І прибуде суддя

Доторкнувшись до її тіла, до найтеплішого, найпривабливішого місця на її тілі, я раптом побачив себе серед якоїсь старовишнівської вулиці. Переді мною стояла стара перехняблена хатина. Так, це була хатина, неподалік іншої — в якій жив тепер я. Я проходив мимо неї щодень і кожного дня переборював бажання заглянути всередину. А сьогодні, зараз, саме зараз наче заглянув. І саме посеред хатини — убогої, такої, що, здавалося, біднішу годі й уявити — старе напіврозвалене дерев’яне ліжко, потріскана лавка, перехняблений стіл, стілець з відром води на ньому — побачив Нілу. Нілу, яка стояла в якомусь лахмітті й простягала до мене руки. Я йшов до неї й боявся торкнутися того лахміття. А коли торкнувся, то мої пальці вільно пройшли крізь цю протрухнявілу одежину. І побачив молоде тіло, що, здавалося, все співало. Вигравала кожна його клітинка, наче маленька струна, що дарувала мелодію незнаного блаженства. Та Ніла вже стояла не в хатині, а посеред вулиці, відкрита всім вітрам і всім поглядам. Вона пестила мене своїми долонями і щось наче хотіла сказати. Мені здалося, що вона просить мене закрити від чиїхось поглядів, від цілого світу, але чомусь не може вимовити жодного слова. Крім тих, які я почув від неї у її кімнаті. Враз я отямився і почув глибоке швидке дихання жінки зовсім поруч, дихання, яке зливалося із моїм. «Ось так, так, так, так», — почув я тиху, ледь чутну луну.

Так, то були останні слова, які я почув того вечора. Кохалися ми пристрасно. Вона виявилася ніжною, та й досвідченою у цій справі. Втім, коли я намагався щось сказати, вона затуляла мого рота поцілунком або долонею. Так само вона робила, коли ми лежали знеможені. Я вирішив прийняти правила не зрозумілої мені гри. Тим більше, що часу на слова в нас майже не залишалося.

16 листопада

Вона нарешті озвалася, коли я лежав уже геть безсилий, не маючи жодного бажання, окрім одного — якомога швидше заснути.

— Тобі пора, — донеслося до мого слуху тихе шелестіння.

«Пора, пора заснути», — подумав я, але Ніла торкнулася плеча, тоді стала відверто трусити.

— Що таке? — розплющив я очі.

— Тобі пора, — сказала вона ніжно, але твердо.

— Пора? — здивувався я, остаточно прокинувшись.

— Так, пора йти. Незабаром світанок.

— А котра година?

— Всі годинники зупинилися, — тихо засміялася вона і підвелася.

Її схилене наді мною тіло біліло в суцільній темряві, але тепер не викликало жодного бажання, таким випотрошеним я був за ці кілька годин. А проте час мов зупинився насправді. Єдине, що я став поступово відчувати, кохаючись із цією дивною дівчиною, це її тіло. Руки, перса, плечі, губи, щоки, ніс, очі, чоло, волосся наче росли з кожною хвилиною ніжності. І після кожного сеансу любощів, а їх було три з невеликими перервами, я відчував, як я змалів, зробився меншим за перса, яких щойно спрагло торкався губами, за губи, за якими я мовби зникав, я ставав на її долоні, готовий зникнути між частоколом пальців, що наближалися до мене.

«Хто б міг подумати, що таке можливе в якійсь Старій Вишні», — моє здивування її вмінням переросло в захоплення, хоч я розумів, що це, швидше всього, якась місцева шукачка пригод, якщо не повія. Та я прогнав од себе цю думку і втретє піддався на вмілі пестощі її пальців.

Тепер же я навіть не образився. Я давно знав, що за все треба платити. Світанок — то й світанок.

— Мені вставати? — перепитав лише про всяк випадок.

— Вставати, любенький, вставати, — вона поцілувала мене у вухо. — Доспиш вдома. Ти далеко живеш?

— Не дуже, — сказав я і поцілував її підборіддя.

— В чоло, — прошептала вона. — Поцілуй у чоло.

Я виконав це прохання із задоволенням, хоч і без збудження, яке звідав перед тим.

— Дякую, — прошептала вона. — І не ображайся. Тобі справді пора.

Я підніс до очей годинника, єдину річ, яка лишалася на моєму тілі, і, добре придивившись до стрілок, що світилися, побачив: лише пів на третю. Чому ж вона каже, що незабаром світанок?

— Ще ж дуже рано, — сказав я.

— Мій батько встає о п’ятій, — сказала Ніла. — Він працює кочегаром у дитсадку і йде на шосту годину, щоб напалити грубки.

— Хіба ще є такі дитсадки? — засумнівався я.

— Які — такі? — не зрозуміла вона.

— Де палять грубки.

— Авжеж, дурнику. Це ж тобі Стара Вишня, а не Луцьк.

— Хіба батько зайде сюди? — не здавався я.

— Може й зайти, якщо мати розповіла йому про тебе.

— А що вона мала на увазі, коли сказа…

— Тихіше, дурнику, — вона затулила долонею мені рота. — Збирайся. Тобі пора, а я хочу спати.

— Я можу й обра…

Тепер вона затулила рота губами. А віднявши їх, легенько штовхнула мене в бік. Я зрозумів, що таки треба йти геть, тож ніякі образи й протести тут не допоможуть. Тому я звівся на лікті, далі скинув ковдру.

— Дякую, — прозвучало так само ніжно. — Я знала, що ти розумник.

Я встав. Вона й собі зістрибнула на підлогу, прошептала, що світла вмикати не треба, що вона сама мене вдягне. Вона й зробила це, натягнула — поволі, з неприхованим задоволенням геть усе — від плавок до куртки, обціловуючи при цьому все, на що одягала чергову одежину. Я знову став бажати її, але вона сказала, що не треба, що їй теж варто відпочити.

— Тепер іди, — прошептала, закінчивши церемонію одягання, і легенько підштовхнула у спину. — Відчиниш сам. І зачиниш, там замок автоматичний.

— Ми зустрінемося сьогодні? — спитав я біля дверей на кухню.

— Обов’язково, — вона тихенько засміялася. — Обов’язково, любий. Йди вже, йди. Увечері прийдеш, я тебе чекатиму.

Хоч мої очі звикли до темряви, проходячи кухнею, я все ж наштовхнувся на стілець і мимоволі вилаявся. Ніла не вийшла, не поцікавилася, що сталося. Лайнувшись ще раз, тепер подумки, я ступив у коридор, потім на веранду. Намацав замок, відчинив двері, тоді зачинив і почув, як голосно клацнув замок.

Свіже, майже морозне повітря хлинуло мені назустріч. Воно було п’янке, аж я захитався. За хвилину я вже вдихав його із задоволенням. Містечко спало, ніде не було чутно жодного звуку. Не загавкав жоден собака. Я подумав, що до цього безгоміння неможливо звикнути. За дорогу кілька разів мимоволі оглянувся. Дарма. Ніхто не йшов за мною.

За якийсь час ходи я несподівано побачив поперед себе світлу цятку. Світилося чиєсь вікно, на вулиці, де я жив. Може, я забув вимкнути світло, коли йшов на прогулянку, яка так добре, хоч і дещо таємниче закінчилась? Здається, ні. Хоча… Світиться таки в нашому будинку…

Упевнившись у цьому, я пришвидшив ходу. Минув сусідську хату, з-за якої оселя судового виконавця виразно виступала з темряви, виставивши жовте око-вікно, і аж спіткнувся. Сумніву не було — світилося не моє, а вікно поруч нього. Вікно Лори, Ґлорії. Невже вона чекає мого повернення? Підійти, заглянути, подивитися, що робить моя кульгавка? «Моя?» — здивувався. Я зайшов на подвір’я, і в цю мить світло погасло. Суцільна темрява накрила мене з головою.

«Ґлорія стояла біля вікна», — подумав я, і хвиля чогось схожого на вдячність і сором водночас залила мене.

Я не згадав Лори жодного разу за цей вечір, тим більше вночі. Але чому я мав її згадувати?

Намацавши в кишені ключа, відімкнув двері своєї тимчасової оселі. При світлі люстри, яке не знати чого здалося недоречним, я раптом фізично відчув, наскільки я чужий у цій кімнаті. На якусь мить здалося, що й кімнати, власне, ніякої нема, що я стою сам посеред холодного двору. «Так воно і є», — подумалося. Хтось наче дивився мені в спину. Я озирнувся. Але там були двері, а не вікно. Я підійшов і поспішно замкнув їх, навіть покартав себе, що не зробив цього відразу. Так само поспішно зняв одяг. Годилося щось перекусити, лише тепер відчув, який я голодний, але поставити хоча б чайника не зміг. Хтось мовби підганяв мене, підказуючи, що треба якомога швидше лягати.

Торкнувшись головою подушки, я наказав собі ні про що не думати. Ввечері про все, що мене цікавить, розпитаю в Ніли. «Все-таки гарне в неї ім’я», — встиг подумати, стуляючи повіки.