І прибуде суддя

— Вам допомогти?

Вона не відповіла, зате раптом обхопила мої ноги і стала тулитися до них, при цьому тремтіла, наче її била пропасниця.

— Допомогти вам підвестися?

Так само не відповідаючи, вона стала підводитися сама. Я відчув її гаряче дихання, побачив побите, вимазане лице.

— Ви не залишите мене? — прошептала вона.

— Звичайно, ні, — сказав я. — Де ви живете?

— Тут… Недалеко. Ходімо.

Дорогою я спробував дізнатися, чого з нею так жорстоко повелися ті нападники і хто вони такі. Вона спинилася і, здавалося, була дуже вражена моїми запитаннями.

— Ви не з нашого міста? — у її голосі звучало непідробне здивування. Вона приглушено засміялася. — Звичайно ж, як я про це відразу не здогадалася.

— Я справді недавно тут працюю.

— Бідолашний, — вона промовила це слово навіть не з відтінком жалю, а начеб зневаги.

— Ч-чому бідолашний? — спантеличено спитав я.

— Бо ви… Ні-ні, мовчіть. Мовчіть, будь ласка. — Вона говорила з присвистом і начеб зі смішком. — Не треба запитань. Ми вже прийшли.

Ми спинилися біля добротного цегляного будинку, що темнів за парканом, наче маленька фортеця. Дівчина зазирнула мені у вічі, мовби намагаючись побачити там щось приховане в суцільній темряві пізнього старовишнівського вечора.

— Можна вас про щось попросити? — сказала тихо і цього разу якось жалібно. — Я хочу вас забрати до себе. Ні-ні, не заперечуйте. Не відмовляйтесь, прошу вас. Батьки вже сплять, у мене своя кімната. Напою вас чаєм. Не відмовляйтеся, прошу вас, — повторила вона, ще й начеб вклонилася.

— Гаразд, — сказав я. — Напійте чаєм. Я справді трохи змерз.

— Спасибі.

Вона відчинила хвіртку, потім відімкнула двері веранди, провела мене через кухню до невеличкої кімнати.

— Сідайте, — сказала. — Я зараз.

Вона щось пошукала у шафі, яка стояла біля дверей, і, знайшовши, рушила до виходу.

— Вимикач біля дверей, — сказала вже за порогом.

Я зрозумів: не хоче, аби я побачив її при світлі побитою і брудною.

Клацнувши вимикачем, оглянув кімнату. Це була звичайна дівоча кімната з односпальним ліжком, шафою для одягу, маленьким столиком із стосиком книжок на ньому і репродукціями світлин кіноактрис на стіні, почесне місце серед яких займав календар із зображенням ще донедавна популярної в наших краях мексиканки Вероніки Кастро. Я хотів сісти в одне з двох крісел, які стояли біля столика, та подумав, що мені теж не завадить вмитися. Поглянув на штани, до яких поприставали грудки глевкої землі, геть забруднені черевики, і зрозумів, що й почиститися теж не зайве.

Поки що ж я взяв до рук верхню з книжок, що лежали на столику. І здивувався: то була філософська книжка — «Час і буття» Гайдеґґера. Я механічно став гортати, але швидко облишив і взявся за іншу. Дідько візьми, ще ліпше — Юнґ. Інші книжки виявилися книжками зі східної філософії та окультизму. Ого, то моя незнайомка не така проста, як можна було собі уявити. Я ще раз поглянув на «іконостас» актрис на стіні. Та не встиг нічого додумати, бо почулись кроки, і я, мов заскочений на чомусь негарному, поспішно поклав книжку назад.

Дівчина повернулася, зодягнута вже в рожевий ситцевий халатик. Вигляд у неї був не вельми: розбита губа, синець під оком, синець на руці і добряче побите коліно, що визирало з-під халатика. Але й такі атрибути не зіпсували її м'якої краси, що проступала, аж просилася оцінити, у правильному овалі обличчя, ледь помітних ямочках на щоках, а також носику і підборідді, яких було саме в міру, у високих, хоч і не випнутих грудях, що вгадувалися крізь тонку тканину. Вона, очевидно, одразу збагнула, що сподобалася мені з першого погляду, і зашарілася.

— Мені пощастило, — першим порушив я мовчанку.

— Пощастило? — здивувалася вона.

— Так. Пощастило врятувати саме вас.

— Я поставила чайник, — зашарілася вона ще більше. — Умивальник на веранді, там і щітка. Та ходімте, я покажу.

На веранді вона теж увімкнула світло, хоч і не відразу, і я встиг насолодитися її явно схвильованим, переривчастим диханням. То було дихання жінки, яку пристрасно обіймають. «Я їй сподобався», — майнула думка, перш ніж я здивувався. Майже так само вона дихала, може, трохи тихіше, коли я допомагав їй підводитися, там, на вулиці. «Гм, — сказав я собі подумки, — однак…» А що — однак, я не знав. Може, вона банальна місцева шлюшка? «Авжеж, — покепкував я, — ти й досі не здогадався, навіщо тебе запросили».

Світло нарешті спалахнуло, позбавляючи потреби щось чинити чи казати хоча б якісь слова. Я став умиватися, але десь за моєю спиною враз зарипіли двері, потім ще одні, ближче.

— Що це таке, Ніло? — почув я жіночий голос. — Хто це такий?

— Чоловік, — сказала Ніла спокійно, нітрохи не сердито і не злякано. — Хіба ти не бачиш, мамо?

Я вийняв руки з-під струменя холодної води, повернув голову і побачив невисоку огрядну жінку, розкуйовджену, в старому темно-синьому халаті.

— Добрий вечір, — привітався я.

Вона не відповіла, подивившись так, наче я був неживим предметом, котрий її дочка навіщось приволокла і кинула на веранді. Наступні її слова підтвердили це враження.

— Навіщо ти його привела? — спитала мати. — Хто це такий і чому ти ввімкнула світло?

— Цей хлопець врятував мене, — сказала Ніла.

— Врятував? — чомусь жахнулася мати і відступила крок назад. — Чому він тебе врятував?

— Тому що почув мій крик, — сказала Ніла.

— Боже мій, ти кричала! — ще більше жахнулася мати Ніли.

— Авжеж, — сказала Ніла. — Вони били так, що я не могла витримати болю.

— Краще б…

Мати не доказала, захиталася і притулилася до стіни. Мертвотна блідість залила її, здавалося, всю — з ніг до голови.

— Їй же погано, — не витримав я.

— Погано, ви вгадали, — з гіркотою в голосі сказала Ніла і звернулася до матері. — Йдіть спати, мамо. Нічого вже назад не повернеш.

— Але чому? — тихо, якось особливо, по-страдницьки промовила мати. — Чому він кинувся тебе рятувати?

— Тому, що він не зі Старої Вишні, хіба ви не бачите?

— Я всіх теперішніх молодих не знаю, — сказала мати.

— Він усього три місяці тут працює, — сказала Ніла і додала вже з іншою, наказовою інтонацією: — Ідіть спати, мамо. Я прошу вас.

— Так, я піду. Я піду, доню.

Вона промовила це з такою приреченістю, що я мимоволі здригнувся.

— Що це все значить? — спитав я, коли вона вийшла.

— Значить — що? — спитала Ніла байдуже. — Та, Боже мій, для вас нічого не значить. Жодне слово. Анічогісінько. Вмивайтеся і ходімо пити чай.

— Я що — не повинен був рятувати вас? Чому?

— Багато знатимете — швидко постарієте, — усміхнулася Ніла. — Беріть щітку, хоча ні, давайте ліпше я.

Вона взяла щітку, стала чистити куртку — і раптом завмерла, а потім притислася до мене, обійняла, стала тиснутися всім тілом все дужче й дужче. «Ну й ну», — встиг подумати, не знаючи, що чинити далі.

— Мені холодно, — прошептала вона. — Боже мій, як мені холодно. Не дивуйтеся, пане суддя. Мені дуже холодно. Та обніміть же. Ви людина чи манекен?

Я був живою людиною, молодим і здоровим двадцятисемилітнім чоловіком, а тіло її — гарячим, розпашілим, тому я теж став її обіймати. Вона все тислася й тислася, наче хотіла ввійти в мою середину. А втім, так воно й було.

— Ведіть мене, — прошептала вона. — Ведіть же.

В якомусь дивному, незбагненному танці, не розчіплюючи обіймів, ми стали просуватися крізь кухню до її кімнати.

— Вимкніть газ, — шепотіла вона посеред кухні. — Чайник википить.

Я простяг руку до плити і зненацька подумав: щось мені її поведінка нагадує, але що — так і не міг згадати. В той час як лівою рукою я вимикав конфорку під чайником, який вже кипів, Ніла взяла мою праву руку своїми пальцями і провела до темної улоговини внизу живота, де було тепло й волого.

— Ось так, — прошептала вона. — Ось так. Так. Так.

І тихо, трохи істерично засміялася. То були останні слова, які я почув від неї того вечора.