Страница 73 из 77
— Добре, — сказала Олеся. — Я зараз…
Вона попрямувала до під’їзду. Несподівано згорблена. На щастя, в цьому старому будинку ще не було домофонів.
Віталія стала чекати. Щойно вона пройшлася тим шляхом, яким колись ішла, ні, летіла, мов на крилах, до Едуарда, Едика, на побачення, на зустріч після його повернення з колонії. Тоді теж лежав сніг. І була відлига.
«Наче все повернулося», — подумала Віталія.
І зрозуміла: нічого не повернулося. І не повернеться. Навіть у спогадах минуле не таке, як було колись, коли називалося теперішнім, ось тим, що є поруч, в якому Я. Я. Остання буква алфавіту.
«Але ж та стежка, той сніг, той вечір… Вони були», — подумала Віталія.
Її втіха була густо намазана гірчицею. А гірчиці багато не з’їси.
І все ж і цей вечір пригортав Віталію. Він прийшов, як і вона, через товщу літ. Так само постарілий. І живий. Жили й вікна в будинку, де вона колись кохалася і була щасливою, тільки тепер вони, крім жовтого, світилися й синім, і рожевим світлом. Люди побагатшали, могли собі дозволити… Дозволити жити інакше? Але чи змінилося життя насправді, чи змінилося?..
Вернулася Олеся. І повідомила, що подзвонила у ту квартиру. Довго не відчиняли, вона вже йти хотіла, та голос почула з-за дверей. Штовхнула, а вони не зачинені.
— Там та жінка… Вона лежача… Не може встати… Просила, якщо хочеш, піднятися…
— Я піднімуся, — сказала Віталія. — А ти йди додому. Втрапиш сама?
— Чому б ні? — Олеся вдавала безжурницю. — Я вже мєстная… Чалапай. Чи, може, почекати?
— Ні. Іди.
Надто повільно переставлялися ноги Віталії по сходинках. І все ж привели до знайомої квартири. А руки — чужі, напівслухняні — відчинили двері. Почула голос:
— Віта? Я тут…
Стара, геть стара, сива, з брезклим обличчям жінка лежала на ліжку («Невже те саме? — подумала Віталія) у затхлій, просяклій гірким потом і начеб запахом воску кімнаті. Спальні. І шафа в ній була колишньою. Віталія привіталася.
— Сідай, — сказала Зінаїда. — Цілуватися не будемо.
Віталія опустилася на стілець. У кімнаті світилося тільки бра.
— Можеш ввімкнути більше світло, — сказала сестра Едуарда. — Бо я до цього звикла. Люстру вимикати тре. А я ж не встаю. А так — раз і темно. Нє, хай буде так. А то стане ще більше видно, якими ми зробилися відьмами. Бачу, що й тебе, видать, життя не вельми милувало…
— Усяке бувало, — сказала Віталія. — Вибачте, що без нічого прийшла… Йшла мимо, подумала — дай, зайду… Я ж давно не в Києві живу…
— Я знаю, — Зінаїда підвела руку, все ж простягла до гості й опустила. — Знаю, що до тих місць, де життя колись марнувала, приросла… Мовчи… Таки марнувала… Обоє марнували…
— Хто його зна, — сказала Віталія. — А ти сама тепер?
— Як бачиш… Батьки, царство їм небесне, давно загнулися… До мене з тої, соціальної служби, соцбезу, приходять… І сусідка… Плачу трохи, то й заглядає…
Віталія відчула: їй хочеться вийти. Немає сили питати про Едуарда. Та й навіщо? І заходити не треба було. Що її потягло? Спогад про чоловіка, який її підло зрадив?
І тут Зінаїда сказала:
— Бачу, про нього хоч спитати… Забути, виходить, не можеш…
— Забула, — сказала Віталія. — Давно забула. Сьогодні згадала… От, як ішла мимо..
Зінаїда криво всміхнулася. Слабко, але іронічно. Немов хотіла продати усмішку і боялася.
— Літ дванадцять, як його нема… І так протягнув довго за такої житухи… Він ще раз сидів. Цілу п’ятнадцятку.
— Я знаю, — сказала Віталія.
— Он як? — Сестра Едика швидше прохрипіла, ніж вимовила: — Інтересувалася все ж…
— Ні, — сказала Віталія. — Випадково дізналася.
— Мо’, й так…
Віталія не відповіла. Розпитувати не було бажання. Та й про що?
— Задушити мене не хочеться? — раптом сказала Зінаїда.
Віталія стрепенулася, наче зі сну.
— Навіщо?
— Точно — нащо? — Сестра Едуарда кволо змахнула висохлою жовтою рукою з густо висіяними рудими плямами. — Усе проїхало, як трахтор по асфальті. Як каток. Обоє ми його любили… Обох він… — Тут Зінаїда вимовила грубе слово. — Не кривися… Я не менше твого любила… А він ту шалаву ментовську вибрав… Ну, я неї з цього світу й звела…
— Я знаю, — сказала Віталія.
— Усе-то ти знаєш…
Лице у Зінаїди перекосилося — від болю, люті? Стала справді схожою на відьму.
— А те ти знаєш, як мені було дивитися? На вас голубків, а потому — на те курвисько, що по братику коханому топталося… Думала, що зійде… не докопаються… І разом будемо… Докопалися, суки… Добралися, падли… А братик вину на себе взяв… Як ту кістку мені цеї п’ятнадцять літ тюряги свеї кинув… Смокчи, сестричко, кайся… Вона знає! Йди собі, чистенька… Ти завсіди чистенькою була… Хоч і коло нас, шалавих, терлася…
Віталія підвелася. Ще більшою стала задуха. Жінка на ліжку затряслася. Дуже стара жінка. Скільки ж їй? Років шістдесят п’ять? А виглядає на всі вісімдесят…
— Ноги б мені свої позичила, — хрипіла сестра Едуарда. — Може б, тоді хоч могилку його пошукала… Ех, суче падло на два кілки упадло… Нічо, скоро, видать, тоже за мною підеш…
— Бувайте, — сказала Віталія.
Заплакала вона вже надворі. Заплакала і майже відразу стихла. Надто велике потрясіння пережила. Навіть не потрясіння. Це мало називатися якось інакше.
…А вночі Олеся прокинулася від тихих голосів за стіною. Прислухалася. Побачила слабке світло під дверима. Напівсонна видибцяла зі своєї кімнати. На кухні за столиком сиділи мама і бабуся Даза. А перед ними… Перед ними на столі стояла напівпорожня пляшка. І не вина, а горілки. Чи якоїсь настоянки.
— Ну ви даєте, — обурено-здивовано сказала Олеся. — Котра година?
— Півчетвертої.
— І вони п’ють…
— Вип’єш з нами? — Мама Віта спитала.
— Де дві п’янички, там і третя…
Олеся випила. Настоянка обпекла піднебіння. Взяла шматок хліба з оселедцем.
Вони випили ще. Олеся пам’ятає мов у тумані: про щось говорили. І раптом світ поплив перед нею. Стало важко дихати. Хтось здавив їй шию, залазила всередину змія, роздираючи горло.
— Не вмирайте, — простогнала Олеся. — Я прошу вас, обоє не вмирайте…
Олеся опустилася на коліна. Підвела затуманені очі:
— Не вмирайте…
— Вона впилася, — сказала мама Віта. — Вставай, Олесько, і йди спати. Ми ще посидимо трішки.
— Ні, — Олеся простягла до мами руки. — Я не хочу спати. А ти не вмирай… Даєш слово…
І тут мама Віта сказала зовсім по-інакшому:
— А давай її наб’ємо, мамо. Такий вечір нам зіпсувала.
— Ніч, — сказала Олеся.
— Що — ніч?
— Я зіпсувала вам ніч.
Вони всадили Олесю на стілець.
Як ніжно дивилася на неї мама! І бабуся. Обоє.
Олесі хотілося плакати, але сказала собі: не можна.
Віталія взялася розповідати про грандіозний євроремонт у їхній лікарні. Про те, що таки продала два своїх портрети за пристойну ціну. Чоловікові одному сподобалися, а той своєму приятелеві порадив.
«Усе буде добре, — подумала Олеся. — Смерть несправжня. Вона завжди несправжня. І тоді, в Луцьку, була несправжня. То й сталося диво. І ще станеться. А там є дядько Андрій. А в мене є Ярослав. Славчик. Ми доживемо до весілля».
Враз Олеся пригадала іншу мамину розповідь.
Як вона подумки уявляла її весілля. Тоді, коли хворіла, коли вважала, що помре…
А зараз… Зараз зовсім інше.
«Я таки п’яна, — подумала Олеся. — П’яна і вредна. І втікаю від чогось, чого не знаю. Але хіба я втікаю?»
— Ти дорого продала свої портрети?
Спитала і завмерла. Невже це так важливо?
— Дорого, — мамині очі сміялися. — Дуже дорого. Я найдорожча в Луцьку жінка. Не віриш? Спитай в дядька Андрія.
— Вірю, — сказала Олеся.
«А я найдорожча дівчина в столиці, — подумала. — Найдорожча київська штучка, яка вміє вибирати. Але… Але, мамо, не вмирай. До весілля, і після весілля. Ніколи».
23
Віталія Снігурець (вона поміняла прізвище знову на мамине перед останнім своїм приїздом до Києва) покинула цей світ, відлетівши у ліпший, навесні. Біля неї в останні дні — трималася надзвичайно мужньо — знаходилися двоє чоловіків, котрі її кохали, і двоє жінок, які любили не менше, — мама Даза й Олеся.