Країна гіркої ніжності

Слова «Ви ж його доглянете, правда?» пропливають десь у вишині. Так далеко, що й не дістатися. Та чи треба?

«Вони мають загубитися, — думає Віталія. — А хто, крім мене, має ще доглянути?»

Вона покинула Андрія і його сусідів по палаті десь через півтори години. Чи треба було приїжджати? Може, хай би просто поспали? Дорогою — пішака йшла проспектом, з дворів, з вулиці, що виходить на проспект, — голоси, сміх.

«Як там Олеся і мама?» — подумала.

І тут прийшла інша, химерна думка: а може, познайомити маму Дазу з тим Михайлом, а Олесю — з Тарасом?

Олеся.

Вона лишила бабусю вдома, сама здзвонилася з колишньою однокласницею. Та запросила до себе, але Олеся наполягла зустрітися біля ялинки. Приїхала туди першою. Ходила серед людського виру, підходила до наметів, які ще стояли збоку. Вдивлялася в обличчя — щасливі, веселі, розрум’янені. А втім, багато з них або імітували свою щасливість і веселість, або втікали од тих буденних клопотів і тривог, які назбиралися за рік, що минув. У новий, не менш тривожний і клопітний рік. «Як і я», — подумала Олеся. Десь тут мав бути Ярослав. Його ж не було, скільки не загадуй. Навіть спитала у дівчини біля намету, чи знає вона такого Ярослава Довганя, юриста, який кілька тижнів був на Майдані в Києві. Дівчина не знала. Олеся постояла трохи біля намету. Небо над нею було найбездоннішим серед небес інших людей. Треба втікати од цієї бездонності, але не було куди. Мусила дочекатися шкільної подруги, мусила знайти Ярослава.

Вона була самотня, як і її бабуся, котра лишилася в квартирі й не могла заснути. Телевізор дивитися не хотіла, танцюльки і співи цієї ночі не для неї. Лишалося згадувати, поринати у шлях, яким проходила не раз, відтворюючи знову й знову чи споруджуючи, вимощуючи заново. Бо шлях цей мусив бути й новим. Який проходила й не проходила. Від якого втікала й не могла втекти. Найголовніша дорога її життя.

Думка знову побувати в лісі, тепер уже за власним бажанням, випірнула несподівано й кілька днів не давала спокою. Адже вона допомогла з’явитися цій дитині на світ. Допомогла народитися. Не могла збагнути, як і чим, але ж допомогла. Тоді їй здавалося, що перебувала в схроні, ну, хай якусь годину, а виявилося — вечір і півночі. Уже мовби навздогін відчула безмежжя часу. І те, що вона таки теж відповідальна за це маленьке життя, за цю крихітну істоту.

Ні, не тільки це. Вона раптом палко, нестерпно, до знемоги захотіла ще раз побачити цю дитину, що народилася у такому непридатному до життя навіть дорослих людей місці. Ще раз побачити. Той чоловік сказав, що незабаром переберуться в якесь інше місце, до якихось знайомих людей. У безпечне місце. Але ж невідомо, коли це станеться. Якщо їх уже немає, то просто повернеться назад. Та могло бути, що її допомога таки потрібна.

Так міркувала Даза і почала збиратися до того походу. З’їздила у райцентр, там у крамниці, пишно названій універмагом, пощастило купити тканини. Сказала продавчині, що бере на плаття, насправді ж — для пелюшок. У лікарні дістала присипки, яка так потрібна маленьким дітям. Надто там, де навіть викупати новонароджену не можна. Тоді та жінка, бабниця, яка лишилася у схроні, сказала, що вони вранці якось покупають маленьку. А далі… Даза тоді так і подумала: «А далі?..»

Уранці наступного дня пішла до тітки Мокрини й попросила продати молока. Так і сказала — кип’яченого. Хай думає що хоче. Удома, перед походом, нагріла молоко в каструльці на плиті, тоді перелила у літрову банку, обгорнула кофтиною. Може, тепло збережеться, ні — то підігріють. Уклала банку, тканину, порізану на шматки, коробочку з присипкою, ліки в полотняну торбину. Присіла перед незвичною дорогою.

Вона вже знала, що на дорогу лісову з медпункту можна потрапити, обійшовши село збоку. Так і зробила. Зорову пам’ять мала добру, то ж сподівалася, що втрапить, ні — то так і бути. Прикинула, що судячи з того, скільки тоді йшла, до схрону від села десь кілометрів п’ять. Може, більше, може, менше, нехай, повернеться до вечора — ні, то якось заночує там або проведе той чоловік. Вона не знала ні його імені, ні як звали його дружину. Судячи з усього, вони були не з Лучинців, а з якогось іншого села. Хоча, поміркувала Даза, в Лучинцях у них могли бути родичі, надто добре той чоловік знав це село. І ще пригадала: першого разу інший чоловік, старший, із тих, у схроні, таки звернувся до її провожатого «друже Карий», той виразно зирнув у відповідь — прикуси, мовляв, язика. Даза знала, що ці люди називають один одного на псевдо. А втім, жодного псевдо вона б нікому не видала.

Вже не видала б. Надто глибоко зав’язла. Її б ніщо вже не порятувало, тож лишилося покладатися на долю і на пана Випадка.

Даза таки справді мала добру зорову пам’ять. Навіть де звертати з дороги лісової на майже невидиму стежку, визначила, лише трохи повагавшись. Пробиралася крізь зарості, очікуючи, що її от-от зупинять чи погукають. Од думки, що можуть просто стрельнути, похололо всередині, стерпли пальці, якими тримала торбину. Усе ж пішла далі, бо який сенс було йти, щоб тепер вертатися майже з порога…

Ніхто її не зупинив, не спитав, не покликав. Ось і підхід до маленької, непримітної галявини, в кутку якої за деревом, сосною, — вхід до схрону. Там мала бути замаскована землею, дерном непомітна ляда, що й прикривала той вхід. Даза спинилася од морозу, що впав за комір. Трава на галявинці витоптана, наче тут пройшла ціла орда. Повалені дерева, розкидане гілля. Пересилила дрижання в усьому тілі й таки зробила ще десяток кроків ногами, що раптом стали ватяними. Геть неслухняними. На місці ляди, замаскованого входу, зяяла велика вирва. Жахлива млість розлилася Дазиним тілом. Зрозуміла: сьогодні вранці чи вчора, а може, й позавчора тут був бій. А швидше не бій, а схрон просто закидали гранатами. Обережно підійшла до краю вирви. Там, унизу, дика мішанина. Уламки речей, з-під землі видніється закривавлена нога. Рознесені двері до другої кімнати. За ними суцільна маса з дерева, землі, крові.

«Невже та жінка не встигла піти і теж загинула? — подумала Даза. — І дитинка… Боже мій, що ж це діється на білому світі?»

Гаряча хвиля підкотила до горла. Нудота охопила її всю, і Даза виблювала. Рвало так, що, здавалося, виверне, вирве всі нутрощі. Опустилася на землю. Коли поступово прийшла до тями, намацала руками, наче сліпа, сумку. Витерла рукавом очі і дістала з сумки шматок тканини, що мав стати пелюшкою. Витерлася, підвелася, слабка, знеможена, щоб якось іти.

І тут її слух вловив слабкий писк. Наче мишачий. Ні, схожий швидше на віддалене, ледь чутне кошаче нявчання. Раз і вдруге. Даза прислухалася. А тоді здригнулася. Її тіло враз обдало жаром. Зрозуміла: вона чує слабкий дитячий голосок. То дитина. Там, внизу, в понівеченому засипаному схроні. Там знаходиться ще жива дитина, донька тої жінки. Може, поранена, покалічена. Понівечена, але ще жива дитина. Дівчинка, котрій вона допомагала з’явитися на світ.

Що ж робити? Вернутися в село й когось покликати? Шлях неблизький. А раптом буде пізно? До того ж… До того ж, як вона пояснить, чому опинилася тут, у лісі, біля схрону… Ну, може, тітка Мокрина, чи та, бабниця Мартоха, й зрозуміють…

Ні, гаяти час не варто.

Хитаючись, наче п’яна, тремтячи, сама не своя, Даза стала спускатися донизу. Знову почула тихенький жалібний писк, і це додало рішучості й сили. Сповзла на захаращену долівку й стала руками розбирати, розгрібати вхід до другої кімнати, звідки надходили слабкі, надто слабкі, але живі звуки від, вочевидь, іще живої істоти. Скинула пальто, навіть кофтину, лишилася в самій блузці. Не знати скільки часу вона відкидала уламки дерева, продиралася крізь засипану землю. Раптом рука її наштовхнулася на іншу, чужу руку — холодну і безживну. Відсмикнула свою руку, стала тамувати нудоту, гасити тяжку слабкість. Очі, що вже звикли до напівтемряви, крізь слабкі проблиски світла, що проникали зверху, з лісу, що десь там, наче в іншому світі, глухо, співчутливо, а може, і погрозливо шумів, її очі разом з руками стали обмацувати все довкола. І руки наштовхнулися на згорток, що був притулений до мертвого жіночого тіла. Допомогло й те, що дитина ще раз подала звук, сигнал до власного спасіння. Уже пізніше Даза зрозуміє, що матір своїм тілом закрила доньку від осколків, які залітали сюди. А тоді вона силоміць, намацавши те, що шукала, потихеньку стала витягати згорток. Боялася, що рештки стелі от-от обваляться на неї і обох їх поховають заживо. Усе ж їй пощастило.