Країна гіркої ніжності

— Ну, ти ж казав, що твоя Ірина, як ти підозрюєш, теж має грека…

— Казав… Вона вже не моя…

— Ти наче шкодуєш…

— Ні, — він якось мовби не сказав, а видихнув — тільки не болісно, а з полегшенням. — Відколи я зустрів тебе — ні.

І далі прохально — що він тільки привезе, бо ж малий, бо з багажем прилітають, тільки привезе, ну, доньку побачить, і внука, й повернеться. До неї, Віталії.

— Можеш не вертатися, — сказала Віталя. — У вас, здається, намічається… Як це колись казали? О! Возз’єднання сімей… Чи сім’ї…

Він простяг до Віталії руку. Вона свою забрала. Сховала аж за спину. Наче боялася, що і її руку з’єднає з тим грецьким кагалом. Сімейкою! Господи, ну чому вона така нещаслива? Чому її щастя — таке запізніле — виявилося ще й крихким?

«Я зараз закричу», — подумала.

— Ніякого возз’єднання не буде, — сказав Андрій. — І не гнівайся. Я тільки їх привезу і все. Ну зрозумій, це ж дочка. Я її хочу побачити, бо інакше… З сином не вельми контачу… То, може, хоч Світлана… Ну, тут така ситуація…

— Що ж, їдь, — дозволила Віталія. — Їдь і привозь. Але якщо не вернешся до мене — я тебе вб’ю.

Він поїхав і не повернувся. Вирішив від’їжджати рано-вранці. «Літак прилітає до Борисполя опівдні, отже, щоб вчасно приїхати моєю тарадайкою, — сказав, — тре вирушати десь о п’ятій ранку, не пізніше». Так і зробив. Майже так. Віталія не спала тієї ночі. Майже не спала. Сторожила, вартувала його сон. Точніше, намагалася вартувати. Боялася поворухнутися, ввечері він спробував обняти її, пригорнути, заспокоїти, вона бачила, як Андрій переживає, почуває себе винним і все ж, все ж не відмовляється від цієї поїздки. Більше того — виглядає тривожно-щасливим. Переконувала себе: так треба, це ж дочка і — сюрприз — онук, але чи то ревнощі чи ще якесь відчуття, дивне і незбагнене відчуття, що не Андрій навіть, а щось інше — більше, незнане — от-от вислизне, полишить її, покине разом з ним, притому назавжди, не полишало, а, навпаки, наростало. Здавалося, поглинає її й простір довкола. Вона вже належить чомусь іншому, де Андрія, її рятівника й коханого, не буде.

Забилася в тривожному, ніби стиснутому з усіх боків, напівсні тільки десь за годину до того, як продзеленчав, ні, закричав будильник. Андрій прокинувся відразу, й це породило підозру: не спав, чекав? Але ж вона схопилася ще швидше. Навіщо? Майнула думка: треба було прикинутися, що спить, не поворухнутися, може б, і він проспав. Думка інша — про підлість — трохи збентежила.

І за годину його не стало.

Він сказав на прощання:

— Ти ще поспи.

Вона:

— Не засни за кермом. Їдь обережно. Я тобі зателефоную.

Не подзвонила. Дурна гордячка. Подумала: якщо я йому потрібна, потрібна більше, ніж ті двоє чи троє, сам подзвонить. Не подзвонив. Коли чекання стало нестерпним, набрала номер його мобілки, щоб поздоровити із прильотом щасливої сімейки.

Його сотовий не відповів.

— Ах, так! — сказала вона.

Зло набрала номер ще раз. Тепер жіночий голос поінформував, що, на жаль, абонент на даний момент недоступний.

«От і все, — подумала Віталія. — Як просто».

Пройшов день, а за ним другий. Віталія зрозуміла, хоч як опиралася цьому, що її знову зрадили. Підло і несподівано. Зрадив той, від кого найменше сподівалася зради. Виходить, вона не розбиралася в людях. Ніколи не розбиралася. Досі не розбиралася. Едуард був її першим коханням, вона покохала його всім своїм юним серцем, кинулася, мов у вир, вона йшла за його потужною чоловічою силою, їй подобалася його неординарність, незвичність у всьому (у всьому? — перепитала), його виклик узвичненим поняттям, навіть надто правильній мамі, суспільству, тому, що було, як вона відчувала підсвідомо, не таким. Вона його захищала й виправдовувала, боролася за нього і програла.

Тимур виник несподівано, мовби нізвідки. Виник на розломі її свідомості. З минулого, яке вона відкинула, але де він був. Де кохав її таємно і віддано. Вона й повірила йому і мстилася Едуарду. Тимур теж виявився не таким. Таким і не таким, бо його ревнощі вбивали й забавляли, викликали бажання опиратися й сміятися. Вона покохала його, коли повірила в ілюзію того, що поразка може бути перемогою, що вона вже розчинилася у другому своєму «я», мовби те «я» було не її, або її справжнім, не таким, як досі.

Андрій не грав і не виставлявся, не демонстрував свою силу, не був іншим, як міг би бути, він пішов за нею, порятував своїми почуттями. Був настільки природним, часом безпорадним, що це її захоплювало, як колись дивна сила Едуарда-Еміра. Він був наче нею самою, яка несподівано віднайшла себе там, де не сподівалася знайти.

І от він зник і зрадив. Зрадив і зник. Бо знав, що зрадить, коли зникав. А коли ще не знав, то що це міняло?

На четвертий день, проте, щось запротестувало всередині її зболеного єства.

Щось занило і не переставало нити.

Щось було не так у тому, що сталося.

«А як?» — питала вона й не знаходила відповіді.

Зрозуміла, що не хоче вірити у таку жорстокість світу, життя, всього, що є у ньому — коли зраджують навіть такі, як Андрій. Якщо він досі кохав свою дружину, якщо вирішив лишитися з нею, повернутися до них, то мав би про це сказати. Чесно і відверто. Він же не був боягузом.

Так думала Віталія. І думки, слова, що щось не так, щось трапилося незрозуміле, її обсідали, обступали дедалі щільніше з усіх боків. Слів усе більшало, більшало, запитання — що сталося? — мовби розросталося, набухало, ставало… ставало болючою пухлиною.

І от він зник і зрадив — було її болем.

На четвертий день її протест проти цього став суцільним розпачем.

На п’ятий день озвався її робочий телефон. Звісно, дзвінків кожен день було багато, але цей саме озвався.

— Віталія Миколаївна?

— Так. Я слухаю.

— Скажіть Андрію Степановичу, що так чинити не можна.

— А хто це?

— Донька вашого співмешканця.

— Світлана?

— Ви знаєте моє ім’я? Дуже мило… Пере…

— Зачекайте, — перебила Віталія, боячись, що співрозмовниця — донька Андрія — кине трубку. — Андрій… Андрій Степанович поїхав до Києва. Вас зустрічати.

— Ніхто нас не зустрів, — голос у Андрієвої доньки став ще сердитішим. — І на дзвінки по мобільному тато не відповідає.

— Може…

У Віталії похололо всередині. Потім вона подумала, що хтось, певне, в коридорі їхнього відділення відчинив вікно — такий протяг.

— Може, з ним щось трапилося?

— То він не у вас?

— Ні.

— То де ж він? У когось третього?

— Не знаю.

— Ви обдурюєте…

— Ні. Ні, Світланко.

Віталія вже кричала. Її тривога розривала простір маленької сестринської. Гостро запахло ліками — наче хтось розлив флакон з краплями… Невідомо якими. Але…

Хтось біг коридором.

Хтось кричав:

— Хворому у сьомій палаті погано.

«Чому в сьомій?» — миттєво подумала Віталія.

Встигла подумати, втрачаючи нитку почутого. Але кинутися у сьому палату не могла. Бо інакше втрачала розмову з Світланою.

І спалах ще один миттєво обпік. Із розмови з донькою, Олесею, тижневої давності.

«Мамо, я, здається, закохалася, — казала Олеся. — У мене щастя сьомого року».

Чи інакше: «Моє дурне серце сьомого року…»

«Чому сьомого року?» — спитала тоді Віталія.

«Бо я сьомий рік у Києві», — засміялася Олеся.

Тепер кричали про сьому палату. Але який… Який же… який… який гострий неприємний запах. Від розлитих десь ліків.

— Якщо ви кажете правду, його треба шукати, — вона чує це мовби здалеку, хтось глухо гукає за вікном, не гукає, а стогне.

— Так, — каже Віталія. — Я буду його шукати. — І вже кричить: — Я шукатиму Андрія!

Опускає трубку. Подальші слова не мають сенсу. Вона біжить у сьому палату. Допомагає хворому, в якого розпочалася кровотеча. Усе закінчується благополучно. І тоді Віталія холоднокровно, методично, так холоднокровно, що аж дивується сама, розпочинає пошуки Андрія. Пригадує всіх своїх друзів, знайомих, а також колишніх пацієнтів, які могли сприяти пошуку. Йде до завідувача відділення і просить допомогти взнати, чи не потрапляв до лікарень в їхній і сусідніх областях такий-то, Лісовець Андрій Степанович, або невідомий такого-то числа. Завідувач їй не відмовить. Перебираючи телефони у сотовому, натрапляє на запис «Кос» і номер. Номер Тимура, який подзвонив десь рік тому й похвалився, що він уже працює заступником прокурора в близькій від столиці області.