Страница 47 из 77
— Живи! — сказала Ліля.
— Пішли, — Олеся.
Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.
Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала — ствердно, мов про давно вирішене:
— Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?
— Прийду, — сказала Олеся.
— Але не до нього?
— До нього.
— Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.
— І я теж.
Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.
— Я власниця, — сказала Олеся вголос. — І він буде моїм.
Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився — як не вилити душу, то зігнати рештки злості.
Бабуся Даза, як і годиться, не спала.
Звісно, заойкала:
— Господи, на тебе хтось напав?
— Я билася за своє кохання, — сказала Олеся. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…
— Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…
— Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.
— Але синець… Господи… і другий…
— То мої бойові рани.
Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.
Розуміла, що їй треба відступитися.
Що так би було благородніше.
Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.
Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.
З цією думкою вона й заснула.
А вранці — ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше — дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…
Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.
У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.
— Ярослав поїхав, — рудувата кароока дівчина.
— Як поїхав?
— Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.
— Он як? — Олеся не знала, що й думати, що й казати.
Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:
— Він… Він нічого не передавав? Не казав…
— Вам?
Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.
— Вам нічого не передавав.
«Як безглуздо все це, — думає Олеся. — Але маєш те, що заслужила».
Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».
А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:
— Він ще приїде сюди? — І уточнити, мовби й так не зрозуміло: — Ярослав…
— Навряд, — відповіла руденька глумливиця. — Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.
— Вибори?
— Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.
— Дякую за інформацію, — витиснула з себе Олеся.
Почула наче крізь сон:
— Вам погано?
— Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.
— Звісно. До побачення.
Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:
— Ти вже знаєш?
— Про що?
— Наш любчик змився.
— То й що? — знову «щокає» Олеся.
— А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він — тю-тю. Як тобі це подобається?
— Ніяк.
— Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…
— Звідки? — кволо заперечила Олеся. — Може, й не бачив…
— Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?
Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.
— Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.
— Відчепися, — шарахнулася Олеся.
— Ну, як хоч…
Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.
— А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. — І далі зловісно: — А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.
— Іди до біса. — Олеся штовхає двері в метро.
Як відчепитися від цієї підлої дурепи? Терпіти ще цілу дорогу?
На ескалаторі Ліля стає поруч.
— Будеш, будеш страждати. У таких, як ти, занози надовго.
— Лілько…
Зойк Олесі. Не до Лільки звернутий. Він бачив? Що бачив? Що вона страждатиме? Бачив? І поїхав? Так думає Олеся. Лютий невидимець починає розривати її бідолашну голову.
Звідкись долинула пісня. З Майдану? Про Галю, яка несе воду. І коромисло гнеться. А за нею той хлопець, як барвінок, в’ється. А за Олесею ніхто не в’ється. Навпаки — вона повилася. Повилася і обпеклася. Пісню про Галю перебиває потужне: «Нас багато — нас не подолати». Авжеж, їх багато. А вона одна, одна така Олеся на цілий світ. Яка хотіла кохати. Закохалася. І була зраджена і обпльована. Як там каже ця противна Лілька — обхаркана? Грубо, але справедливо.
Олеся розуміє: тут, у підземці, пісень з Майдану не почути. Пісня з її пам’яті, з її болю. Про Галю, яка насправді Олеся. А «Нас багато — нас не подолати» вигукує хлопець, що підіймається вверх сусіднім ескалатором. Певно, пізнього часу іде на Майдан, до своїх. А вона, Олеся, сама.
— Лілько…
А та саркастично:
— З ескалатора хочеш скинути? Не допоможе…
З тим несподівано Ліля рушає вниз. Штовхає людей і з кимось лається. Олеся розуміє, що попри браваду їй теж боляче.
Біля колії стоять на віддалі. Наче незнайомі. Наче чужі. Авжеж, чужі. Віднині й назавжди.
Й тут несподівана думка паралізує Олесю: а може, Ярослав того й поїхав, нічого не сказав, що бачив — обидві до нього не байдужі. І не міг вибрати. Ні, ні, і ще раз ні! А потиск рук, а те, що вона читала в його очах, у словах, які промовляв з явним, призначеним їй, підтекстом, не так у словах, як скупих жестах, але яких!.. Щось же між ними з’явилося, пробігло, посіялося… Ну як же так, ну як же справді боляче, так боляче, що темніє в очах. Чому ж так довго не їде поїзд?
6
Двадцять п’яте грудня, день, позначений на календарі Ігоря Леонідовича аж п’ятьма хрестиками під її ім’ям, випадав на суботу. Отже, на роботі нічого не мало статися. Так Олеся подумала, прокинувшись. У кімнаті все було звичним: ліжко, стіл з комп’ютером, фотокомпозиції на стінах, а під ними — макраме. Світлини були хуліганськими — оголені хлопці й дівчата, замурзані діти, поранені тварини, комп’ютерні композиції, в яких люди, коти й собаки літали над будинками й садами, наче птахи. Фото мали шокувати бабусю, але не шокували. Бабуся тільки висловила свою думку. Вона взагалі про все висловлювала свою думку, нічого не нав’язуючи. Думки були в міру занудні, цікаві й високоморальні. Десь років через два спільного життя з бабусею Олеся дійшла висновку: її мама, швидше за все, надто серйозно ставилась до бабусиних думок-повчань, тому й у них і визрів, а потім вибухнув конфлікт і стався розрив.
«Мене так легко не спіймаєш на гачок», — вирішила Олеся.
Вона часом іронічно щось бурчала у відповідь, а більше подумки при бабусиних думках уголос наспівувала улюблені мелодії. Диво дивне: вона відкрила, що їй комфортніше, цікавіше спілкуватися з бабусю Дазою, ніж з мамою Вітою. Так було, хоч не мало бути. Іноді вона починала переповідати плітки, почуті в агентстві, бабуся морщилася і казала: