Країна гіркої ніжності

Її настрій збила подруга, в одну мить опустила на землю. Уже коли десь біля півночі покидали Майдан, домовившись перед тим прийти завтра, Ліля сказала:

— А ти, виявляється, добра сучка, Лесько. У тебе що, тічка почалася?

— Лілю! — Олеся не вигукнула — зойкнула.

Зойк покотився Хрещатиком. Розсипався на друзки. Друзки, друзочки падали під ноги перехожих, яких було ще досить багато в цей пізній час, і вмирали. Олеся мусила признатися: чекала Лілиної реакції, але ж не такої брутальної. А якої?

Ліля схопила її за комір пальто. Потягла до себе.

«Які нестерпні в неї духи», — подумала Олеся.

— Думаєш, я не бачила, як ти йому свою руку сунула? Може, й у штани засунула?

— Лілю, як ти можеш? — І тут Олеся не стрималася й видала. — Він сам потис мою руку.

— Сам? Знаєш, як у нас кажуть? Псюра не скоче, як сучка не схоче. Ти вже схотіла, подруго. Думаєш, я не бачу? Але він мій, запам’ятай!

— Він… Він тої, кого сам вибере.

— Не фінти, подруго, — сказала Ліля. — Не вислизай, як та в’юниця. Мо’, згадаєш, хто його першим побачив? Хто на нього першим око кинув… І на кого він теж…

— Не факт, — сказала Олеся.

— Не факт? А те, що ми подруги, ніц вже не важить? Чи ти забула, хто тебе пригрів, як ти, селючко, до Києва приїхала…

— Я не селючка, — Олеся.

— Ха, вона городська, на дорозі тряска. З міста, що з трьох хуторів зліпилося, на болоті висиділося…

— Ми з тобою…

Олеся важко задихала. Важко-важко. Мовби несла величезний важкий мішок. Чи підіймалася сходинами на який-небудь двадцятий поверх.

— Ми з тобою, як сіль з водою, — почула Олеся. — Хтось мусить розчинитися. Відступися — й будемо далі дружити. Забудь дорогу до нього.

— Лілю… Я… Я не зможу… Твоє щастя буде солоним, як та вода з сіллю.

— Ха, філологиня!

— Я тобі вдячна за все.

— Підітрися своєю вдячністю.

— Як ти можеш!

— Я ще й не так можу, — сказала Ліля вже на ескалаторі в метро. — Могла б декого натравити. Тільки свисну — по мордасах получиш. Але я не хочу. Тому…

Уже на станції метро вона сказала, що дає день на роздуми. Ніч і день. Майже добу. Якщо Олеся наступного вечора з’явиться на Майдані, ні, конкретно біля Ярослава, між ними все скінчено. Але щоб все було по-чесному, тоді… Тоді вони битимуться… Як навчилися… Хто переможе — отримає Ярослава.

— Ти серйозно? — Олеся не могла повірити.

— Авжеж, подруженько. Але, гадаю, до цього не дійде. Ну, ти ж розумненька. Ну, чао. Сядемо в різні вагони, бо ще не стримаюся, вріжу по твоїй підлій пиці.

У своєму вагоні Олеся подумала, що Ліля мовби права. І першою закохалася. І колись підтримувала. І… І… з крапкою. А її серце? Серце її сьомого року в Києві. Це ж треба, полюбити хлопця з її рідного Луцька в столиці! Сьогодні вона дізналася, що Ярослав — юрист, працює юрисконсультом в якійсь приватній фірмі.

«Якщо треба, я повернуся до Луцька, — подумала Олеся. — Якби в нього хтось був, він би не тис так руку. А якщо тис тільки мені… Мамо моя… З ким би мені порадитися? З мамою? Бабусею? Чи мовчати?»

Їй раптом захотілося проїхати свою станцію. Втекти від Лілі. Вона її не боїться. І все ж на душі марудно. Марудно, марудно, не треба бравувати. Може, відступитися? Але куди? Шляху ж нема, от яка біда!

І тут в Олесі занило в грудях. Наче струна обірвалась, такий звук. Струна в грудях? Може тромб? Але якби тромб, вона б померла. А вона жива. Тільки з марудним закоханим серцем. Мами вона давно не бачила. Мама ображена за те, що вона її покинула, поїхала до бабусі. Але ж у мами є дядько Андрій. Якого вона, Олеся, поважає за те, що він зробив для мами. Але не може бути з ними обома. Не може, от і все. Вона так їй і сказала тоді. Бабуся сама і… Мамо, я відчуваю, що їй не можна бути далі самою. Вона обдурювала маму чи саму себе? І їй так хотілося до Києва, але не в цьому річ, не в цьому. Невже вона таємно, в глибині душі, на самому денці, заздрила мамі, її несподіваному щастю? Ревнувала до дядька Андрія? Вона б хотіла зустріти такого чоловіка. Тепер, може, вже зустріла…

Олеся проїхала станцію. Людей у вагоні поменшало. Вона злякалася: чи йтиме потяг назад… Ще повинен, а може, й ні… Вона не хоче проїхати свою станцію в житті. Ось яка біда.

«Олесько!» — почула раптом мамин голос.

Так мама казала, коли сердилася на неї.

4

«Я не серджуся, я не гніваюся на тебе, Олесю», — цю фразу Віталія подумки повторяла не раз, відколи вони жили окремо — Віталія з Андрієм у Луцьку, Олеся з бабусею в Києві.

І все ж гнівалася. Бо гнівалася… Бо тоді Олеся сказала так, як не мала казати. Її слова мовби зачепили давню, дуже давню рану.

— Мамо, я хочу поїхати з бабусею…

— А школа?

— Коли закінчиться навчальний рік.

— Поїдеш, — сказала Віталія. — Проведеш канікули в Києві.

Досі Олеся була в столиці тільки на екскурсії з класом. Віталія боялася везти доньку до Києва, аби… Аби випадково там не зустріти маму Дазу.

— Я хочу назовсім переїхати до Києва. Розумієш, мамо… У тебе є дядько Андрій. А бабуся стільки років жила сама… Ти дозволяєш?

— Що ж, їдь…

Віталія погасила зітхання. Упертість, непокора, гординя знову наздогнали. Її. І боляче вдарили. Так вона подумала. І водночас, що цього визнавати не хоче. Це несправедливо. Олеся жорстока. А вона? Зерно, посіяне колись нею самою, проростало. Гірке зерно. Колюче. Мовби шпичак, якого донька встромила у її материнське серце. Віталія поморщилася — надто красиво. А тут просто заболіло. На зміну фізичному болю вкотре прийшов душевний. Хоча…

Їй було добре з Андрієм. Навіть дуже добре. Якось так затишно, мовби той затишок створила вона сама. Для себе, може, й для нього, для їх обох. Таким було її відчуття, вистраждане, здобуте хтозна з якої глибини. З давнього часу, коли вона чекала на щастя, здавалося, знаходила, здобувала його, щоб помилитися, обпектися, втратити. Андрій не робив дорогих подарунків, але міг зробити сюрприз, і Віталія раптом відчула, як важить для неї зібраний її пізнім коханим букетик квітів чи листя, смішна іграшка, книжка віршів. Їй довелося ще боротися з хворобою, як і боротися із наркозалежністю, якої набула, коли глушила біль морфієм та іншими препаратами, двічі лягати в лікарню, й Андрій був поруч, вона починала хвилюватися, коли запізнювався хоча б на чверть години. Коли ж була на роботі, виходила на нічні чергування, то він наказував:

— Ти мусиш мені подзвонити, якщо не спатимеш.

— Вночі?

— Звичайно. Інакше я подзвоню сам.

— Дзвони.

Нічні розмови, коли треба було говорити упівголоса, щоб не розбудити, не тривожити хворих, стали Віталії особливо дорогі. Тим більше, що вона просила: говори, говори, тобі можна, я слухаю. І він розповідав про своїх студентів, лекцію, прочитану вдень, книжку, яку прочитав на тому тижні, про шлях додому, або згадував щось із колишнього життя. Віталія слухала і посміхалася. Отак, сама до себе, серед нічної тиші, в сестринській, де вічно пахло ліками.

У зв’язку з хворобою її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй не так хотілося чергувати, як очікувати нічного дзвінка від Андрія чи самій телефонувати і просто чути його голос — слова майже не мали значення.

За цей час вони двічі були в Києві. Двічі — всього двічі — приїжджала Олеся.

«Минулий рів росте», — якось подумала Віталія — вона й боялася приїзду доньки (та жінка!) і дуже чекала його.

Дружина Андрія лишалася в Греції, назад не повернулася, разів кілька на рік телефонувала, обіцяла приїхати, а коли Андрій подзвонив сам і чесно сказав, що в нього є інша жінка, Ірина, його дружина, засміялася й сказала, що давно живе з вродливим, молодшим за неї темпераментним греком і при першому приїзді дасть згоду на розлучення. Однак вона не приїжджала, письмової згоди не присилала.

— Я йду через ліс на твій голос, — сказала Віталія якось вночі у телефонну трубку.

— Серед ночі?