Країна гіркої ніжності

— Можете переоформляти на свій смак. Але без надмірностей. Якщо треба — забезпечимо матеріалами.

Уже потім Олеся довідалася від когось в агентстві, що конкурс справді був формальністю. Що на це місце мали взяти чиєсь там протеже. Що взяли її тому, що відповіді на анкети аж восьми претенденток прочитав сам Ігор Леонідович. А приймальню вона переоформила. Принесла з дому два вазончики — великого кактуса й розкішного горошка. Купила на виділені гроші дві відверто абстрактні картини. Повісила на стіну аплікації з соломи, які відтворювали картинку в українському дусі…

Мине цілий рік, й Олеся довідається інше: що вирішальну роль відіграли не її задерикуваті й відверто провокативні відповіді на питання, а її фото, прикріплене до анкети. Скаже це сам Ігор Леонідович. А до того будуть суто ділові стосунки. Голова Державного агентства з оцінки природних та економічних ресурсів був непоганим психологом. Олеся не дочекалася від нього ні приставань, ні двозначних натяків, ні дорогих подарунків, ні запрошень в сауну, куди, як виявилося, їздять з головою та його заступником деякі працівниці агентства. За цей рік Олеся не раз ставила це запитання: «Хто я для нього?» Щодо їхніх стосунків раптом постали два несподіваних дивних слова: «Офіційна ніжність».

Зрідка казав компліменти. Зрідка жартував. Часом м’яко поправляв. Кілька разів звернувся:

— Лесечко.

Тепер поправила Олеся:

— Мене звати Олеся.

— Якщо пані Олеся так бажає, — сказав він. — З цього моменту вас перейменовано.

— Я хотіла б, щоб ви так називали, — сказала Олеся.

— Уже хочу, — він посміхнувся.

Через деякий час Олеся подумала, що її особливий статус можна пояснити одним: Ігор Леонідович у неї закоханий. По-справжньому. І боїться сполохати своє кохання. Що вона при бажанні могла б варити з нього воду. З чоловіка, який мав славу жорсткого керівника й бабника водночас. Не приставав до неї, бо, мабуть, відчув: посадою вона не дорожить і тиснути на неї не можна. Що її не купиш дорогими подарунками. Що вона сама схожа на дорогу порцелянову вазу, яка стоїть на краю стола.

Цю вазу Ігор Леонідович не поправляв і не переставляв далі. Першою ознакою її особливого статусу було звільнення його помічника. У жіночому туалеті Олеся випадково почула:

— Шкода Олежку.

— Голдіна?

— Атож. Кажуть, шеф звільнив його, бо так забажала ця нова стерва з приймальні.

— Ого! Вона що — має таку силу?

— Виходить.

— Хто вона? Донька якогось начальничка? Чи з панелі?

— Ні те, ні друге. Лідка Бартєнова взнавала. Живе з бабусею, бабця — медсестра, ну, чи була медсестрою, сама з провінції, десь із Західної, з Луцька, чи що.

— Де це?

— Та десь коло границі з Польщею.

— Тоді дивно. Може, коханка ІеЛ?

— Теж не схоже. Лорка каже, що в сауні її не помічала. На роботу вроді на метро їздить.

— Ти диви — загадка природи.

Вони пішли. Олеся ще не розрізняла працівників агентства за голосами. Чомусь боялася вийти з кабінки, наче хтось підстерігав її, щоб набити. Або зробити їй невідомо яку підступну капость. Помічника Ігоря Леонідовича вона справді не любила, але не просила його звільняти, тим більше не вимагала. Хто вона така, щоб цього вимагати? Шеф відчув, що вона терпіти не може зверхності й фривольності «Олежка», масних натяків й очей, що вбирали її всю, ковтали й випльовували. Вона кілька разів дала помічнику по надто вільних руках, навіть сказала, киваючи на кабінет голови:

— Шефа не боїтеся?

— Он як? — він.

Пригадала, як, вже розрахований, колишній помічник заглянув до приймальні й кинув їй:

— Що ж, ви свого добилися. Вітаю. Далеко підете.

Олеся тоді подумала, що це стосується її роботи, яку вона отримала таким незвичним способом. Тепер після цих жіночих слів вона зрозуміла: Олег той, Голдін, мав на увазі те, що вона теж причетна до його звільнення, а може, й є його призвідницею. Які були підстави так вважати, що за цим стояло? Олесі стало раптом геть кепсько на душі. Там оселився темний незрозумілий звірок. Він дряпав кігтями і часом подавав голос, тихенько сміявся. Про щось попереджав.

Поступово-поступово, але в тій же Олесиній душі, у збентеженому єстві її почала наростати тривога. Щось було з нею, в ситуації довкола неї, не так. Вона не знала, що то таке, та несподівано відчула: справа не лише в уявній закоханості Ігоря Леонідовича. Уявній? Напевне. Їй примарилося. Щось проти неї готується, замишляється, але що? Не може так добре тривати довго! Треба бути готовою до якогось підступу, до несподіваного обвалу або пастки. Так, пастки. Її внутрішній звірок вже не сміявся, а скімлив.

Якось за відсутності шефа Олеся заглянула до його кабінету, чого раніше не робила. Та раніше він і не залишав його відчиненим. Навмисне лишив? Олеся оглянула кабінет, його робочий стіл. Погляд упав на календар на столі. Якісь незрозумілі скорочені записи. Олеся перегорнула календар і побачила… побачила напис «Олеся» і три плюси. Що означають ці «+ + +»? Погортала далі назад і знову наштовхнулася на своє ім’я. Тепер поруч його стояло «+ +». Ще перегорнула і… Так — Олеся і один плюс. Скромненький значок «+». Що означають ці позначки? А головне — це зростання. Успіхи його в неї? Щодо неї? Але ж ніяких успіхів не було. Олеся стала пригадувати, що трапилося у дні, позначені її ім’ям і загадковими плюсами чи хрестиками. Звичайні, рядові робочі дні. Може, то оцінка її роботи? Може… Олеся цієї миті відчула дивний холодок за плечима. Хтось наче там стояв і дивився їй у спину. Різко розвернулася. Нікого.

«Ти велика страхопудка», — дорікнула собі.

Вимовила вголос:

— Ти велика страхопудка.

Але холодок не проходив. А що, як справді значки означають не плюси, а хрестики… Олеся поспішно кинулася до дверей. І вже біля них її спинила несподівана думка. Вар’ятська. Неймовірна.

Вона кинулася назад до стола. Стала гарячково гортати календар, але тепер вже вперед, до майбутнього. І майбутнє видало їй те, що вона шукала. Олеся і «+ + + +». Чотири плюси. Ні, чотири чорні хрестики. Четверте вересня. Четверте? Погортала календар назад. Ні, просте співпадіння, бо попередні записи випадали на дні, де не було цифр «три» або «два». Але співпадіння здалося їй зловісним. Більше того, погортавши далі, на сторінці «25 грудня» побачила напис «Олеся» і вже п’ять хрестиків. Мороз пробіг по шкірі. Стало по-справжньому страшно.

«Отакої», — подумала Олеся.

Кинулася до дверей. І якраз вчасно, бо до приймальні заходив відвідувач. Начальник управління експертиз і прогнозування Віктор Платонович Стерхів.

— Ігоря Леонідовича немає?

— У відрядженні.

— Ну, що ж…

Він повернувся, щоб вийти. І спинився. Подивися на Олесю надто пильно. Чого б то? Олеся внутрішньо вся задрижала. А Стерхів стояв і дивився.

— Ви щось хочете спитати? — не витримала Олеся.

— Спитати? — Він трохи повагався, наче щось зважуючи. — Ні, нічого.

Направився до виходу. У дверях озирнувся.

— Я хотів вам дещо сказати, але передумав.

І вийшов. До Олесиної тривоги додалася ще одна. Що хотів сказати цей чоловік? Що він знає? Про неї? Проти неї? Про те, що готується довкола неї? Попередити про небезпеку?

Звірок всередині вже не скімлив, а стих. Наче здох. Помер. Помер?

2

Майдан зустрів їх шумом безлічі голосів, знайомим димком і піснею, яку виводили хлопці й дівчата біля одного з наметів. Олесі в якийсь момент здалося, що вона знаходиться всередині цієї пісні, більше того, є одним зі слів цієї пісні. Іменем з пісні.

«Я Катерина, яка несе воду, — подумала Олеся. — Але де мій Роман, який пасе воли? Де воли, які мають пастися?»

Їй здалося, що навіть не від присутності кількох десятків тисяч людей, не від їхніх подихів, не від вогників од буржуйок, а саме од цієї простої пісні стало тепліше, Майдан зігрівся. Незвично було чути цю звичайну пісню там, де звучали голосні промови й патріотичні пісні. Зараз ніхто не виступав, і це теж здавалося дивним.