Країна гіркої ніжності

Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…

А що мала згадати вона, Віта?

Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…

Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

— Я нікуди не піду, — сказала Віта. — Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі — восени і взимку — бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

«От і все», — подумала при цій звістці Віта.

«А що все?» — була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе — нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин — грабувати, тим більше квартиру професора.

Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…

Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями — шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.

Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.

Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

— Тебе звати Вітою?

— Так.

— Едик просив тобі передати.

Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

«Звідти», — сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець — піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».

Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».

Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.

Писати? Їй?

Чому вона повинна писати?

Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу — доброго й правильного. Вона…

«Але він, він хоче, щоб ти написала», — сказав хтось.

Віта оглянулася. Людям, що йшли в один і другий бік людною київською вулицею, було байдуже до неї. До звичайної дівчинки, школярки, яка невідомо чого спинилася. Невідомо чого оглянулася — раз і вдруге. І втретє. Декотрі з перехожих теж оглядалися, інші здивовано дивилися, оминаючи. Її, Віту. Вітусю. Вітульку…

«Я боюся», — раптом подумала Віта.

Боїться чого? Чоловіка, який написав коротку записку? Але ж він далеко, у в’язниці, справедливо покараний.

Віта мусила признатися собі: так, його? Але вона не тільки боялася. Щось більше за страх жило вже в ній. Жило й ворушилося, от яка біда.

І все ж вона його переборола.

Пе-ре-бо-ро-ла!

Вона зовсім не боїться. Жодного злочинця, грабіжника і хто він іще… Жодного. Вони огидні, чужі. Противні. І ще… Вона радянська піонерка. Гарна, розумна дівчинка, донька розумної мами. Чемна. Зі своїм життям, у яке брутально вторгаються.

«Я не буду відповідати. — сказала собі Віта. — Не писатиму, от і все. Він забуде про мене».

Їй стало легше на душі. Чомусь страшенно захотілося морозива. Його продають он там за рогом, на вулиці, що перетинає ту, якою вона йде. Віта пішла за морозивом. Вирішила, що розповість про все мамі.

Морозива в кіоску не виявилося.

— Зачекай, зараз мають підвезти, — сказала тітка-продавчиня.

Віта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсім не холодним і стікатиме по пальцях. Так уже раз було. Навіщо чекати? Вона піде додому, до мами. Мами Дази. І все розповість, і мама дасть гарну, розумну пораду.

Мамі вона не розповіла.

А через місяць майже на тому самому місці сестра Едика, котра дивилася на неї вже… вже не так приязно, як попередній раз, вручила, мовчки вручила ще один папірець. Віта розгорнула його і прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком».

Віта здригнулася. І знову, як і тоді, на пустирі, оглянулася. Сестра Едика стояла трохи збоку і дивилася примружено й пронизливо. Дуже пронизливо. Потім повернулася і пішла.

«Що ж робити? — подумала Віта. — Може, заявити у міліцію?»

І вже знала, що не заявить.

3

— Твоя мама поїхала до Києва, а потім за нею приїхав ще один негідник, — сказала бабуся Даздраперма.

— У тебе всі негідники, — мама.

— Ні… Але… Давай не будемо навантажувати дівчинку цими спогадами…

— Добре.

Ось такий діалог. А далі… Далі Олеся дізналася, що мама сама викликала бабусю. Що бабуся поживе в них, доки мама буде в лікарні.

— В лікарні? Чому в лікарні?

— Я захворіла, тільки й усього, — сказала мама.

Вона вимовила це тихо, буденно, якось майже зневажливо — ат, нічого серйозного, важливого, що там турбуватися… Олеся хотіла б у це вірити, але вона прожила з мамою майже п’ятнадцять років. Вона добре знала маму — як саму себе. Майже як саму себе. Мама була частиною її «я», як Олеся була частиною мами. Принаймні, так вона вважала. Досі, до цих пір, до цієї хвилини.

— І… і… і… чим же ти захворіла?

Олеся сказала і почала гикати. Гикати часто-часто й ганебно. Геть напала гикавка, вдруге чи втретє у її житті.

— Олесю, що з тобою?

Мама скрикнула. Бабуся сказала, що треба дати напитися води, ліпше підсолодженої. Пити маленькими ковтками.

Мама принесла води. Олеся ковтнула й ледь не задихнулася. Бабуся й мама дуетом зойкнули, та гикання вже припинилося. Тут Олесі стало зимно, бо вона зрозуміла, що сталось щось незвичне, страшне, інакше б мама не викликала бабусю, ту бабусю, про існування котрої до сьогодні вона навіть не підозрювала.

«Мене хочуть обдурити?» — з жахом подумала Олеся й спитала:

— Яка в тебе хвороба, мамо?

— Пов’язано з легенями, — сказала мама.

— З… З легенями? У тебе — туберкульоз?

— Ні. — Мама повагалася: може, вирішувала, казати чи ні. — У мене… Ну, одним словом, треба пройти обстеження, ну, деякі процедури в лікарні… В онкодиспансері…

— Мамо! У тебе… у тебе рак?

Олеся закричала. Крик її мав би рознести кімнату, всю маленьку однокімнатну квартиру.