Країна гіркої ніжності

«Мамо», — думала Віталія.

Теперішня і тодішня. Тодішня й теперішня.

Але спочатку прийшов він. Тобто не прийшов, а був витягнутий з безодні болю. А безодня жила в першому спалаху.

Віталія знала, коли в нього закінчується строк. Вона того дня була вихідна. Ще з вечора нарізала м’яса, щоб уранці зробити його улюблені відбивні. І котлети вранці приготувала — він казав, що чоловік повинен їсти багато м’яса, інакше що то за чоловік. М’яса купила в дядька Дениса, котрий перед Паскою, як і годилося, заколов свиню. Дядько Денис був відставник із надстроковиків і служив донедавна в охороні колонії. Казав, що в нього найліпше м’ясо, бо знає, чим годувати свиночку. Свиночку-лялечку. Віта приготувала й салати, і спекла торта. Чекали урочистого моменту й пляшка вина та міцної домашньої настоянки — її виробляв Денисів брат. Того дня Едуард мав прийти вже як вільний, як господар цієї оселі, і це треба було відзначити. Зранку в ставку неподалік Віталія нарвала латаття — букет також мусив бути.

Едуард мав завітати, прилетіти, висяяти в обід. Віта сиділа — ні, то вставала, то знову присідала на диван — в його улюбленому бордовому платті й тремтіла, наче дівчинка, яка чекає першого побачення. Могла писати твір «Перше побачення» і писала — подумки, з слів, що ставали метеликами.

Він не прийшов ні в обід, ні по обіді. Віта вирішила, що трапилася якась прикра заминка (хоч би нічого не накоїв перед звільненням, молила Бога), й побігла до колонії. Першим облив окропом черговий на прохідній:

— Ваш (так і сказав — ваш) вже звільнився.

— Як? — Віта вигукнула і задихнулася. — Коли?

— Десь опівдні. Точно, по дванадцятій дня. Десь так чверть на першу.

— Ви не помилилися? — Віта завмерла і вже майже зненавиділа цього чоловіка.

— Чого б я мав помилятися? — Лейтенант явно образився. — Я ще йому на прощання й руку потис. Побажав більше сюди не попадати. Ну, він засміявся, що виконає мій наказ. Так і сказав — наказ. Наказ — ха!

— І він… Він пішов?

— Не пішов, а поїхав, — уточнив лейтенант.

— Поїхав? Ви хочете сказати — Едик… Едуард пішов на автостанцію?

— Чому на автостанцію? Його біля воріт машина чекала. «Волга».

— «Волга»? Таксі? — Віта нічого не розуміла.

— Та вроді не таксі. Вроді з київськими номерами. Точно, з київськими. КА — букви. Я запам’ятав.

— Он як?

Віта не знала, що й думати. Усе ж — один суцільний нерв, одне тремтіння, одна павутинка — пройшла до адміністрації колонії. Поволі, а тоді побігла, підштовхнута невідомо ким. Замначальника підтвердив: ув’язнений Едуард Грищенко сьогодні звільнений у зв’язку із закінченням відбуття строку покарання.

— Десятку відмотав. Тютілька в тютільку відгрохав. Ну, та йому, видать, не звикати, — капітан Макєєнко гмукнув.

Перший спалах забирає пелена — спочатку сіра, вона стає чорною. І тільки всередині горить страшне палюче червоне око. Око кліпає і викидає Віту геть, наче сльозу виштовхує, а може, випльовує жінку, що виростає з тої сльози. Сукня на тій жінці, навпаки, з червоної стає чорною.

Спалах другий. Її нічне чергування наступної доби. Почервонілі виплакані очі Віталії вже без сліз. Сухі, аж надто сухі. До сестринської заходить Коливан — Антон Борчук, один з найближчих друзів Едуарда в колонії. З тих, що з охороною, з самим начальником вась-вась.

— Що тобі, Антонцю? Прихворів? — Віта гасить неприязнь до Емірового друга.

Коливан наближається й рвучко обхоплює залізними руками-клешнями. Горять очі, весь пашить.

— Антоне! Зека Борчук! Що ви собі дозволяєте! — Віталія намагається вирватися.

— Тихо-тихо, — сипить Коливан-Борчук. — Не шебуршися. Хіба тобі Емір не казав?

— Про що? Пусти…

— Ну, здрастє-мордастє. — Коливан наближає своє лице до Вітиного. — Моя ти тепер. Чуєш — моя! Емір тебе по естафеті мені передав.

— По якій естафеті? Що ти верзеш? Обколовся?

— По нормальній зеківській естафеті, — вже спокійно сказав Борчук. — Будеш тепер мене обслуговувати. Як Еміра.

— Я закричу.

І перш ніж затискає Віті рота, вона кричить. Голосно, на повні легені. Весь її біль, весь розпач і ненависть — до цього брудного кабана, до підлого, огидного Еміра, до всього цього світу, в який вона повірила, вкладається у цей крик. Голосний крик-біль. Крик-розпач. Крик-ненависть.

Вривається солдат — охоронець медчастини. Та перш ніж він забере Коливана, Віта виривається, хапає зі стола шприца і вгачує Коливанові-Борчуку в щоку.

— Сука! Курва! — кричить зек. — Що ти робиш, б…

Та Віталія вже стоїть з ножем в руках, готова до всього. Над колонією реве сирена. Сирена її душі. Потоптаної.

Наступного дня Віталія подала заяву на звільнення. А через кілька годин забрала її. Вона залишиться. І хай з нею роблять що завгодно! Уб’ють, зґвалтують… Який тепер сенс жити, існувати в підлому світі-обмані, житті-насмішниці?

За час праці в колонії Віталія всього набачилася. І вбитих бачила — тут відбувалися жорстокі розборки, а помста і покарання часом були страшними. З дрібними пораненнями, синцями й навіть переломами до медчастини й не зверталися. Вона знала про існування касти упосліджених — «півнів», «дівчат», в’язнів з навічно погаслими очима, як сказав їхній лікар, таких опускали навіть у цій колонії. Пробувала заговорити про порядки серед ув’язнених, бо знала, що Едик-Емір один з тих, хто регулює ці порядки, хто має владу не меншу, ніж люди у формі.

Почула коротке:

— Я тебе дуже попрошу, люба: не лізь у те, що не розумієш. Не встромлюй свого симпатичного носика. Згода?

Вона справді багато чого не розуміла, але найбільшою, впертою її мрією залишалося вирвати коханого з цього перевернутого світу, з цього пекельного кола. Чи таки добитися, щоб він до того кола ніколи не повернувся.

Знала, що тут цінуються й стають предметом торгу інтимні жіночі речі. Це було не тільки збочення, а й туга — хай і в такій формі — за звичайним, нормальним життям. За жінкою, навіть її запахами, далекими і напівзабутими. Так вона вважала, але так, певно, й було. Якось Едуард признався: там, у першій своїй колонії, він продав її найінтимнішу річ за дві пачки індійського чаю. Знала: в колонії це дуже дорого. Її не чіпали, навіть не натякали на щось, бо знали, чия вона подруга. А подруга бачила пекельний сум в очах, що ще вчора викликали острах. Ловила, як метеликів, і відразу відпускала на волю слова цих нещасних. І все це посилювало бажання — ну, може ж бути інакше — про це кричало її єство, її тіло: вирвати, повезти з собою — назавжди — Едуарда, Едика, скинути з нього личину Еміра. У ній усе ще жила надія — на диво, кохання, її і його силу почуттів — жила, мов крик душі, який вперто не бажав стихати. Крик лунав і лунав — здалеку, наближався, віддалявся, але ж таки жив.

Тепер усе це обірвалося. Надія виросла отруйною блекотою. А може, вовчими ягодами. Спробуй, зірви, з’їж. Помреш у страшенних муках. Нехай, вона зірве. І доки їстиме, вважатиме, що вони їстівні. Що є надія врятуватися. Або пізнати насолоду од смерті. Ніхто з живих не знає, який смак у вовчих ягід.

Удома випила снодійне і міцно-міцно заснула. А вранці, виглянувши у вікно, побачила маму Дазу, яка підходила до будинку. І то був третій спалах, але не спалах-біль, а спалах-диво, спалах-радість, хоч і з присмаком гірчинки.

Мама приїхала забрати її додому, до Києва. Вона вже знала по Вітину біду. Не дорікнула жодним словом, розмовляла так, наче вони вчора тільки-тільки попрощалися. Ніби не було десятилітньої розлуки.

Віта поїхала з мамою до Києва. Щоб пережити ще два спалахи. Але до того вони вдвох удома наче ходили по склу чи тоненькому льоду. Боячись розбити скло чи роздушити лід. А тоді провалитися, порізатися, поринути у нову відчуженість. Казали небагато слів, але слова ті мовби обмотували чимось м’яким. Ватою, пухом?

«Ми несправжні, — якось подумала Віталія. — Але які ми справжні? Коли ми стали чужими? Коли я стала чужою?»

І все ж ніжність до мами в ті дні не була фальшивою. Вона швидше дивувалася тому, що мама поруч, що до неї можна дотягтися рукою, доторкнутися. Що слово знайде відгук, якщо слово знаходилося. Що обоє пережили десять довгих літ розлуки. Що її, Вітина, зрада розтала десь у повітрі. Але чи була зрада?