Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 30 из 77

Щоб відрізати шлях до відступу, подала заяву на відрахування з інституту. Там були дуже здивовані: Віталія Снігурець зарекомендувала себе як одна з кращих студенток-першокурсниць. Якщо не найкраща. Віта пробурмотіла щось про стан здоров’я, про те, що помилилася у виборі професії.

Далі була розмова з мамою.

Віта воліла стерти з пам’яті ту розмову. Вона здавалася сном, але не реальним, не таким, що приснився, а вигаданим пізніше. Може, навіть учора, перед згадкою. Переграним, перевигаданим. Кожного разу так здавалося.

Віта намагалася наперед уявити, що скаже мама.

Може, просто поїхати, втекти, а тоді послати листа, в якому все викласти? Чи приїхати й поставити перед фактом.

«Я обдурювала найкращу в світі маму, — подумала Віта. — Найправильнішу. Ні, так не можна. Треба сказати — найдобрішу. І… І найошуканішу. Авжеж. Мною».

Але чомусь, чомусь великого каяття вона не відчувала. Тільки було якесь тремтіння. Маленька лихоманка, лихоманочка, як у передчутті майбутньої хвороби.

Віта намагалася стерти з пам’яті, викинути геть ту розмову. Але вона була і з роками здавалася виразнішою. І болючішою. Віта виклала геть усе. Не сказала тільки про ту таємну, таємно-обманливу поїздку в колонію. Не могла про це розказати.

Мама Даза слухала її закам’яніла. Незворушна. Віта говорила, говорила — про випадкове знайомство на пустирі, про зустріч потому, про приховане (прости, матусю) листування, про його повернення з ув’язнення, про те, що вона полюбила, покохала, так, так, мамо, покохала злочинця. Хоча він не такий, не такий, вона, Віта… Про те, що вона, мама, сама дозволяла їй вибір у складних ситуаціях. Як вважає за потрібне. Що мала право на той проклятий вибір. Що вона доросла, так, доросла, ти, мамо, сама це казала.

— Казала, — згодилася мама.

Це було чи не єдине слово, яке вимовила під час Вітиного збивчастого монологу. Ні, ще сказала, коли пауза між словами надто довго затяглася:

— Кажи далі… Я чую…

— Ах, ти чуєш!

Віта далі говорила, мов у гарячці. Мов — немов. Про те, що вона не може нічого зробити з собою. Що почуття сильніші за неї. Що мусить поїхати в те селище, де він, і жити там.

— Це я у всьому винна, — сказала нарешті мама після ще однієї паузи — Віта вже виговорилася.

— Ти? У чому?

— У тому, що ти так вчинила. Я щось не так робила. Не так виховувала. Не ті слова говорила. От і пожинаю плоди. Ми обидві пожинаємо.

— Ти дуже правильна, мамо, — сказала Віта. — Правильна і моральна. А я — негідниця. Може, в батька вдалася.

— Твій батько був гарною людиною, — сказала мама.

— Був?

— Ну, може, і є… Просто… Просто він кохав іншу жінку.

— Он як! — Віта аж звелася на ноги. — Він кохав іншу жінку, лишився з нею, адже так?..

— Нехай так.

— Клас! — вигукнула Віта. — Він лишився з нею, а ти… Ти маєш від нього мене.

— Але що це міняє?

— Багато що. Хоча б те, що ти, виявляється, не така, як я досі вважала.

— Яка ж я? — Мама це майже прошептала, мовби боялася, що хтось почує.

— Не така суперправильна. У тебе теж був гріх.

Віта це вигукнула ще голосніше. А далі твердо, з притиском, промовила:

— Я поїду до нього, мамо. Не пускатимеш — усе одно втечу.

— Я не триматиму, — сказала мама. — Я могла б просити. І прошу. Не їдь, чуєш, не їдь. Я ж прожила більше на світі. Він злочинець і злочинцем залишиться. Ті, хто хоче виправитися, виправляються після першого разу.

— Я вже не хочу його виправити, — сказала Віта. — Що буде — те й буде. Наші долі поєднані.

— Він тебе обдурить. Як уже дурив.

— Я йому потрібна. Він цього не знає, а я знаю.





— Ти так і не зрозуміла його. І себе не зрозуміла. Але себе ти ще можеш зрозуміти. То інший світ, і ти в ньому чужа. Жити за його законами? Доню, то не твої закони…

Мама, як завжди, була права. Мала рацію. Усе знала наперед. І нічим не дорікнула. Натомість дорікала собі. Істерики, докорів, як очікувала Віта, не було. Ніякого картання. Погроз. Лише докори собі. Віта зрозуміла, що вона програла, що летить у безодню. Але цього польоту не спинити, бо нема за що вчепитися. Нема, така біда. Хіба за Едика. За своє кохання до нього.

І вона вчепилася. Намертво.

І розтягла політ на цілих десять років.

У політ вміщався її приїзд в те селище. Наймання квартири в старої бабці. Робота в психоневрологічному диспансері для алкоголіків, який теж розташувався в селищі. Перше побачення з Едиком, його здивування і радість, так, непідробна радість в його очах, коли вона сказала, що вже два місяці живе тут, у селищі. Їхнє кохання в кімнаті побачень. Слова Едика:

— Ти справді тут житимеш?

— Так. Доки ти сидітимеш.

— Бідна мала, — він зітхнув.

— Я не мала, — сказала Віталія. — Виросла. Називай мене Вітою.

— Авжеж, мала, — він посміхнувся.

На другому побаченні Едуард сказав, що в їхній медчастині, в колонії, є медсестра-пенсіонерка. Якби вона мала освіту…

— Я матиму, — сказала Віталія.

Вона вже знала: в райцентрі цього району є медучилище. Наступного року вона вступила туди. З психдиспансеру дали відмінну характеристику санітарці Віталії Снігурець. А оскільки мала за плечима курс медінституту, та ще й столичного, її прийняли відразу на другий курс. У диспансері для алкоголіків-психів всі знали, що вона приїхала доглядати стареньку далеку родичку. Після трьох років навчання Віталія отримала диплом медичної сестри й за допомогою Едуарда, який і тут мав вплив, була прийнята на роботу в медичну частину при колонії. Тепер вони зустрічалися регулярно, під час кожного Вітиного чергування. Едик приходив на ніч, і вони кохалися. Коли через рік Віталія, як молодий спеціаліст, отримала квартиру в будинку для військовослужбовців, котрі служили в колонії, Едуард став доволі часто приходити й до неї додому. Начальство, очевидно, знало, що він повернеться. Тим більше, що вся дисципліна в колонії, по суті, трималася, хай жорстка і жорстока, за зеківськими правилами, на його авторитеті й правилах, встановлених ним, тож начальство мало небагато роботи.

— Якби не ти, ех, як я свиснув би звідси, — сказав якось він після такого «домашнього побачення».

Віталія аж надто пильно поглянула на нього:

— То втікай.

— Щоб і тебе посадили? Нє, я своє відбатожу. І тоді разом поїдемо до столиці Кийова. Навстріч щастю, довгому, як міст Патона. Ну, мала, не супся. Я тебе не кликав, сама приїхала.

— Не кликав? Ти таки гад!

— Ну, кликав, кликав, — він засміявся. — Серцем і печінкою, яку нудьга згризала. Ти ж почула. — І міцно пригорнув її.

— Почула…

— А знаєш, — вимовив після паузи — тиша аж хрустіла, — якщо ти не проти, узаконимо наші стосунки.

— Узаконимо? — Вона спробувала усміхнутися. — Хіба ми з тобою незаконні?

— Ну, розпишемося.

«Я давно цього чекала», — подумала Віталія, а сказала:

— Коли ти станеш вільною людиною, тоді й поставимо штампик.

Через півроку він знову запропонував розписатися. Цього разу Віталія згодилася. Та коли повідомили про своє рішення керівництво колонії, її виликав начальник медчастини, сказав:

— Віталіє Миколаївно, я б не радив цього робити… Я буду змушений…

Виявилося — змушений буде звільнити її зі служби. Працівниця колонії не мала права бути одруженою із зеком. Одружитися могли, але вона втрачала право бути медсестрою в колонії. Хіба раз на півроку могла з’явитися на побачення до законного чоловіка.

— Суки, — тільки й сказав Едуард і сплюнув.

Усе лишилося по-старому. Вона просто медсестра. Просто…

На її двадцятип’ятиріччя Едик подарував ще одну викувану залізну троянду. Блакитну, з червоними відблисками. Віта сказала, що в неї теж є подарунок: вона вагітна. Чекала його слів у відповідь і почула:

— Я радий, мала. — Поправився: — Радий, Вітусю.

Він її пригорнув. Міцно, як умів і як їй подобалося — ніжно й трохи по-ведмедячи. Далі сказав, що вперше в житті кохатиме вагітну жінку. А вже після кохання, коли обоє лежали знеможені: