Страница 24 из 77
— Позичив?
— А що?
— Нічого, — відповіла Віта й подумала: «Але чому він каже — на ніч?..»
На столі стояли тарілки з їжею, незачеплені, приготовлені явно для них — м’ясні страви, ковбаса, салати, огірки й помідори, пляшка вина й пляшка горілки, дві чарки й два фужери.
— Мала, це все приготовлене для нас, — підтвердив Едик. — Я дуже хочу їсти, ми могли б спочатку пошамати, але ти пробач, я ще більше хочу тебе… Ну, не червоній, — і далі промовив те, що Віта подумала дорогою сюди: — ти ж доросла… Хіба що…
Він підійшов до столу й налив у фужери червоного вина. Простяг один Віті.
— За нас. За тебе… За те, що ти тоді приїхала, інакше я не знаю, що б зробив з собою… За…
Дзенькнув кришталь. І тоді, вже зі своїм фужером майже біля губ, додав:
— За ту стежку, на якій тебе зустрів… Пам’ятаєш?
— Звичайно.
Та стежка… А якби її не було… Якби… Дівчинка-школярка йшла через маленьку пустиню. Йшла, безтурботна, назустріч… Назустріч долі… Чи крізь пустище, наче долю… До нього….
Віта досі пила спиртне дуже рідко. У їхній сім’ї по святах вживали хіба ситро. З однокурсниками вперше спробувала вина. А тепер… Тепер випила цілий фужер — для повного щастя, для… Так, так, так, для хоробрості… Бо випив він…. Бо… Бо це вино мусило бути випите…
Закрутилася, попливла голова. Режисер дійства (це Віта зрозуміла пізніше) допоміг зняти пальтечко, потім кофточку… Перед тим, як зняти сукню, Віта попросила:
— Вимкни, будь ласка, світло.
Він послухався, але плаття вже зривав, і Віті здалося, що, як і вона, весь трусився.
Вона… Так, вона десятки, сотні разів уявляла цю першу зустріч після його повернення… А відколи зрозуміла, що закохана, уявляла і те неминуче, що мусить статися між ними. Боялася, тремтіла подумки, тремтіла наяву — чоловіки завжди здавалися дужими, загадковими, але незрозумілими й навіть ворожими істотами. Надто тій, що виросла без батька… Чоловіки… Частина його тіла, про яку й думати не одважувалася, ввійде в її тіло? Це неможливо… Це…
Людка якось призналася, що там, в селі, звідки Віта втекла, вона вперше… І як це було…
— Перестань, — обірвала її захльобисту, правда, притишену, але сороміцьку мову.
— Перестань, перестань, як поїдем на Тустань, — засміялася безсоромна Людка.
18
Усе було зроблено. Геть усе. Кілька днів тому лікар сказав до Віталії:
— Я би радив, Віталіє Миколаївно, все ж спробувати…
— Побігати? Зайнятися фітнесом?
— Не смійтеся. Ще є шанс. У вас нетиповий випадок.
— Нема, — сказала Віталія. — І ви, і я це добре знаємо. Ви хотіли мене відправити до Києва? До Європи? Я не в тому стані і не в тому настрої. Я ослаблена і просто хочу спокійно дожити. А без обезболювання вже жити не можу. Тобто… Усе, Андрію Петровичу. Через тиждень-два я просто відправлюся додому. І ви це знаєте. Ну, нехай через місяць. Відстрочка від призову тітки С.
Навздогін лікар щось там сказав про її мужність. Що захоплюється чи що…
«Моя цинічна мужність, — подумала Віталія за дверима лікарського кабінету — чого вона саме приходила, здається, про щось спитати, а про що? — Цинічна, аж щемить на зубах. Аж-аж. І хочеться заревіти, як корові. Якій вчасно не дали сіна. Моє сіно, моє життя я отримала сповна. Навіть з конюшиною. Хоч було часом і гірке, болотяне, і не те що ясна, душу різало. Чи час був такий гіркий? Але ж не гіркіший, ніж у моєї мами. То на що скаржитися зволите, герцогине? Ні, краще — маркізо. Як там співав колись той придурень — маркіза сіла у карету? От і я сіла…»
Віталія згадала, коли чула ту пісню. І кличка придурка спливла — Базука. Взагалі своїм прислужникам Едик любив давати оригінальні кликухи. Може, тому, що сам був Еміром. Тромбон, Кролятик, Базука… Останній був свідком її щастя, налитого по вінця, радості, що аж вихлюпувалася, і про біду він же повідомив.
Тоді… Тоді… Тоді вона ходила по воді. Не ходила, а занурилася з головою. І дихала, ще й як дихала, бо не знала, що то вода, що вона занурена.
Першого ж вечора, вже після не тільки кохання, але й вечері, розкішної як для порожньої квартири, вона сказала, несміливо торкнувшись пальчиками його оголеної волохатої руки:
— Едю, я мушу йти.
— Куди? Машину з Базукою я відпустив.
— Але ж мама хвилюватиметься. Я сказала їй, що йду до подруги, до однокурсниці, на день народження.
— Ти заночувала.
— Я ще ніколи не лишалася ночувати.
— Щось завжди буває вперше.
— Може, ми хоч подзвонимо? — жалібно попросила вона.
— Тут нема телефона.
— А надворі? На вулиці…
— Добре, пошукаємо, якщо ти хочеш.
— Якщо ти хочеш…
Він ще кілька разів казав цю фразу, кидав, мов подарунок, і вона так і сприймала, а тоді…
Мела хурделиця, що переходила у мокрий сніг з дощем, колючки злиплих сніжинок били по щоках двох, котрі шукали телефонну будку на порожній вулиці на окраїні Києва. Вони йшли і йшли, і, здавалося, мокра заметіль ховає їх у своїй щільній незатишній ковдрі. Знайшли телефона аж за кілька кварталів. І тут виявилося, що ні в нього, ні в неї немає двокопієчної монети.
— Ч-чорт! — сказав Едуард й погасив лайку, що вирвалася з його губ. — Зачекай тут. Я зараз.
Він побіг до найближчого будинку, бачила, як зупинився, став, задерши голову — потім вона зрозуміє, для чого. Забіг у під’їзд. Віта стояла серед хурделиці, тулячи до грудей залізну квітку. Цей великий металевий тюльпан їй подарував Едик. Сказав, що привіз звідти, що викували на його замовлення — для неї. Віта була зворушена. Квітка після її першого тілесного кохання. Залізна квітка. Залізне його тіло, що аж бриніло од напруги й міцності. Тюльпан, пелюстки якого трохи немовби підсвічені жовтими і червоними кольорами. Полум’я для неї. Вона якось інстинктивно захопила квітку з собою. Наче не хотіла розлучатися.
— Какой адінокий девушка! Девушка среді зіми!
Віта здригнулася од того голосу. Перед нею виросла темна фігура. Чоловік похитувався й простягав руки.
— Не підходьте, — закричала Віта.
— А то що? Мамку позовьош?
— Вам буде погано.
— Мінє будєт хорошо. Обізательно.
Примара, що виникла з ночі, схопила її за руку. Віта шарпнулася, другою рукою, в якій була залізна квітка, вдарила, ні, вдарила не рукою, а тюльпаном чоловіка.
— Ти шо делаш, сука!
Віта відступила, він кинувся на неї. Обличчя було — навіть у темряві вгледіла — закривавлене. Схопив за плече.
— Счас вместо любві умрьош, сучіще!
Віта скрикнула, він повалив її на сніг.
— Любов на снегу будет. Прямо здесь.
Та від будинку вже біг Едик. Копнув нападника ногою, тоді підняв, легко, як шкідливе щеня, за комір. І вдарив з усього розмаху кулаком в лице. Нападник впав і не ворушився.
— Едю! Що ти зробив?
— Нічо. Оклемається. Такі падла живучі.
І, піднявши із замету Віту:
— У тебе все хокей?
— Ага. Я тільки злякалася.
— Тоді ходімо дзвонити. Я обміняв трояка на двушку. Налякав, але обмін хороший.
— Три копійки на дві?
— Три рубля на двушку, — засміявся він. — Дуже вдалий обмін.
У Віти все тремтіло. І коли йшла до будки, оглянувшись на тіло серед снігу, і коли набирала їхній номер.
— Ой, Віточко, де ти? — мама.
— Я у Тоні. Я заночую у Тоні. Тут нічого не ходить… Добре?
Мама дозволила.
Пекло піднебіння од того обману. А поруч стояло й гріло подихом її другу руку із залізною квіткою в ній її кохання й щастя.
Щастя, яке гріло її цілих чотири місяці. Не тільки гріло, палило до знемоги. Віта бігала на лекції, а після лекцій мчалася до нього. Якщо він не був зайнятий чимось своїм, казав — друзі, яких треба провідати, справи, якісь доручення…
Віта:
— І дівчата?
Він:
— Усі дівчата, крім тебе, цієї зими померли.
Мама:
— Ти стала приходити пізно, Віточко. У тебе… У тебе є хлопець? Не червоній. Це нормально для твого віку. Але я хотіла б знати…
Віта не могла збрехати: