Країна гіркої ніжності

«Як є насправді?» — подумала Віталія і зрозуміла, що їй це дуже цікаво. Цікаво тому, що це питання мовби продовжує її власне життя. Воно мені непотрібне, і воно вкрай необхідне — ці два постулати злилися в єдине ціле.

«Я дізнаюся, яка насправді Софійка, або помру».

Речення мовби перелилося у щось, що дражнилося з неї. І тут прийшло усвідомлення: вона чіпляється за будь-яку можливість вижити, прагнучи взнати чужі таємниці. Може, щось є таке, що їй допоможе, порятує? Де воно заховане, в якому вузькому гостродзьобому глечику, в якій скриньці під сімома, чи сто сімома, чи тисячі тисяч замками?.. Як відчинити ті замки або як розбити глечика…

16

Даздраперма принесла довірені їй дочкою чотири невідправлені листи до квартири-однокімнатки. Поклала в зелену скриньку, як і просила Віталія. Там лежали чиїсь давні листи. Може, ті, що Віта отримувала від своїх «горе-коханих». Або горе-кохання, того, хто завдав їм обом стільки болю?

Даздрапермі хотілося, чого там, вельми хотілося прочитати й ці давні, й нові, щойно написані, як сказала Віталія, розбурхані листи. Та знала, що не прочитає, не привчена читати чужі послання, навіть адресовані дочці чи написані нею. Нехай, вони мають власне життя, пережили його чи ще переживатимуть. Нехай. У них таємниця, яка й повинна лишатися таємницею. З таких, як вона, й складається та велика життєва таїна, яка не дає реальності бути надто прісною. До кінця зрозумілою й відчутною.

Так думала Даздраперма, а пам’ять прислала їй інше послання — нагадування про далекий напівзабутий й теж не прочитаний нею лист. Він завітав до дитячого будинку навесні сорок першого, за два місяці до війни.

На той час Даза Рубцова перебувала вже третій рік у спецбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу. Маленьких ворогів. Потихеньку, болісно, натужно освоювалася, призвичаювалася до геть усього — писаних і неписаних порядків, розпорядку дня, вчителів, технічного персоналу, друзів по нещастю, одним словом, до свого нового становища. Була, як і всі інші тут, покидьком, послідом, якому ще належало стати справжньою людиною. А що мала, таки мала, попри всю свою непристосованість до життя, доволі гострий, аж недитячий розум, то вивчила нехитрі правила виживання й пристосування. Через рік вже й сама могла дати штурхана. З усіх сил старалася вчитися. Вважалося, що такі учні не можуть бути круглими відмінниками, тому «відмінно» ставили дуже рідко, хіба за вже надто бездоганні знання, коли не було до чого причепитися, зловити на дрібнесенькій помилці чи й просто обмовці, нехай відразу й виправленій. А Даза прагла вчитися якнайліпше. Готувалася до уроків так ретельно, аж у вухах не раз дзвеніло од перенапруги. Старання помітили. Її прийняли в піонери, а тут приймали тільки тих, хто пройшов «перековку».

Пересилюючи себе, Даза час від часу переповідала виховательці, про що говорили дівчата у класі й у спальні. Відчувала, як при цьому горять щоки — тут вона не могла себе переробити. «Пережиток минулого» ніяк не хотів кудись виходити.

Восени другого року Тетяна Борисівна звеліла зайти у свій маленький кабінетик.

Там вона сказала на диво лагідним голосом:

— Судячи з усього, ти справді хочеш перевиховатися. Це добре.

— Я стараюся, — тихо відповіла Даза.

— Старайся.

Даза чи не вперше побачила усмішку на вустах виховательки. Проклюнулася, мов несподіваний росточок на дорозі. А далі після короткого розпитування, що сьогодні відбулося на уроках, хто як себе поводив, особливо та Кобильченко — так Тетяна Борисівна переінакшувала прізвище Соні Кудрявченко — вихователька сказала, що вона, Даза Рубцова, може стати її, Тетяни Борисівни, другом, навіть ввійти до кола вибраних, особливих щирих друзів.

Даза відчула, як шалено загупало серце, як вона мовби піднялася на крилах — ті негайно виросли за плечима. Уперше за ці два роки напівневільного життя їй стало по-справжньому радісно. Вона буде другом Тетяни Борисівни, більше того, ввійде до кола особливих вибраних друзів? Від такого щастя можна було й задихнутися.

Почула наче у напівсні голос:

— Бачу, ти рада?

— Дуже, — видихнула Даза. — Дуже-дуже.

Казала правду. Аж не вірилося у те, що почула.

— Що ж, я теж рада, що ти стаєш іншою. Гадаю, я в тобі не помилилася.

Далі Тетяна Борисівна сказала, що сьогодні виявить велику довіру. Вона візьме Дазу на ніч до себе додому.

— Спасибі, — шепче Даза.

— Не поспішай дякувати. Наша дружба можлива при абсолютній довірі. Я тобі довіряю. Дуже довіряю. А ти — мені?

— І я. Вірте мені, — шепіт Дази.

Тетяна Борисівна сказала трохи суворіше, що вона повірить, коли Даза пройде випробування на вірність. Маленьке, незвичне, але необхідне. Щоб переконатися.

Що за випробування, Даза дізналася увечері. Тетяна Борисівна після вечері привела Дазу на окраїну містечка, де їй у хатинці належала кімната. У другій жила її двоюрідна бабця — стара і, як сказала Тетяна Борисівна зі смішком, глуха як тетеря. Тетяна Борисівна заглянула до неї. Далі запалила дрова у плитці. Тоді звеліла маленькій гості (Дазі йшов тринадцятий) роздягатися. До сорочечки, адже ж не буде вона спати одягненою. Відчуваючи трепет (тремтіло все її тільце), збентеження й сором, Даза скинула платтячко.

— Зараз перевіримо, як ти мене любиш, — сказала вихователька. — І чи готова ти до особливої дружби і вірності.

— Я готова, — прошептала Даза.

— Тоді лягай на ось цю лавку, — звеліла Тетяна Борисівна. — На живіт. Обличчям вниз.

Коли Даза покірно лягла, тремтячи, як самотній листок на дереві, господиня кімнати зв’язала їй руки під лавкою і прив’язала до лавки ноги.

— Не бійся, — сказала вихователька. — Це буде покарання за твоє минуле і очищення в ім’я майбутнього. В ім’я нашої особливої дружби.

Вона оголила спину дівчинки, стягла трусики.

— Тетяно Борисівно… — паленіючи від сорому й страху, прошептала Даза.

— Не бійся, — почула. — Не бійся, дівчинко.

Різкий біль обпік соромливе місце (дупочка, люба дупочка, казала мама), а потім спину. Даза скрикнула. Раз і вдруге.

— Не бійся, — забурмотіла Тетяна Борисівна. — Не треба боятися. Це всього лиш різка, березова різка. Правда, вимочена в солоній воді, але мене такою теж колись вчили розуму.

І вдарила ще і ще. Даза скрикувала й плакала. Сльози ряснішали, переросли в схлипування, а потім ридання. Її ніколи вдома не били. У будинку-інтернаті отримувала стусани й підніжки, але щоб так… За що? Вона донька ворогів народу, але вона від них відреклася. Назавжди. Навіки. Вона — Даза Рубцова. Піонерка. А Тетяна Борисівна — радянська вихователька. Як же це? Це і є маленьке незвичне випробування? Ой-ой-ой…

Коли відшмагана і відв’язана Даза сповзла на долівку, тіло її пекло, а сама геть зарюмсана, вона дрижала. Нагадати про права радянської людини?

— Ну от і все, — сказала Тетяна Борисівна. — Ти майже пройшла випробування. Не рюмсай. І вище ніс.

Вона взяла Дазу за підборіддя. І далі… далі поцілувала в лоба.

— Якщо ти моя — то підемо далі, — сказала якось так — суворо і ніжно водночас. — Ти моя… Вірна мені?

— Т-так, — видихнула Даза.

Крізь сльози Даза бачила незграбу-шафу для одягу, буфет, ліжко при стіні, невеличкий стіл, крісло збоку. Порівняно з тою домашньою обстановкою, в якій колись (як давно!), до трагедії, жила Даза, тут було аскетично, бідно, навіть убого, хоч і не без деякого шарму. На стіні дзеркало — овальне, схоже на видовжене обличчя, поруч із ним картина — жінка тримає в руках букет квітів.

— То моя мама, — сказала Тетяна Борисівна. — Її звали Іраїда Денисівна. Загинула в громадянську війну. Її намалював художник, коли ми відпочивали в Одесі. Я тоді була така, як ти, навіть менша. Так, всього сім чи вісім років.

Вона промовила це буденно і якось по-особливому зворушливо. Даза підвела очі й раптом відчула, що вона не має до цієї жінки, котра тільки що побила її, зла. Вона… Вона не те щоб любила її, а… Довіряла? Прагла дружби? Мала Даза, майже підліток Даза не знала потрібного слова. Зате відчула: треба не протестувати, не просити відвезти її в інтернат, як хотіла сказати ще хвилину тому, а підкоритися. Робити те, що накаже Тетяна Борисівна. Раптом відчула: вона мов одна з речей у цій кімнаті. Вона… Даза знову заплакала, але вже тихо, шкодуючи себе й… І невідомо кого, що наче стояв за її спиною. А може, дивився на неї й теж… її шкодував.