Страница 8 из 81
Він знову закурив. Не треба було йому робити цього.
— І ось у 1612-му, — він випустив кільце диму, — цей чоловік, цей «чернець» зникає. Найцікавіше, що зникає і вона. Чи втекли, чи вбиті були, хто знає? Найімовірніше, що втекли. Бо ось свідчення копного судді Станкевича[3], що погоня князівська була, бо ті нібито забрали ольшанський скарб, але він, Станкевич, волею своєю погоню ту зупинив і гнатися, під погрозою смертної кари від короля, не дав. Може, якийсь інший загін князя наздогнав утікачів і вбив? Ні. Ось у тому ж копному акті клятва Вітовта Ольшанського на Євангелії, що не вбивав і нема крові на його руках і що після останньої його зустрічі з ними, коли підстеріг, як втікали вони з Ольшан, такі й такі свідки знають, що були вони ще через два тижні живі… А втім, їхні сліди зникли. Ні в якому місті аж до Вільно, Варшави, Києва слідів їхніх нема.
— Мало що могло бути. Жили тихо, от і нема. Хоча спробуй ти, проживи тихо з таким багатством.
Раптом яскрава думка сяйнула мені в голову.
— Стривай, а навіщо там було бути копному судді Станкевичу, людині з роду білоруських шерлок-холмсів, сищику з діда-прадіда? Адже у шістнадцятому-сімнадцятому століттях не було майже жодної гучної справи, щоб її хтось із Станкевичів не розплутував. Аж до славнозвісного дуриницького вбивства.
— Отож-бо й воно! Саме в цей момент король призначив ревізію маєтків і прибутків князя Ольшанського.
— І…
— І ревізія та закінчилася нічим. Увесь скарб зник. Зникли ті, що забрали його. Зникли всі розрахункові книги, документи, навіть родові грамоти. Усе зникло. Племінникам князя Вітовта довелося їх поновлювати. А через це з них пізніше дуже сміялися і, коли хотіли поглумитися, сумнівалися, чи такий уже насправді старожитній їхній рід, чи не записали вони самі себе в різні там привілеї і книги. А в них і багатства дядькового, казкового, не лишилося, щоб хоч розкішшю заткнути роти, замазати очі.
— Племінники? Чому? І невже оте слідство не докопалося?
— Так, не докопалося. Так, племінники. Бо через рік після початку слідства князь Вітовт Ольшанський раптово помер.
Ми мовчали. Сльотавий день за вікном почав тьмяніти.
— Але чому слідство? — запитав я.
— От і я думаю — чому?
— Випливли події столітньої давності?
— Кого вони цікавили? Навіть коли були якісь злочини, то що, онукові відповідати за діда? Через сто років?
— Могли поласитися на гроші. Державна скарбниця була пуста.
— Дурниці. Податок би новий краще наклали.
— То, може, на відкупі князь крав і попався?
— Теж нікого не цікавило. Заплатив одразу всю суму, отримав староство в оренду, а там кому яке діло, навіть коли б ти і втричі більше вибив з населення?
— Мо', справа повстання? Зв'язок цієї… уродженки Мезецької з проводирем?
— Ольшанського торкалася справа. Мезецьких чіпати б не стали. У 1507 році якась прабабка нашої героїні була «серцем і душею» великого князя Жигмонта. І відтоді — дуже наближені до королів, дуже довірені люди.
— То, може, досліджували зникнення княгині Ганни?
— Пізніше вона зникла. Слідство вже з місяць тривало. Бач, скільки версій: давня змова — відкуп — події повстання і те, як вони відбилися в сім'ї князя.
— А може, і те, й друге, й третє.
— Може бути. От і взявся б. Візьмися, га? Ось тобі й тема для чергового розслідування.
Свята Агнеса дивилася на мене, благально склавши руки. Я не міг відмовити їй.
— Подумаю, — сказав я. — Але послухай, Мар'яне, який може бути зв'язок між подіями тих часів, та ще розділеними між собою цілим століттям, між цією книгою з Ольшан, давно позабутою, нікому не потрібною, окрім музею та таких, як ми з тобою, і тим, що якісь бариги від мистецького бізнесу дзвонять тобі, ходять під вікнами і так далі. Може, й під вікнами зовсім не ті, що дзвонили.
— Може. Але тривога така, що ось помру. Передчуття якесь. От говорить серце, і все.
— Говорить, бо хворе. Ти що, раніше таких припадків безпричинного страху не відчував?
— Це не те. Це не від серця. Це глибше. Ніби в собак перед пожежею.
— То звернися в міліцію, як я тобі радив.
— Щоб за божевільного сприйняли?
— Тоді заспокойся. Годі себе катувати.
Я підвівся. Треба було йти додому. І тоді Пташинський ніби внутрішньо заметушився. Почав куйовдити темного чуба. Очі стали безпорадні.
— Ти знаєш що…
Він узяв стару книгу і простяг мені:
— Знаєш? Ось… Візьми з собою… Вони…
— Хто вони?
— Не знаю. Вони… Вони не подумають, що я таку річ міг випустити з хати. Спокійніше буде. Сховай добре. Я часом заходитиму. Думками обміняємось. Разом будемо розглядати.
— А над чим же ти думатимеш?
— У мене дуже добра фотокопія. Я, щоб книги не шарпати, по ній працюю. До того ж я гірший палеограф, ніж ти. А ти — подивись. У чім там річ? На ось портфель. Можеш у себе залишити.
Портфель був великий. Навіть ця груба книжка сховалася в ньому, і ще лишилося місце.
Я зібрався було йти один, але побачив, що Пташинський натягає пальто. Коли він брав на поводок собак, я був обурився.
— А це навіщо?
— Мовчи, Антоне. Треба.
Він дав мені ще одну підставу для здивування. Забіг до найближчого гастроному. Собаки, звичайно, лишилися зі мною, люто зиркали довкола. Я думав, що він винесе пляшку. А він виніс три. Одну, як треба, з вином, а дві… з кефіром.
— Мар'яне, — сказав я. — Я ж його терпіти не можу. Це ж якась дурна вигадка. Мені ж молоко бабуся носить, я ж сам з нього кисляк роблю, наш, сільський. Мені ж від цієї кефірної солодухи блювати хочеться.
— Можеш вилити, — сказав він, засовуючи пляшки в портфель так, щоб шийки стирчали назовні. — Кисле молоко! Усталені звички старого кавалера!
— Маскарад? — з іронією спитав я. — Здурів ти, Мар'яне, здитинишся ти, сучий сину.
— Гаразд, — сказав він, беручи поводок, — ти собі йди. Іди. Тюпай.
Його тривога, як не дивно, передалася й мені. Знав — дурниці. А не тривожитися не міг.
… Біля мого під'їзду Пахольчик висунувся з тютюнового кіоска:
— Бож-же ж мій, собацюри які? Звірі! А яка б то могла бути порода, скажіть-но мені?!
— Тигрові доги, — буркнув Мар'ян.
— Ай-я-я-яй, чого тільки не буває! І тигр, і собака! А скажіть ви мені, як це їх поєднують? Тигр же, хоч і великий, а кіт. Як же він — з собакою?
— Силком, — сказав Мар'ян.
— Дресирують, — І тут мені стало шкода старого. — Це просто у них масть така, тигрова. Жартуємо ми, дядьку Герарде.
— Ну, бог з вами. Жартувати не гріх. Бачу, прогулялися ви сьогодні, рум'янець здоровий. І добре, що кефір на ніч п'єте. Здорово це — кефір.
— Ще б пак, — сказав я. — Та ще коли з вином. Ми зайшли до під'їзду.
Розділ IV
Коли Пташинський пішов, я згадав, що вже три дні не можу дописати листа батькові. Зовсім закрутився з цією книгою. І лист цей нещасний давно вже був написаний, але тітка Марина завжди ображалася, коли я не дописував особисто для неї хоч кілька рядків.
Я вирішив звалити нарешті з плечей цей обов'язок. Дістав ще один аркуш і, помолившись богу, щоб тільки не покривдити необережним словом, почав писати.
«Маринонько, тітонько! Ти ж у мене знаєш, як мені важко писати, який я лайдак. Інша справа дзвонити, але я не додзвонився. Потім тільки довідався про койдановське весілля і що ви там були. Засумував я за тобою і татом. Коли він забув усі слова, крім «розпаскудилися вони там, сидячи в місті» і «приїжджай, половимо рибу», то хоч ти бери речі на плечі і приїжджай до мене. Як отримаєш листа, то щоб назавтра я тебе побачив. Поговоримо, у театр на нову п'єсу сходимо. Страшенно цікава! А то боюся, раптом станеться щось, пошлють кудись, і тоді до літа не чекай. Справді, візьми й прикоти. Ти ж зараз маєш час. Заодне я надумав купити вам те-се. Приїжджай, скажімо, дванадцятого об одинадцятій годині поїздом. І не чекай довго. Під'їду з машиною. Справді, в чім річ? Дай телеграму, якщо приїдеш трохи пізніше. А то у вас зранку робота, і вдень, і ввечері робота. Я вас знаю.
Справи мої з новою книжкою пішли на лад. І так раптово сталося все! Допомогли рецензії, дай боже здоров'я Петровському і Клєткіну. Так що дозвольте доповісти, цілую тебе ніжно і зостаюся твій
поштивий племінник Антон»
3
Суд копний — суд сільської або міської громади в середньовічній Білорусії. Станкевич — славнозвісний слідчий і суддя білоруського середньовіччя (зокрема — справа Марини Достоєвської-Карлович, 6 березня 1607 р.).