Чорний замок Ольшанський

Володимир Короткевич

ЧОРНИЙ ЗАМОК ОЛЬШАНСЬКИЙ

Авторизований переклад з білоруської Карла Скрипченка

Перекладено за виданням: Уладзімір Караткевіч. Чорны замок Альшанскі. Мінск, «Мастацкая літаратура», 1983.

В. К., якій цей роман обіцяв десять років тому, з вдячністю

Частина I

ГРІЗНІ НІЧНІ ТІНІ

З чого мені, чорти б його забрали, розпочати? З тієї передвесінньої пори, коли за вікном були сутінки і йшов мокрий сніг? А що вам до торішнього снігу і сутінків? Почати з того, хто я такий? А що вам, зрештою, до мене, звичайної людини у великому місті? І навіщо вам моя самохарактеристика?

Одразу брати бика за роги й розповідати? А яке я маю право на вашу увагу? Те право, що ви заплатили гроші. Хіба мало за які нікчемні історії люди платять ті гроші.

Розбігаються думки. Все, що сталося, — стосується ж мене, а не вас. І потрібно це поки що не вам, а тільки мені. Хіба тільки мені? Так, поки я не розповім усього, — тільки мені.

Я знаю, з чого почну. Оскільки до певного часу це тільки моя історія, я почну з самовиправдання. І тільки потім перейду до того, хто я такий і що трапилося того сніжного і мокрого березневого вечора.

І — щоб ви не сказали «а яке діло нам до всього цього?» — я обіцяю, що розповім вам найдивовижнішу і найневірогіднішу історію мого життя. А — може тому, що це було зі мною, — мені здається, що це навіть найневірогідніша історія, яка сталася на білоруській землі за останню чверть століття. Зрештою, поміркуйте самі.

Різні дурні чутки ходять про неї, про моє лиходійство, про той закритий процес, на якому я нібито був чи то підсудним, чи то свідком.

Щодо підсудного — дурниця. Не ходив би я на волі, якби був підсудним. А оскільки справа була пов'язана з убивством, з кількома вбивствами, то якось надто вже швидко я, підсудний, воскрес на цій землі. Але тінь правди була в тіні підозри, яка тимчасово впала на мене. Свідком я також не був.

Був я дійовою особою. Можливо, занадто дійовою. Часом більше, ніж треба було. Робив дурниці — і робив розумні речі. Плутав — і йшов прямо до мети.

Але без мене «ольшанська таємниця» (номер справи згодом знайдеться в архівах) не тільки не була б розв'язана, а не дійшла б і до середини розв'язки. Нею просто ніхто не зацікавився б.

Тінь чутки, тінь плітки також ображає людину. І ось тепер, через кілька років, я можу нарешті довести свою розповідь до кінця, віддати вам, трохи причепуривши і впорядкувавши свої доведені (здебільшого) до ладу нотатки.

Що торкається мого тогочасного (ця історія дуже змінила мене) характеру, я нічого не правив. Нехай «він» буде такий, який був. Це ж «він» тоді переживав, думав і діяв…

Як змінюється людина! Все нове й нове напливає на душу, нові думки, нові погляди, пристрасті, туга й радість, — і сам дивуєшся собі колишньому. І шкода себе колишнього. І неможливо — та й не хочеться — вернути минуле.

Я віддаю його вам, я віддаю вам себе на суд суворий і праведний.

Розділ I

Прізвище моє Космич. Хрещений (це все бабуся) Антоном. Батька, якщо хочете, звали Глібом. Матір — Богуславою. Заняття батьків до революції? Батько, закінчивши гімназію, якраз устиг на Зеленого і Махна. Мати — років зо три як закінчила гратися з ляльками.

Я даю вам цю докладну анкету, щоб не говорити довго. Анкету з додатком міліцейського описання прикмет. А раптом щось натворю? Особливо з моєю схильністю встрявати в різні пригоди, на які мені до того ж щастить.

Мені майже тридцять вісім років. Старий кавалер, як казала моя знайома Зоя Перервенко, з якою в мене тоді саме кінчався — а мабуть-таки, кінчався — короткий і, як завжди, не дуже вдалий роман. Отакий старий кавалер, який через війну та науку не одружився, а тепер пізно вже.

Життєпис цього старого кавалера поданий пунктиром. На два роки раніше, ніж треба, закінчив школу. Щеням із мокрим писком. У сорок першому. Напередодні. З випускним балом, дівчиною в білому і вальсом до ранку. Саме так і було. На превеликий жаль. Тому що того ранку дві перші бомби впали на поштамт і кінотеатр. Ми з нею були в кінотеатрі, отож усе те сталося на моїх очах.

Тряс перед військкомом посвідченням про закінчення школи. Паспорта ще не було. Але повірили. Був… здоровенна, одне слово, вимахала довбня. Взяли.

І сьорбнув я тут сповна. Рідне містечко. Відступаємо. Над паровим млином єдиний уцілілий репродуктор і з нього — бравурний марш. І наровлянин Коляда, командир мого відділення, весь у запорошених бинтах замість кулеметних стрічок, різонув по ньому з автомата (мало їх ще тоді було, ледь не одиниці). Різонув, «аби не гавкав, паразит».

Тут і скінчилася моя бадьора, молодецька юність. Тут, а зовсім не тоді, коли ми прикривали відхід наших і Коляду вбили, а мене, засипаного землею, взяли в полон. Було це на північ від Орші.

Я втік з ешелону під Альбертином. І тут же в Слонімі мало знову не потрапив… Врятував мене дядько Здіслав Криштофович. Хвалили його, як тільки хотіли: «прислужник, і підбрехач, і…»

Німці опісля, наприкінці сорок другого року, повісили цього доброго чоловіка в селі під Слонімом. І добре хоч те, що вже десять років стоїть йому в тому селі пам'ятник.

Отак-то, друзі.

Партизанщина. Знову армія. Тяжко поранений під Потсдамом. Демобілізований.

І почали мене тут в університеті наставляти «на добрий розум». У п'ятдесят першому отримав диплома, у п'ятдесят четвертому закінчив аспірантуру. Дивуюся, як від усієї цієї науки не став несусвітнім дубом. Дисертацію захистив «по шістнадцятому століттю». Діячі Реформації. Гуманісти. Став кандидатом, спеціалістом із середньовічної історії, непоганим палеографом. Написав кілька десятків статей, три монографії — можна й доктором вже бути. Збираюся. Ось-ось. «Молодий, талановитий доктор історичних наук». — Тьху!

Окремі прикмети:

Світлий шатен, очі сині, ніс середній, рот — щілиною в поштовій скриньці на головпоштамті, пика — суміш варяга з пізнім неандертальцем, руки граблями, ноги довгі, немов у поліського злодія.

Спортивні дані:

Сто дев'яносто один сантиметр на зріст. Вісімдесят дев'ять кілограмів ваги. Плавання — перший розряд, фехтування — другий, а хай вам грець! Ставлення до баскетболу? Міг би і в баскетбол: Але хтось на першому тренуванні витер об мене пітну спину Зрозуміло, не робочий піт, не жіночий, а з різко смердючого волосатого тіла. З якого мало не спливав жир… Кинув це діло. Бридливий занадто. Футболу не люблю. У гімнастиці — нуль. Не знаю, чи здужаю п'ятнадцять разів підтягтися на перекладині.

От, здається, і все, що цікавить людей. Ф-фу-у!

А щодо того, чим дихаю, що тільки моє, так це пошуки в минулому. Окрім вищезгаданих праць, написав ще кілька, щось на зразок… ну, суворо обгрунтованих, документальних історичних детективів, чи що. Деякі з'явилися в журналах. Деякі ще чекають. «Зла доля роду Галинських», «Убивство в Дуриничах» і т. ін. Якщо оця історія вас зацікавить, я згодом познайомлю вас і з тими.

Смішно? Справді, смішно. Науковий працівник — і раптом пінкертонівщина в минулому. Мені теж смішно. Зате — цікаво.

І от писав, писав я — від почуття неповноцінності, бо письменник з мене нікудишній — ці твори популярного тепер жанру; писав, беручи замість таланту вмінням розібратися в плутанині актів, фактами і логікою. Писав і не знав, що того вечора доля — через одного стривоженого чоловіка — вплутає мене в справжній детектив.