Страница 6 из 81
— Показуй книгу, — сказав я.
Ми тримали том на колінах і повільно гортали сторінки. Підбір цих трьох, переплетених в одну, книжок був дивний, але хіба мало дивного робили люди тих часів? їхню логіку важко збагнути нам, Переплів же невідомий чернець в одну в'язницю із шкіри «Казання про Індію багату», «Казання про Максима і Філіпата» і «Слово о полку Ігоревім».
Євангеліє Слуцького. Дуже рідкісна річ, але нічого особливого. Статут 1580 року. Справді, перший друк, наскільки я міг визначити (коли б статут не передруковувався — рік ставили той самий, 1580-й). Але з ініціалами Євангеліє Цяпінського було справді цікаве.
Друк цієї книжки відзначався строгістю. Кожна сторінка жирно, упоперек, перерізана навпіл. На верхній половині сторінки старослов'янський текст, на нижній — старобілоруський. Сухий, строгий шрифт, нічого зайвого. І раптом серед цієї протестантської пустоти я побачив диво: заставки й ініціали, які цвіли маками, сріблом і золотом так, що очам робилося боляче. Квіти, стебла, воїни, коні — все летіло в гострому, химерному, радісному польоті зі сторінки на сторінку.
— Язичнику, — сказав я. — Звідки таке диво?
— Ось напис.
Напис на звороті обкладинки був, видно, з чорнильних горішків і камеді: руде чорнило вицвіло. XVI–XVII століття. Саме переддень шаленого натиску Польщі. Але я не міг відірвати очей од квітучого лугу, і мені не хотілося вдивлятися В плутану руду в'язь.
— Ти не відповів. То все-таки звідки?
— Ольшани.
— Щось чув, але невиразно. Де?
— Істо-рик. Містечко… Кілометрів тридцять від Кладно… Князям Ольшанським належало. Гедиміновичам. Дуже стародавній білоруський рід. Великі маєтки на Німані й Птичі, кілька власних міст. Увесь час високе становище. Міцніли з того, що королям міста дарували.
— Пам'ятаю, — сказав я. — Це ж один з них, Голаск, містечко Жигмонту-Августу «подарував», а той його «подарував» Янові Ходкевичу.
— Но.
— І це один з них під час розбрату Свідригайла в полон захопив.
— З тих, — сказав Мар'ян з деяким задоволенням, що ось, мовляв, і друг не ногою сякається. — А ті Ольшани їхній майорат і споконвіку їм належали. Із бортними деревами, і селами, і річками, бобрів щоб ганяти.
— І кожного п'ятого бобра собі, — почав хуліганити і я, — а решту панові, або собі почеревинку від кожного бобра.
— Ти ба-а! І «статут про волоки» знає. Начитаний, холера!.. Так отож. Книгу цю я знайшов в Ольшанах на горищі в хаті діда Мультана. Сторож замку і, головне, костьолу. Надзвичайно цікавий тип. Зігнутий, як ведмідь. Мисливець трохи, філософ.
— Ти це мені для чого?
— Та все у зв'язку з цією тривогою. Розум шукає. Гарячково. Всі обставини згадує, всі найнезначніші події.
Він дивився у вікно на пустку і на шати кладовища віддалік.
— Замок той — звичайний палацово-замковий ансамбль, — ніби пригадуючи, ніби марячи, сказав він. — Один з перших такого роду. Сама середина XVI століття. Може, десятьма-двадцятьма роками пізніше. Уже не зовсім замок, хоч і ближчий до нього, ніж до палацу. Страшний будинок.
Місцевий валунний граніт, брате, багряно-коричневий, закіптюжений, майже чорний. Ну, і вода довкола. А трохи далі костьол із дзвіницею. Цей трохи пізніший. Початок сімнадцятого. І все це разом справляє якесь гнітюче, важке, похмуре враження. Ну, наче прокляття на ньому якесь, немов привиди в ньому й досі блукають.
— Книжок начитався, йолопе.
Він раптом обернувся. Рвучко. Швидко.
— Так. І книжок. Уявляєш, не в одного мене вся ця споруда таке почуття викликає. В усіх викликала. Завжди. І це не моє, суб'єктивне, а загальне почуття. Ось поглянь…
Мар'ян кинувся до стелажів і, не шукаючи, — видно, не раз уже дивився, — дістав маленьку пузатеньку книжечку.
— Обкладинки нема. Якийсь з місцевих провінціальних романтиків минулого століття. Ясно, що місцевий, бо діалектизми на кожному кроці. І ясно, що пише по-польськи, не дуже й ту мову знаючи, а знаючи її місцевий, шляхетський діалект. Р-романтик! Знаєш усіх цих авторів «Пёсэнэк вейськіх з-над Нёмна і Шчары» та «Чарочных Янау з-над Нарочы». Напише книжку під назвою «Душа у чужым целе, або Незямные радасці на берегах Свіслачы» та й радіє.
Мені теж стало ніяково. Добрий вклад внесли братки білоруси в культуру свого і братнього польського народу… І все-таки скільки в цьому було приємного: наївність, доброта, легкий відтінок дурнуватої і щирої чулості, сердечність. Одне слово, кажучи словами автора «Призьби», «благородні прахи батьків». І ось іще, не було б цих людей, не виросли б на цьому грунті ні Борщевський, ні поет-титан, якого від власної бідності ми подарували Польщі. Нехай сплять спокійно: вони своє зробили.
Мар'ян, однак, не був настроєний так лагідно. Він аж кипів.
— Чорт би їх побрав! Коли вже на те пішло, то це вони насаджували провінціалізм, а не Дунін-Марцінкевич, на якого стільки собак вішали через це. Самі й вішали. Та й романтизм наш дурацький, білоруський, паршивий саме вони насадили.
— Паршивий білоруський романтизм і гофманізм ми у них насадили, — сказав я. — Але в чому справа? І чому ти отим католицьким молотивником у мене під носом махаєш?
— Відчуття Ольшан, — ніби осікшися, сказав він і почав читати.
Сто разів відтоді перечитував я цю легенду, написану наївним і піднесеним стилем романтика (хороші вони були люди, сумлінні аж до святості, чисті до останку, не донощики, не паршивці!). Сто разів учитувався в рядки, то незугарні, а то й зовсім непогані. Навіть для зручності переклав усе це на свою мову, незважаючи на те, що з юнацтва не псував римами папір. Я й зараз подам її вам у цьому кострубатому перекладі. А тоді я її слухав уперше.
Далі був звичайний романтичний сюжет, для нас уже в чомусь дитячий. Шляхетний розбійник з багатого, доведеного до злигоднів роду зазіхнув на жінку ольшанського князя. Вона теж його кохала. Князь був скупий і жорстокий старий звір — за всіма канонами цього жанру. Закохані, забравши казну, втекли із замку. Князь погнався за ними і вбив. І от їхні привиди ходять під аркадами замку, ніжно й важко зітхаючи і полохаючи стогоном добрих людей.
— І що, це правда? — спитав він, закінчивши.
— А біс їх знає, — сказав я, — цих романтиків. Хіба був на світі Гражина? Або місто на місці Свитязі?
— І тебе нічого не насторожило? — він допитливо дивився мені в очі.
— Насторожило, — сказав я.
— Що?
— Одна реальна деталь. Те, що князеву казну забрали. Якось такий вчинок з романтичною поетикою не в'яжеться. А вже щодо їхнього морального кодексу — ані боже мій!
— Пр-равильно! — ляснув він мене по плечу. — Розумаха! Справді, як на романтика, то це хоч і потворна, але реалія. А коли так, то чому б не бути правдою і всій легенді?
— І привидам? — покепкував я.
— Привиди теж є на світі, — спохмурнів він. — Їх більше, ніж ми думаємо, друже.
Він закурив. Цього разу по-справжньому, затягуючись. Я теж витягнув з надрізаної пачки сигарету.
— Так ось, — сказав він. — Я почав перевіряти. І, найдивовижніше, схоже на те, що наш поет, як для легенди, не дуже й набрехав. Постарайся слухати мене уважно.
За вікном лежала сіра пустка з поодиноким бадиллям бур'яну на ній.
— Ти, мабуть, не знаєш, що Ольшанські були мало не найбагатшим родом у Білорусії. Але тільки в певний період. Приблизно сто років. До цього часу і після нього — ну, звичайна магнатська сім'я, як усі. Але в це століття — крези, які побивали своїм багатством самого короля.