Чорний замок Ольшанський

Корінець щільно прилягав до аркушів, але не був пришитий нитками, і це мене трохи заспокоїло. Я взяв залізну лінійку і почав обережно просовувати її під корінець. Лінійка входила дуже повільно, з тихим потріскуванням: віддирався клей. І це було так, ніби сталевий ланцет з потріскуванням різав мою плоть. Це було варварство, зрозуміло, але я не міг більше чекати. І я не різав по книзі, а просто відокремлював цю руду шкіру, нехай собі й віддираючи приклеєне. Він нарешті відстав. Я глянув у просвіт і помітив, що там немовби щось жовтіє. Де пінцетом, а де й пальцем я тягнув, ворушив, поступово витягував це жовте…

…І майже крикнув, вражений, коли на стіл переді мною лягла нарешті складена удвоє стрічка пергаменту. Довга стрічка, на якій були розкидані літери, написані стародавнім, чорним і поруділим, чорнилом. Інкаустом, як називали його предки в ті часи.

Я тут же замірив його. Завдовжки він був, як розгорнеш, 63 сантиметри, завширшки — 49 міліметрів. Літери були розкидані, як їм хотілося, але навіть там, де вони складали рядок (завжди під певним кутом до стрічки), я нічого не міг зрозуміти. А втім, це могло бути довільною комбінацією знаків, бо сусідні рядки звучали так:

Принаймні одне слово, «Finis», було зрозуміле. І те слово було латинське. І означало воно «кінець». Але варто було перейти до сусідніх клаптиків, які написані були рідненькою нашою кирилицею, і одразу виходила нісенітниця, на зразок такого:

Скажіть, ви чули коли-небудь про слово, яке починається з твердого знака, або про твердий знак, який зручно розташовувався після голосної? Я — ні.

І я читав, і все це звучало, як у збожеволілого рабина, що читає білоруську книжку на єврейський манір, з кінця. «А чорт! А чому й справді не уявити, що це написано «з кінця», навпаки. Скажімо, методом, який тоді вважався досконалою шифровкою, а тепер перейшов у користування дітям, коли вони гуляють у таємні товариства. Тоді першій літері алфавіту повинна відповідати остання. А — це я, а я — це а.

Гм, ось і відповідні клаптики «яа». І ще «яа». І ще. Значить, це «ая». Схоже на те, що в білоруській мові є закінченням прикметників жіночого роду типу «товстая», «дурная». Ну що ж, у цьому щось є. Цілком можливо, що це і є дитячі хитрощі «літереї», коли алфавіт ділили пополам, першу половину писали зліва направо, а другу справа наліво, під нею, а потім заміняли літеру з верхнього рядка літерою з нижнього, і навпаки.

Що ж, спробуємо і ми.

Скільки ж це в нього було літер у старобілоруському алфавіті? Ну, в часи Кирила Туровського було сорок дві. Але навіть уже в той час майже не вживалася літера — дєрв.

А вже до XVI століття й поготів.

Шифрувальник навряд чи вживав і такі знаки, як юси прос ті і йотовані. Викреслимо і їх. Літери «от», «ксі», «псі» не були в пошані в стародавніх білорусів, особливо в мирських документах. Я довго думав, чи вживав мій чоловік такі літери, як «зело» «і десятиричне», «фіта», «ять» і т. д. І вирішив, що не вживав. Замість них цілком можна вжити звичайні з, і, ф. А йому треба було якомога спростити свою справу. Таким чином «алфавіт шифрувальника», який я склав, наближався до сучасного білоруського алфавіту. Отож у мене вийшло тридцять літер, або два ряди по п'ятнадцять.

На одному боці були такі літери (я даю, звичайно, сучасне їх написання, а не тогочасне, з викрутасами).

І більше нічого до самого кінця шістдесятитрьохсантиметрової стрічки. Я підставив літери.

«Як латин…» Щось складалося. Але чому тільки це? Написав, потім подумав і перегорнув стрічку? Можливо.

Перша літера на звороті щ. Це означає є. «Як латинє». І тут добре.

Коли я переклав літерею на звичайну, нормальну людську мову, на стрічці з'явилося таке: Перша половина стрічки:

Друга половина стрічки:

Питання перше: чому писав навскоси? Питання друге: чому весь пергамент носить сліди колишньої зім'ятості і, подекуди, плями від клею? Питання третє: яким методом запису користувався той чоловік?

Ось слово «капь», стара міра ваги. Вона повторюється. Ясно, що ці рядки повинні бути поруч, бо, скоріше за все, тут щось перелічується. Але між словами капь зта і капь срла не десять, а одинадцять рядків. Ні, це знову не те. Ти знову мало не вдарився на легку дорогу. Знову. І тому знову покарай себе важкою працею, чоловіче.

Думай, хлопче! Хоч би як здавалося, що зрозуміти легко, — думай. Думай! Помізкуй. Чому стрічка зім'ята? Чому навскоси? Чому плями клею, білі клаптики, чому не зім'ятий саме той кінець, на якому ті, єдині на весь другий бік, літери?

У книжковому шифрі є слова «…склади змією, сходами, димом… Склади спершу все ціле довкола міді».

І тут мене мов стукнуло! Я згадав один середньовічний білоруський спосіб посилання таємних листів. Два воєначальники, дипломати або змовники заздалегідь робили собі два предмети однакової форми. Кожний мав при собі один з них. Коли треба було послати донесення, один з них намотував на свій предмет смужку паперу, довжина й ширина якої була заздалегідь обумовлена. Потім текст писали вздовж цього предмета. Потім смужку розмотували. На розкрученій стрічці нічого не можна було зрозуміти, бо слова, частини слів, навіть літери були тепер у самих різних її кінцях. Той, хто отримував донесення, накручував його на свій предмет під заздалегідь обумовленим кутом… і читав. Гонець не знав змісту. Випадково потрапивши до рук ворога, він нічого не міг видати, і робилося це не з недовіри до гінця, а просто щоб чоловіка не мучили даремно.

Поки що все сходилося. І зім'ятість. І рядки, написані «навскоси». І плями клею, бо ним для зручності, щоб не розкручувалася під час написання, змащували стрічку. І навіть те, що кілька літер було на одному боці, а всі інші на другому. Видно, предмет був складної форми, і шифрувальник перекрутив смужку, щоб вона зручніше обвилася довкола якогось виступу. Усе сходилося, все було, крім… крім того, що я не мав і ніколи не міг мати, — предмета, на який та стрічка накручувалася три з половиною сотні років тому.

Один розумний нащадок мав частку чогось важливого, те, що «сховало коріння». Але він не знав, у руках якого другого розумного нащадка знаходилася «медь» — те, на що треба намотувати, не знав його форми. А отже, усі мої намагання зійшли «на пси».

… Чому «на пси»? Думай, хлопче, думай! Справа, звичайно, буде дуже важкою, якщо той «предмет», скажімо, мав форму двох конусів, складених основами. Дуже важкою, але й тут можливою. Та тільки навряд чи вони користувалися предметом такої складної форми… Найчастіше смужка пергаменту чи паперу намотувалася на жезл певної довжини… А що таке жезл?.. Це той самий кий… А що таке кий? Кий — це, якщо визначати приблизно, той самий циліндр, нехай складної конфігурації, де товщий, а де й тонший. Якщо це так, то чому не розв'язати задачу, яка здавалася надмірно важкою розумові звичайної середньовічної людини («наша проста середньовічна людина») і яку зараз може розв'язати навіть учень дев'ятого класу, якщо в нього, звісно, на плечах голова, а не кавун.

Я пишу вздовж предмета. Смужка може накручуватися на цей предмет під будь-яким кутом. Кут між найкоротшою відстанню по нормалі (ширина смужки), відносна до довжини рядка, є cos? косинус кута намотки.

… Зміряв довжину рядка під кутом. Вона — 58 міліметрів. А ширина самої смужки — 49 міліметрів. 49: 58 = 0,82.

Ну ось, це вже трохи цікавіше. Де це моя логарифмічна лінійка? Ну, 0,82 беремо у квадраті. Виходить, що намотували під кутом 20°. На жаль, предмет, здається, і справді був складної конфігурації. Зважаючи на зім'ятість, трохи товщий на обох кінцях і посередині. Та це байдуже. Де кут інший — відповідно й обчислимо. Та й, незважаючи на потовщення, крок (кут намотки) буде один, мусить бути один. Просто в таких місцях пергамент буде заломлюватися, заходити під наступний виток або наповзати на нього і, отже, кут майже не зміниться, а просто залишаться на стрічці білі, не заповнені літерами місця. Що ми й бачимо в нашому випадку.