Чорний замок Ольшанський

— І от він і каже продавцеві, — Клепча, очевидно, розповідав далі анекдот, — «А чи нема у вас оленячого сідла?» А магазин називається «Дари природи». «Ні, — каже продавець, — є нототенія». Риба тобто. «Ну, а лосина є?» — «Нототенія є». — «Гм, ну, а хоча б домашня ковбаса є?» — «Беріть нототенію, в ній фосфору багато». — «Знаєте що, — каже покупець, — мені не треба, щоб… світилося…»

Шофер коротко гмикнув. Щука тільки головою покрутив.

— За такі старі анекдоти за їхньої миропомазаної величності Миколая знаєш, що робили?

— Ну.

— Засилали туди, де козам роги правлять… На Аляску.

— Аляску на той час продали, товаришу полковник, — сказав Клепча.

Полковник на хвилину зам'явся.

— Та я не про того Миколая кажу. Я про першого. Твоєму ж анекдотові гірше.

— А яка ж тоді, Андрію Арсентійовичу, нототенія була?

— Це правда, на превеликий жаль, — не було. Уважний ти чоловік, Клепча, скрупульозний. Дока!

— Треба ж знати, Андрію Арсентійовичу. Інакше помилок наробиш.

— От і добре, — Щука повернувся до мене, але чомусь тільки в профіль. — Розповідайте.

Я розповів. Страшенно мені було не по собі. Я не розбирався ні в тому, що робиться, ні що вони таке говорять, як не розбирався потім ні в деталях розпізнання, ні в тому, хто з них слідчий обласної прокуратури, а хто старший посиленої оперативної групи. Так-сяк ще міг сказати, що оце «провідник службового собаки» — так, здається, це називається, — і тому тільки, що біля нього був собака. В доміно пограти, випити — це так, але все життя я хотів бути — у справах — подалі від людей цієї професії. Тому що це тільки в кепських романах чоловік плеще в долоні й скаче від радості, коли до нього в хату кожний день починає вчащати міліція. На місці слідчого я у таких випадках неодмінно зацікавився б, чого він скаче? Але тоді і роману не було б! Тому що скриньку з доларами обов'язково знайшли, б тут-таки, в клумбі цього веселуна, і не треба було б придивлятися до підозрілої поведінки хлопчика Петі і до того, звідки пенсіонер Синичка бере гроші на щоденні оргії з «модельками».

За склом машини, як на знімку, поступово почали проявлятися крізь туман чорні дерева. Туман плив звідкілясь хвилями, певно, з низини. Машину почало кидати на корінні дерев. Потім вона зупинилася і дерева закінчилися, а перед очима відкрилася велика галявина в хаосі туману, який ворушився над нею.

Ми вийшли, і тільки тут Щука спитав:

— Ну, а головний неспокій?

— Мені здалося, що є дряпини довкола замка.

— Вітю, — звернувся Щука до мотоцикліста. — Одвези Степанця, щоб став біля квартири. Адреса?.. Ось за цією адресою. Одвези і відразу повертайся.

Шум мотоцикла швидко заглух у ватному тумані, і знову стало тихо. Ми йшли по пластах злежаного чорного листя. Я глянув на годинника, але звернув увагу не на час, а на те, як над сукном пальта метушилися мікроскопічні крапельки туману.

Край галявини. Я глянув і раптом побачив біля самих ніг дрібні безшумні сплески, які зрідка лизали пісок, і зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо оповите імлою. І одразу все стало на своє місце, і я навіть пізнав те, що довкола. І цю криву берізку з кулеподібним капом-наростом на ній, і, трохи далі, темну тінь човна на приколі, і стовбур чорного дуба біля води. Пізнав озеро Романь, куди ми так часто виїжджали рибалити з Мар'яном. І тоді передчуття якоїсь величезної біди, навіть упевненість у ній, стиснуло моє серце.

З галявини на березі долетіли глухі голоси, випливли тіні. Кілька людських, одна — собача. Біля собаки стояв мовчазний чоловічок із смішним обличчям. На мене поки що ніхто не звертав уваги, і я прилаштувався до нього.

— Космич.

— Старшина Велінець, — сипло сказав він.

— А собака? У-у, соб-бако мій.

— Рам, — і тихо додав. — Не раджу.

— Вкусить?

— Не треба.

Полковник пройшов повз нас, і тільки тепер я зрозумів, чому він тримався завжди э правого боку і показував тільки профіль: у нього майже не було правого вуха. Я знав, що це в нього. У сорок п'ятому чи сорок сьомому році потрапив десь під Ошмяною до рук банди Бовбеля. Не дуже веселенька історія. Допитував його заступник, і тільки тому вночі Щуці вдалося втекти. Сам не випустив би.

Клепча сказав би про Щуку: «Старий, погризений, загартований у битвах вовк».

— До нас він звик. А ви — свіжий чоловік. Але це не сором. Це щоб звикли.

Я здивувався, що старшина помітив і це, а не помітив, що ми на «ти». Але тут від купки людей долетіли голоси, і я пізнав їх: глухий голос лісника і дзвінкі дисканти двох дітей.

— Хата моя тут… на березі… Ну, приїхав…

— Він часто тут ловить, дядьку.

— А мені що? Діти ходять до школи… — Глухий в тумані голос.

— Ми, дядьку, зарослями, навпростець. Машина стоїть, — це дитина.

— «Запорожець» стоїть, дядьку полковник.

— День, знаться, стоїть пуста… І другий так само… А на третій я вже тривогу зчинив. І човен на воді бачу… в глибині затоки, трясця на неї.

Вітер, поступово зітхаючи, потроху почав зганяти з озера туман. Чіткіше проступили силуети людей і щось темне, довге, що лежало на траві біля їхніх ніг.

Над затокою колихнувся серпанок, то піднімаючись, то знову опадаючи на воду. Все-таки, хоч і повільно, його піднімало, і все частіше вимальовувався на воді силует човна, постаті людей, які, стоячи в ньому, скородили дно, і пляма буя на воді. Я здогадався, що це місце пригоди.

— Підійдіть, Космич.

Я підійшов. З того, темного і довгого, відкинули брезент. Я побачив, що то лежить на пожовклій торішній траві, і тут мене занудило. Одяг був схожий, але обличчя… Обличчя не було. «Раки, чи що?» — недоречно подумав я.

Спалахнули ще раз бліци. Я одвернувся, і Щука, видно, зрозумів, що мені погано: тисячі трупів бачив я на війні, але встиг відвикнути, а тут ще це був… ні, вже не був.

— Він? — спитав Щука.

— Обличчя — самі бачите. Одяг дуже схожий. Конституція — також його. Пробачте, я повинен відійти.

Я сів на пеньок. Я ковтав щось, а воно все сиділо в горлі. Веселого було мало в усіх цих подіях. Од вас іде ображена жінка. Ваш найкращий друг загинув. Його слова, його неспокій…

— Ну що це, як красна дівиця, — сказав лейтенант Клепча.

Я розізлився і, дивно, мені одразу стало краще.

— Ось що, лейтенанте, — сказав я. — Коли б після такої халепи я, скажімо, спитав у вас, якої ви думки про творчість Первенцева або почав докладно говорити про досягнення народного господарства країни — тоді мене треба було б негайно брати під білі руки й везти в Новинки.

— Помовчте, Клепча, — обірвав його Щука. — Відійдімо до машини, Космич.

Він хотів відвернути мою увагу, спасибі йому.

— Що було в його кишенях? — спитав я.

— Каша з тютюну, хліба, паперу та іншого. Він курив?

— Останнім часом дуже мало. Іще що?

— Баночка з мотилем. Ось. І в човні два здоровенні щупаки.

— Його, — сказав я. — Але не міг він такого здоровенного щупака… І що він, взагалі, щупака на мотиля ловив? Казна-що!

— Спінінг знайшли, — долинув по воді голос з човна. — Видно, щупак затягнув під корч — вудлище й потонуло.

— От бачите, — сказав Щука.

— Від чого це сталося? — спитав я.

— Упав з човна у воду. Потонув. Як у нього із здоров'ям?

— Він був дуже хворий чоловік.

— Ну от, міг бути припадок.

Ми підійшли до машини.

— Його «Запорожець», — після огляду сказав я. — І все-таки я не вірю, що це він. Так, машина, так, одяг. Але ж обличчя… нема. Та цей, здається, вищий на зріст. І потім, чому поїхав сам?

З лісу, з туману, виринув до машини Велінець із собакою.

— Рам сліду від машини не взяв, — сипло сказав він. — І не дивно. Скільки днів! Крім того, сніг ще лежав. Дощ злизав його. І знову сніг. І знову розтав… Видно, остаточно весна.

— Невже бувають не розпізнані? — спитав я.

Полковник не відповів.

… Ще через годину ми йшли до машин. Тіло вже забрали.