Човен розпачу

— Навіть на дибі, — сказав Виливаха. — Всюди, де нема тебе.

Смерть сумно схилила голову, але одразу підвела її так, що клацнули зуби.

— Добре! Який ти дивний! Ти гравець, але тобі потрібні рабині. То, може, ти згуляєш у шахи з найбільшою володаркою всесвіту, гравець? Ставка — життя.

Виливаха знизав плечима:

— Давай.

— Хочеш, я дам тобі візира наперед?

— Щоб потім казали, що я скористався слабістю.

Дошка лежала між ними. Гервасій узяв за білий шолом маленького, але неймовірно важкого латника і відкрив дорогу своєму візиру… Арахна зацікавлено дихала над головою… І раптом Смерть засміялася:

— Ти знову попався…

— Чому? Я знаю, що ти ніколи не програєш.

— То нащо ти сів, дурний рогачовцю, слабенький чоловічку?

— Яка ти часом жалюгідна! Ніч-чого не розумієш. Я — людина. Я гравець. Невже ти думаєш, я, навіть беззбройний, навіть коли б на мене напали б уп'ятьох, на хвилинку задумався б: вжити мені зуби чи ні?

— Глядди-ди, — сказала Смерть.

За якісь двадцять хвилин вона пробила оборону Гервасія, зламала її і кинулася знищувати розкидані острівці відчайдушного опору.

І тут Виливаха побачив, який нелюдський розум грає ним, яка розрахована на сто ходів наперед передбачливість в'яже йому руки й ноги, як нікому ніколи не пощастить виграти в цієї найвищої і холодної істоти.

Його латники йшли вперед і гинули один за одним. Правий фланг кістяного білого війська прогинався під несамовитим натиском чорних так нестримно, як нестримно грузнуть у болоті коліна людини, що взяла непосильну ношу.

З мужністю розпачу візир Виливахи кинувся вперед, збив ворожого латника, що виходив на лінію «Візирів трон», скинув бойового слона і одразу заметушився між двома турами Смерті. Гуляй-городи на спинах тур хижо вискалили свої зубці.

Візир збив ще одного латника і наклав головою, оточений чорним військом.

І тоді рука Смерті простяглася і зняла з голови короля корону.

— Амінь, — сказала вона.

— Я можу гордитися, — сказав Виливаха. — Не кожен грає зі Смертю.

— Ти непогано бився. Дивись, майже година. На інших досить і десяти хвилин.

— Нічого дивного. Це була найхвилюючіша партія у моєму житті.

— Все скінчено, бунтарю. Вартовий, приведи решту.

До кімнати увійшли всі веслярі з човна. І на чолі їх стояла дівчина, а замикав процесію Перевізник.

— Ось, — сказала Смерть. — Він багато брав на себе. Хотів грати зі мною. Дивіться на його приниження, хлопи.

— Програти не приниження, — сказала Берізка. — Приниження — кпити з того, хто мужньо програв.

Вона дивилася просто в очниці Смерті.

— Багато ти розумієш, сіра курочко, — сказала Смерть. — Багато ти розумієш, слабенька пилинко.

Зустрілася поглядом з Виливахою і запнула на грудях плащ, прикрила ним свої старі жовті кістки. І тільки тоді Виливаха зрозумів, що перед ним теж жінка, з ненавистю до щасливіших і заздрістю до них.

— Що, Виливахо, може, зіграємо на квітку? — спитала вона.

— Я можу грати собою. Але я не граю рідною землею.

— Що ж, — байдуже сказала Смерть, — тоді йди до Арахни, дівча.

— Але я не хочу туди, — непорозуміло сказала Берізка.

— Як я тебе ненавиджу, — сказав Виливаха безносій. — Зовсім як наших радців і князів.

— А проте я добра, — сказала Смерть. — Хочете, ідіть удвох.

Дівчина ніби навіть із полегкістю кинулася до Виливахи:

— Ходімо. Нехай вона дивиться.

— Я теж була молодою, — поблажливо сказала Смерть. — Я пам'ятаю свого першого. Його звали Авель. А тепер мені все це непотрібне. Я знаю ціну всім вам. Мужчини підлий народ, але нема нікого підлішого від жінок… Що, Виливахо, не гралася тобою єдина, кого ти справді жадав… більше за життя?

— Ну, — сказав Виливаха.

— Підло запобігала, набивала собі ціну, мучила тим більше, чим більше ти кохав. І що більше ти її кохав — то менше поважала. Потрібне їй було твоє безмірне кохання? Батіг їй потрібний був. Батіг і кулак. Зневага і рабство. Хоч в останньої продажної погані, хоч у боягуза і зрадника — аби лизати ноги. І ти ще не хочеш забуття? Ти дай нашому підлому людському племені ось тут, зараз, врятуватися по одному, кинувши всіх інших Арахні, — хто не скористається з цього? Ось ти, курчатко, ану… зіграй зі мною на своє жалюгідне життя.

— Я… не вмію, — обличчя Берізки згасло.

— А якби вміла — кинула б усіх і не почухалась. А ти… Пе-ре-віз-ни-ку? Ти, зраднику?.. А ти, брехливий панотче? А ви всі? А ти, Виливахо, гордий кавалере, ану, зіграй на її життя.

— Чужим — не граю. Ніколи не грав на чуже майно.

— Ну і ще на всіх оцих. Ну! На двадцять років цієї дівчини. На двадцять років Перевізника, на двадцять — усіх інших. На всіх, крім попа, бо він мріяв про царство безсмертне. Ну?! Жалюгідна людська слизь!

— Виливахо, — сказав Полочанин. — Чи довго вона тут буде глузувати з нас?

— А програш?

— А гонор, — сказав Полочанин.

— Згода, — сказав Гервасій.

Смерть підвела голову.

— Ти?! Тобі же все одно нічого, нічого більше не допоможе. Що тобі?

Виливаха виставляв важкі фігурки. І кожний удар денцем об дошку був, як удар по віку труни.

— Що тобі до цього Полочанина? Що тобі до Перевізника?

Гервасій похукав на денце свого візира: щоб не зурочили.

— Ти програєш. Ти ніколи-ніколи їх не зустрінеш. Ніхто ніколи не довідається.

Виливаха рівняв шеренги латників.

— Ти розумієш, на що ти піднімаєш руку? На мою велич!

«Горе й нещастя Рогачова» простягнуло руку і взяло в дівчини квітку.

— Ти пам'ятаєш царя Івана? Я й тобі не дам забуття.

Гарні вуста Виливахи нахабно й зухвало всміхнулись, і не було, здається, нічого кращого за цю усмішку.

— Дякую, — сказав він.

— Тоді — пропадай, — сказала Смерть, — ти, хто сіє у серцях цих… нещасних нездійсненні надії.

— А що, хлопці, — сказав Виливаха. — П'ять хвилин надії — хіба мало?

Весляри всміхалися.

— То пропадай, — сказала Смерть.

Латник її візира зробив два кроки вперед. Виливаха рушив свого.

Як застрільники січі, як Ракута й Койдан, під Крутогір'ям, латники стояли посеред поля. Віч-на-віч.

…Нездоланно, як чорна хмара, як крижацьке море на три сотні вояків князя Давида, як османи на Косовому полі, як рицарі на Білій Горі, посувалися вояки Смерті. І знову Виливаха відчув, що ніхто ніколи не може виграти в сили, яка сидить навпроти.

Нелюдська, найвища, холодна і невблаганна розважливість, яка не помиляється, воювала з ним. Це було страшно, ніби уві сні. І Гервасій зрозумів, що справді пропав.

— Пізно, Виливахо, — засміялась, зарипіла Смерть. — Пізно навіть з цією дівкою. Пізно! Грати треба за життя. Хе-хе. І моє щастя, що ви, особливо баби дурні, не розумієте цього. Через користолюбство вони відмовляють бідним, але високородним, ніби в них три життя.

І безжально, ніби уві сні, Смерть зрізала Виливашиного слона.

— А ви, коли вони відмовляють вам, улещуєте їх подарунками. Ніби ваші коралі варті магнатських палаців, ніби ваша дешева бірюза з дорогим поцілунком варта карети шестериком без поцілунку? Ніби срібне дешеве люстерко, подароване ніжним коханкам, мас в очах такої вартість проти вілли за містом, яку дарує — усе одно жеребець чи кастрат. Хе-хе!

Смерть дивилася то на Виливаху, то на Берізку. Вона злилася і, проте, кришила оборону Гервасія, як хотіла. І той, незважаючи на холодний спокій розпачу, бачив: усе скінчено. Він зрізав слона Смерті й одразу втратив свою туру й латника, який погрожував шатру візира. Виливаха зирнув на дівчину, побачив її лице й знизав плечима.

— Даруєте їм срібні люстерка, — рипіла Смерть. — А я дарувала б їм люстерка майбутнього. Я дарувала б їм замість люстерка череп. «На, дурепо, дивися. На, дивися, яка ти будеш завтра. Не падлюч. Кохай, коли кохають тебе»… Не слухає… Не послухає… Хе-хе-хе!..

У Гервасія опустилися руки. Але вголос він сказав:

— Думаєш ти над кожним ходом, як піп перед утренею: випити йому чи не випити.