Галка

— Нас, анцихрист, вистежує! — сказав Орел жартома.

— Що ми — дивізія, яка розташувалася в лісі? — заперечив Короп.

— А чого ж його чорти носять? Учора теж літав. І ранком сьогодні…

— Мало хіба літає зараз — і бомбардувальників, і «костилів»… — заспокійливим голосом мовив Короп. — Скоро отримаєш «квитанцію»? — звернувся до радиста.

— Ще не все передав, — відповів Галка.

Попрацювавши з чверть години, став згортати рацію.

Йому допомагав Орел.

— Переживає, мабуть, підполковник Півень, що не знайшли Тайди? — сказав Орел.

— Запитує, чи не зустріли. А за відомості дякує, — відповів Галка.

— Все-таки дещо робимо! — з гідністю промовив Орел. — Але не подобається мені Латиш. Він як чорна хмара, спохмурнів, заростає бородою. Я не бачив, щоб він навіть Умивався.

— З ним коїться щось недобре. Все через Тайду, — погодився Галка.

— Як гадаєш, у Тайди і Латиша була любов? — раптом спитав Орел.

— Я кілька разів перехоплював їхні погляди. Якась доля секунди в погляді — і ясно без слів, без жестів. Їм взаємовідомий кожен подих. П'ять місяців були разом у ворожому тилу…

— І майже сусіди — за півста кілометрів від нас на південь, якраз у районі, де «Зелена», «Синя» і «Коричнева», смуги оборони.

Галка розшифровував прийняту радіограму. Короп і Орелі1 одійшли подалі, причаївшись за стовбурами дерев.

Короп усе частіше виймав із кишені на срібному ланцюжку кіровський годинник. Пора б уже вернутися із шосе! Кудрявому і Латишу. Вони вперше пішли разом. І Короп здогадується чому. Кудрявий хоче віч-на-віч, без свідків поговорити з Латишем, щоб той очунявся від нещастя і таки взяв себе в руки. З'явиться з щетиною на щоках десь на хуторі, і люди здогадаються — з лісу. А був би поголений, причепурений, ніхто б і не подумав, що цей товстун є розвідник-парашутист.

Короп поважав Кудрявого за те, що той ніколи за минулі сім місяців перебування у ворожому тилу жодного разу не сказав своїм підлеглим: «Я наказую! Це мій наказ!»

Кудрявий інколи був ніби в тіні, даючи хлопцям повну ініціативу на пошуки, на роздуми, на обговорення будь-якої, і особливо не простої, ситуації. Ніде не вчившись на розвідника, Кудрявий збагнув суть цієї роботи, зрозумів, від чого залежить успіх у цій неймовірно складній і надто потрібній для командування фронту і Ставки Верховного Головнокомандування роботі. Кудрявий завжди виступав останнім, і слово те було як підсумок суперечок і, звичайно, отим наказом, що возвеличений в армії на рівень закону.

— Ну, що там? — раптом поспитав Короп у Галки, помітивши, як змінився у радиста вираз обличчя.

— Пропонують іти в новий район. Це за п'ятнадцять-двадцять кілометрів звідси. Там теж шосе на Кулдигу, тільки з південної сторони, — відповів Галка.

— А як же Тайда? — здивувався Короп.

— Мабуть, там надто важлива робота…

— А не подумав наш начальник, що ми граємося з вогнем тут, на місці приземлення? — раптом спало на думку Коропові. — Шукаючи Тайду, ми можемо загубити все діло, потрапивши на рожен німців і айзсаргів…

— Пропонують іти, а не наказують, — повторив Галка.

— Вони взагалі рідко наказують, як і наш Кудрявий, — зауважив Короп.

— Це вірно. З Кудрявим, з нашими генералами і полковниками жити можна… — погодився радист.

Галка замислився. В армії він пізнав, яку силу має командир. Ось чому він поважав Кудрявого, бо душею відчував: Кудрявий е отим справжнім командиром розвідгрупи, що знає своє місце, свої обов'язки особисто, знає кожного в групі, на що хто здатний. Якби не Кудрявий, Галка б не пішов на третє завдання. Так само вважав і Кудрявий: упоратися з новою роботою можна лише з таким радистом, з таким начштабом, з таким бійцем-розвідником, як Галка.

Але сьогодні удосвіта, коли Латиш і Кудрявий збиралися на шосе, командир, хоча й пошепки, заговорив про «наказ», звертаючись до Латиша:

— Ти ж заступник командира групи, а ходиш, мов м'ясник з ризького ринку. Та ще й голову опустив. Усе чоботи розглядаєш…

— Може, ти ще й накажеш мені поголитися? — самовпевнено відповів Латиш, трясучи коліном і задерши свого розплесканого носа ще вище.

— Так. Наказую! — прошепотів Кудрявий і озирнувся.

Латиш більше не став відповідати командирові, а ходив сюди-туди, переставляючи свої чоботища сорок п'ятого розміру. Від парашутної стропи, що тліла, висячи на гілці молодої сосни, він припалив цигарку і жадібно затягся.

Обличчя було сердитим і змарнілим. Над щетиною жовтіли щоки, чоло, кінчик носа за минулий тиждень роздвоївся ще виразніше. У світло-карих очах якась утома, безнадія, відчуття приреченості. Хлопці знали (першим про це довідався Орел), що Латиш ночами схлипував, як дитина, покидаючи постіль і відходячи на кільканадцять кроків, Він плакав, звичайно, за Тайдою. Таки у нього було з нею кохання, і він ніяк не може звикнутися з думкою, що Тайди з ним нема.

Нарешті Латиш угомонився і сів на пеньок, розглядаючи свої ходаки. Тим часом шанувальник порядку Короп розвів у металевій мисочці для бриття на теплій водичці мило, збив помазком білу піну і подав Латишеві:

— Прошу…

Латиш здригнувся, а потім посміхнувся й подякував:

— Палдес… — А до всіх: — Ви не гнівайтеся на мене. Зрозумійте, як це по-російському… — І став підкидати ніби крем'яхи у своїй великій, робочій долоні. — Я за Тайду життям своїм відповідав там під Даугавпілсом, а ось тут не вберіг…

— Пілоти-піжони винуваті! — з серцем промовив Короп. — Били ми у Печорах, та, видать, мало цих соколів-задавак. Чого б ото я забирався під самі хмари з людьми на борту? Низько б летів, то не розкидало б отак. Та й командування теж добре! Транспортного літака не знайшлося. Посадили на попутну машину, мов безбілетників!

— Коли в сорок першому евакуйовувався флот з Талліна в Кронштадт, жодного нашого «яструбка» не було в повітрі. Тільки німецькі «юнкерси», «хейнкелі» і «месери», од яких темно було в очах. А бомб тих сипали, мов граду. Десятки наших бойових кораблів потопили німці. І все через цих льотчиків-щасливчиків. На, параді в Тушино вони мастаки! — пригадав минулі печалі й Галка.

— Годі! — втрутився Орел. — Нині ж не сорок перший і не сорок третій, а вже сорок четвертий рік. Тепер наша перевага і в небі. Про це свідчить бомбування лієпайського порту.

— Знаємо. Але отак викажеш усе, що на душі, то й ніби легше стане, — зітхнув Короп, позираючи на Латиша.

Той примостив на пеньку малесеньке люстерко і зазирав у нього, водячи щелепами сюди-туди, роблячи гримаси, що розсмішили Коропа. А потім. Кудрявий і Латиш пішли чергувати на шосе. Їхнього повернення Галка, Короп і Орел чекали з нетерпінням.

Повернулися вони з пакунком, обгорненим червоним, немов полотнище з прапора, шовком. Латиш і Кудрявий були чл то збуджені, чи то надто заклопотані.

— Щось сталося? — як завжди, перший запитав наглядач за порядком Короп.

— Щось про Тайду дізналися?..

— На жаль, ні, — сказав командир і до радиста: — Скільки ти за оці дні передав радіограм у Центр?

— Дванадцять. А може, й чортову дюжину…

— Скоріше, що чортову, — підтвердив Латиш.

А командир знову питав:

— І гадаєш, тебе не чули німецькі радисти на дачі генерал-полковника Шернера?..

— Не знаю. Все роблю, щоб потужність антен, а відтак і передавача звести нанівець, — відповів Галка.

— Коли ти працював ранком, німецький літак пролітав над лісом?

— Пролітав. І о шістнадцятій… — відповів Короп.

Кудрявий розгорнув пакунок. Усі побачили, що то не звичайний шмат червоної шовкової матерії, а малесенький парашут, на стропах якого тримався якийсь небачений ще апарат, герметично закритий пластмасовим циліндром.

У приладі вмонтовано індуктивні котушки, конденсатори, малесенькі радіолампи, шкала і стрілка на ній.

Командир притулив апарат до вуха радиста, і Галка почув, як під циліндром цокало, мов годинник. Прилад працював на сухих елементах і щось відраховував.

— То й що? Може, це апарат з радіозонда! — сказав непевним голосом Галка.