Галка

— Ба! Як упрів, анцихрист, нас шукаючи! — сказав Орел, не зводячи погляду з Латиша і хлопця.

— Свейке! — вигукнув Галка.

Латиш стояв на тім боці невеличкої луки з автоматом і речовим мішком за плечима і витирав рукавом обличчя.

— Таки точно впрів! — усміхнувся розбитими губами Короп.

Парубчак, який був з Латишем, здригнувся, почувши вигуки. А десантник обернувся, не зробивши спроби скинути з плеча автомат, ніби весь час ждав, що його погукають свої.

— А, це ви?.. Свейке! — привітався Латиш стомленим голосом. — А Тайда де?

— Ми думали, вона з тобою…

— Ну як же! — невдоволено сказав Латиш. — Вона стрибала одразу за Галкою, а за нею — Орел. Десь мусила приземлитися між Галкою й Орлом…

— Так і ми думали. Та не так сталося…

— То, вважаєте, її парашут не розкрився? — аж пополотнів Латиш.

— Не вважаємо. Короп ось знайшов недавно слід від її чобіт.

— Чобіток 37-го розміру, — нагадав Короп.

— Точно! — усміхнувся Латиш. — Це її розмір…

— Все знає цей товстун! — ревниво прошепотів Орел, нахилившись до Віктора. — Навіть розмір Тайдиного взуття..

— На те він і розвідник, — сказав Галка.

— А цей хлопець — наше поповнення! — показав Латиші рукою на стрункого, русявого юнака з ямочкою на підборідді. — Август з міста Кулдиги. Німці посилають молодих латишів копати окопи, а він утік…

— Як патріот, — насмішкувато зауважив командир.

Та Август цілком серйозно відповів:

— Я — комсомолець. І карабін роздобув. Шукаю партизанів…

— Швидко Латиш довірився, — неголосно сказав Короп командирові.

Командир мовчав, хотів перемовитися з Латишем, бо був невдоволений його вирішенням іти й ліс із першим стрічним.

Кудрявий кивнув головою, і Латиш зрозумів, що хоче від нього командир. Вони відійшли на кільканадцять кроків.

— Так швидко, без усякої перевірки взяв новачка із собою? — запитав Кудрявий.

— Август — із Кулдиги, куди наїхало вже з п'ятнадцять гітлерівських генералів. Зараз там готують місця для них. Може, це штаб фронту? — продовжував Латиш, не відповідаючи прямо на запитання про Августа.

— П'ятнадцять генералів?.. — Кудрявий закліпав очима, у яких погасли злі вогники, а на устах з'явилася заздрісна усмішечка, ніби отих генералів він узяв у полон мов «язиків».

— Август тільки вчора в Кулдиги, — голосно промовив Латиш.

— Так! — ствердив юнак. — Там, біля мосту через Венту, німці поставили п'ятнадцять зенітних гармат.

— Та це ж чотири батареї! — вигукнув Галка, котрий добре знав зенітників. — Цілий дивізіон!

— П'ятнадцять генералів разом може бути тільки у великому штабі! — вголос розмірковував Кудрявий. — Мабуть, то штаб Курляндського фронту, тобто групи армій «Норд».

— На хуторі Пельчі, на дачі Ульманіса зупинився якийсь генерал Шернер. Дядя Едуард казав, — знову озвався Август, — що віднині «Норд» іменується «Курланд».

— Чули? — звернувся до всіх Латиш і, широко усміхаючись, став підкидувати правою рукою невидимі камінці — така була його звичка, коли хвилювався. — Генерал Шернер — командуючий групою «Курланд».

— А «Курланд» — не лише оті недобиті 18-та і 16-та армії, що були під Ленінградом і Новгородом, а й місцевість — Курляндія, Курземе, — розвивав думку Кудрявий. — Отже, «Курланд» — це й оборонний рубіж у противника. Так що дані Латиша дещо та значать для початку.

— А оці відомості… — загадково говорив далі Латиш. — На двох хуторах я зустрічав людей, які повернулися з Лієпаї. І троє, не змовляючись і не знаючи один одного, сказали: зараз у порту зібралося тридцять транспортів і десяток бойових німецьких кораблів!

— Троє так сказало? — перепитав командир.

— Троє. З хуторів… І ще! Августів дядько Едуард працює на віллі у Пельчі садівником, — додав Латиш, стишивши голос.

— Зажди, зажди… — застеріг рукою Кудрявий, напружено думаючи.

— Так. Мій дядя Едуард з весни — садівник на тій дачі, — пояснив Август.

Почувши ці слова, Короп не без іронії зауважив:

— Прислужник буржуазії твій дядя-садівник! А тепер ще й німецьким генералам прислужуватиме, поки наші війська не виметуть їх у Балтійське море…

— Не кажи гоп… Як це по-російському?.. Ти ж не знаєш латишів, Коропе! — ображено відповів Латиш.

— Дядько Августа — червоний латиський стрілець, герой громадянської війни. На Україні, лід Каховкою був тяжко поранений восени 19-го року…

— Може, цю легенду дяді склали німці або «лісові коти», щоб ошукати нас? — недовірливо озвався Короп.

— Ну, це ти вже… Як це по-російському?..

Латиш став трясти долонею, ніби щось зважував, але слова по-російському не знайшов, а лише докірливо похитав головою.

— Дядя поранений був під українським хутором Преображенкою. Його підібрали червоні козаки, — пояснив Коропу Август.

— Вірно! — ствердив ніби сам собі Латиш. — Хіба можуть межа кеті й німці щось знати про той хутір і червоних козаків?.. Я сам про них чую уперше. А тепер знаю: червоні козаки, земляки нашого Галки, бойові побратими дивізії латиських червоних стрільців. Що ж тут підозрілого? Звикли ви… Як це по-російському?

І цього разу Латиш не сказав, як то буде по-російському, а тільки підкидав уявні крем'яхи великою робочою правицею, на якій виразно проступали жили.

— Перевіряти анкетні дані… — підказав Галка.

— Так, так!.. Перевіряти анкету Августа і отих трьох латишів, що про німецькі транспорти говорили! — захвилювався Латиш. — Поки ми допитуватимемося, хто Август, хто ті люди, транспорти заберуть кілька німецьких дивізій і ті опиняться десь у Кенігсберзі! Вже зараз Галка мусить попередити наших, щоб пілоти й підводники бомбили й торпедували транспорти в лієпайському порту!

— Це вірно! — погодився Галка. — Треба повідомити Центр про транспорти. Та й обстановку взагалі… А ви ж тим часом відпочинете.

— Гаразд, — сказав командир радистові й звернувся до Августа: — Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Хочеш бути бійцем нашої групи?

— Хочу. Карабін собі добув, щоб не соромно було проситися у партизани.

Парашутисти сіли на повалене дерево, а радист лаштувався вийти на зв'язок.

— Хутори кишать німцями й айзеаргами, — розповідав Латиш. — Люди бачили наші парашути. Так що будьте обережними. Про нас тут знають. Та видно, що вночі і вранці німцям було не до парашутистів. Тремтять, вражі душі! Бояться приходу Червоної Армії.

— Логічно! — кивнув головою Кудрявий.

— Ще не все про ситуацію. У лісах бродять купками латиські хлопці, що втекли від німців, коли ті їх мобілізували копати траншеї, і колишні червоноармійці — втікачі з німецького полону. А я натрапив на Августа.

Кудрявий уважно слухав Латиша і скоса позирав на Августа, думаючи про себе. Командира захопила думка використання в розвідроботі Едуарда Робертовича, дядька Августа, ким би він не служив на дачі у Пельчі, садівником чи двірником. Можливо, він посланий місцевими комуністами на таку роботу, бо не можуть підпільники діяти, не знаючи ворожого лігва. А ота вілла була завжди заселена якимись окупаційними чинами. Не так для групи Кудрявого важливо, по якій причині й коли став Едуард Робертович садівником. Важливо, — що він там є і що має племінника Августа.

Тим часом Галка вже відстукував на тон бік фронту телеграму:

— Центр. Терміново. 11.04.44. В лієпайському порту скупчилося тридцять транспортів. На хуторі Пельчі, на віллі колишнього президента Латвії Ульманіса командуючий військами «Північ» генерал-полковник Шернер влаштовує свою резиденцію. В Кулдизі зараз п'ятнадцять генералів. Мабуть, це штабісти армій, що відступили з-під Риги. Біля мосту через Венту в Кулдизі п'ятнадцять зенітних гармат. Нема поки що Тайди. Кудрявий».

— Отримав сигнал — «квитанція»! — доповів Галка командирові.

Схвильований Кудрявий уже звертався до Августа:

— Послухай, тобі треба дістатися в Кулдигу, а потім до дяді. Як на це дивишся?

— Я піду і все зроблю, що ви скажете! — погодився Август.

— А німці тебе не затримають?..