Галка

— Стій! — раптом прошепотів Кудрявий, схопивши Галку за руку. — Здається, онде дві постаті на лужку…

Вони зупинилися. На галявинці, заллятій місячним світлом, стояло двоє — один ніби огрядний, другий — менший, стрункий. Обидва з автоматами.

— Гей, що ви там гав ловите? — вигукнув Кудрявий, будучи переконаним, що то свої.

— А-a! Це ви, біси-анцихристи! З ніг збилися, вас розшукуючи! — озвався Орел. — Ось Короп ногу пошкодив. Шкутильгає трохи. А взагалі тепер пропала конспірація! — загадково промовив Юхан.

— До чого тут конспірація? — здивувався Кудрявий, підійшовши до хлопців, і потиснув їм обом руки, як завше робили вони, зустрічаючись уперше на чужій землі.

— Подивися на його лице!

Галка і Кудрявий стали зазирати в обличчя Коропа, але той одвертався, ставав так, що від місяця була тінь.

— Я ще тоді говорив, що нещастя трапиться, коли в групу прийшла баба! — ледве чутним голосом мовив Короп: йому надто важко говорити.

— Тайда тут ні до чого, що ти ледве губами ворушиш, — не зрозумів Коропа командир.

— Його обкрутило навколо стовбура і стукнуло. Губи розквасив, — пояснив Юхан. — І тепер нікому буде кричати на нас за порушення правил конспірації. За оті дев'ять днів, поки прийдуть сюди наші, чи й заживе!

— А де Тайда? Латиш?.. — запитав Кудрявий. — Ми вже думали, що вона злякалася і не вистрибнула з літака…

— Тайда? Та що ти! — здивувався Юхан. — Вона ще мені й повітряний поцілунок послала.

— Вгомонись, залицяльнику! — не стримався Короп і заговорив, сварячись кулаком на Юхана, бо говорити не міг — губи кровили.

— Тоді де ж вона? — з острахом запитав Кудрявий.

— Там, де й Латиш. Тут десь… — відповів збентеженим голосом Орел.

Вони відшукали місце на багнистому острівці і, встановивши чергування, полягали спати.

Перша з дев'яти обіцяних командуванням ніч у «котлі». Галка чергуватиме до ранку, бо спати не хоче.

— Бути по-твоєму! — відповів Кудрявий, притискуючись до Галчиної спини. — А казав — не хвилюєшся… — завважив, натягуючи на себе згорнений кілька разів парашут, що заміняв у них завжди ковдру.

— Але ж мозок не приймач і передавач, його не увімкнеш і не вимкнеш. Та ви спіть! Завтра тяжкий день.

Галка уявив себе на місці Тайди. Мабуть, дуже страшно дівчині бути одній серед ночі в лісі, біля хутора якогось, захопленого німцями, айзсаргами чи командою межа кеті. Як не повезло їй у десантуванні! Та й Латишеві не легше одному, коли навкруг, як мурахи, ворожі солдати і покидьки типу Кротова. Мабуть, чорти занесли сюди і Кротова, у «котел», бо ж іншого маршруту із східної Латвії, від Риги не було для військ противника — тільки в Курземе. Як для військ, так і для запроданців — тут їхня остання «фортеця». Тяжко думати, що справжні люди, такі, як старший лейтенант Іван, лейтенанти Петро і Сокіл, загинули, а кротови живуть, пиячать і служать фашистам, ще й можуть вижити у війні, щоб потім утекти кудись у Швецію, про що марять айзсарги, чи в Аргентіну. Для переконаних ворогів комунізму і Радянського Союзу місце знайдеться і після війни десь у Європі чи за океаном. З комунізмом ніяка буржуазна держава не стане миритися надовго і всерйоз. А коли так, то монополіям завжди будуть потрібні покручі, безбатченки, пристосуванці й сволота. в — Сволота!.. — повторив уголос Галка.

— Ти чого лаєшся? — тихо поспитав командир. — Чого ти розмітингувався?

— Про Кротова думаю… Десь спить собі на ліжку, під головою пухова подушка, а може, поклав голову на плече якоїсь Матільди чи Анни, яка ото оголосила влітку у власовській газеті, що шукає знайомства для одруження…

— Таке життя… — ствердив командир.

2

З раннього ранку рух на шосе посилився. Часом двигтіла навіть земля і ніби тремтіли стовбури високих сосен, ялин, осокорів. На хуторах лунали постріли з автоматів і кулеметів. Усі ці звуки наскрізь пронизували ліс, у якому перебували парашутисти Кудрявого.

Однак гуркіт на дорогах і стрілянина не лише вселяли тривогу у серця десантників, а й свідчили про хаос, що панував навкруг, про ситуацію украй напружену у ворожому стані.

Взявши з-під кореневища великої сосни мішки з харчами, парашути, четвірка Кудрявого вирушила на пошуки Тайди і Латиша. Короп вирізав собі палицю — таки шкутильгав. І він, і всі шкодували, що медикаменти, задушилися у Тайди. Як би знадобилася стрептоцидова мазь для губів Коропа, які кровили і дивовижно набрякли.

Ходили-бродили вони по лісі увесь день, раз по раз виходячи до галявин, на яких розташовані хутори, захоплені німецькими солдатами.

Десь за годину до смерку Короп, який шкутильгав позаду і пильніше за всіх придивлявся до всього, раптом гукнув:

— Це слід Тайди! Дивись. Кирзові чобітки 37-го розміру! З цяточками на підошві.

Він став на коліна й заміряв відбиток ноги на зволоженій землі.

— А може, це якась латишка з хутора? — засумнівався Орел.

— Ні! Чоботи наші! — стояв на своєму Короп і полегшено зітхнув. — А я вже думав, що її парашут не розкрився…

— Я теж, — в унісон відповів Галка. — Тільки боявся про це вголос говорити…

— Де ж вона зараз, бідолашна? — запитав, немов сам себе, Короп.

Йому стало неймовірно жаль дівчини. Та й на себе образливо. Це ж він першим сказав: «Баба у групі ні до чого, бо — все одно що на кораблі». Це почула й Тайда. Латиш спробував був заспокоїти Коропа, що ця дівчина варта кількох бувалих вояків і що, дякуючи їй, група Латиша виконала завдання командування у районі Даугавпілса.

Зараз Коропу соромно за ті слова і як солдатові, і як комуністові. А ще рекомендацію в партію давав Галці. Що Галка і хлопці подумають про такого комуніста, котрий вірить у забобони. Сказав би таке Юхан… Учився лиши три роки, ходив до церкви, богомільна у нього мати, віруючий батько! В одній сім'ї два боги — лютеранський і православний. Коропу незручно розпитувати у Юхана, бо той уникає подібних розмов, хоча всі знали, що потай Орелі хрестився, коли гахкав грім у небесах і блискавка шугала з хмар, щоб розколоти якесь високе дерево чи увігнатися у телефонний стовп. Юхан — одне діло, людина народилася і виросла у буржуазній країні, прожила за Радянської влади лише один рік. А Коропу не до лиця отак говорити про жінку.

Ось чому він зрадів, коли побачив відбитки малесеньких чобіт. Його велика рука з розчепіреними пальцями ніби гладила той слід, зігріваючи своїм теплом, що йшло від самого серця. Присівши над слідом, він думав про свою доньку, котрій через десять років буде стільки літ, скільки зараз Тайді, і яка, звичайно, знатиме про цю війну тільки з його розповідей, з книжок, фільмів. І знатиме ще й те, що така ж двадцятилітня її ровесниця летіла парашутисткою на бомбардувальнику, бо в командування не було під боком транспортного літака. Летіла у Курляндський «котел», аби скоріше скінчилася війна.

Нарешті Короп підвівся і витер сльозу рукавом. Він дедалі ставав уразливішим, тонкосльозим. Всі знали про це, і ніхто не насміхався, бо нерви оголені, мов дроти, з яких ножем зішкребли ізоляцію, і в такому клубкові до короткого замикання — одна мить.

— Жива наша Тайда! — радісно мовив Короп. — Зустрінемося, і попрошу пробачення.

— І я теж! — вигукнув Галка. — Отак бевкнути: «Що ти, мейтинес, тарабаниш кістками під боком?» А вона: «То йди шукай собі пухкеньких, як твої варенички!»

— Не розумієш ти, Галко, краси! — втрутився Орел. — Якби не товстий Латиш, я б її закохав у себе.

— Та чули вже! — докорив джиґуну командир.

І хлопці надовго змовкли, думаючи про Тайду і про себе в цьому Курляндському «котлі». Думали, що їх чекає завтра? Не лише думали, а й намагалися пильно спостерігати за лісом.

— Латиш! — раптом вигукнув Орел, котрий зараз виконував функцію розвідника і йшов попереду. — Та не один.

— Тайда?! — в один голос вихопилися Кудрявий і Короп.

Розвідники побачили Латиша, котрий зняв кашкета і витирав піт з чола, і ще одного високого хлопця у картузі з великим козирком і в німецькій шинелі. За плечима у юнака стирчав ствол карабіна.