Галка

«Нехай робить, як знає, цей неслух!» — подумки сказав Кудрявий, проймаючись до Галки повагою вже тому, що на такі експерименти здатний, можливо, він один з кількох десятків радистів. Урешті, може, професія радиста у нього є покликанням. Те, що Галка зараз робить із-за своєї упертості, має підстави.

— Нехай робить! — повторив уголос Кудрявий, звернувшись до парашутистів. — Почекаємо…

І це — чекання для Галки, якого ніколи ще не зазнавав.

Хвилина чекання у Галки особлива, як у гравця в шахи, котрий відчував, що в цій заплутаній ситуації є вихід, а ось якими саме ходами треба діяти, не знає. Не знайде той хід — програє, та ще й осміють його. Знайде, виграє — утвердить себе як радиста групи, з яким можна йти на серйозні завдання.

«Таки, мабуть, я сів у калюжу! Не варто було афішувати свою затію. Але ж треба спробувати! Заради діла, а не в ім'я спортивного інтересу!» Галка журив себе і водночас заспокоював. Тут же пригадав: «Лейтенант Петро у землянці жде моїх трьох пострілів, якщо вийде по-моєму. Він вірить. Жде цих пострілів, як ліків для своїх ран. Скоріше б Петю відряджали в госпіталь! Скоріше б сюди приходила наша армія… Прокляття! То дайте відповідь, хоча б заради Петра! Ну, класні оператори! Розвішали там свої вуха!»

Та він зараз не розумів, що думка, як і радіохвиля, блискавкою спалахує у голові. Адже відколи востаннє вистукав свій позивний, минуло кільканадцять секунд. А йому на морозі було вже жарко. Скинув навіть шапку, ні на що не надіючись. «Мабуть, я не правий? Та й чому це донині ніхто із спеців не довів, що можна працювати на віддалі триста і більше кілометрів з мізерними антенами?» Не підводив голови, боявся зустрітися з очима Кудрявого і товаришів по групі.

Раптом на приймальній хвилі ніби загуло, як це буває, коли вмикається потужна радіостанція, а потім… Потім несміливо, як і п'ять хвилин тому, хрипко просигналило три латинські літери, які були позивним Центру.

Так. Цього разу Центр його теж почув, але тільки на три бали з мінусом. Двадцять хвилин тому на три з плюсом. Різниця невелика. Галка передав навушники Кудрявому.

Той здивовано, з хвилюванням запитав:

— Вони?

— Так.

— А як тебе чують?

— На три з мінусом… Та що той мінус значить у переповненому сигналами ефірі? В цю мить з мінусом, в іншу з плюсом! Головне, я зможу передавати радіограми з луків, з боліт, а не з пагорбів і ось з такими антенами! Могорич, Кудрявий! — збуджено заговорив Галка.

Галка не встиг застебнути пряжки на упаковці рації, як до парашутистів підійшов у бойовій екіпіровці командир партизанського полку і сказав:

— Німці ідуть цепом. З того боку, звідки прийшли ви, — показав на Сокола й Івана, — з нашими. Забажалося їм розгромити ваш десант. Дві наших роти вже зайняли оборону. Не турбуйтеся. Впораємося без вас. Ті сволочі зовсім глузду позбулися і йдуть на рожон. Їм і невтямки, що у нас тут і блокгаузи, і дзоти, і окопи — справжня лінія «Мажіно». Я служив начальником застави і знаю, як треба утримати оборону не лише проти регулярних військ, а й проти «котів» і карателів! — Він зиркнув на сонце. — За годинку вечорітиме, а вечір, ніч — наші союзники!

— У нас же автомати! Підемо. Хіба що радистів залишимо! — рішуче сказав Сокіл.

— Я тут командир! І нікуди ви не підете! Скінчиться бій, і Кудрявий врочисто передасть секретареві Псковського райкому партії пакет від секретаря ЦК ВКП(б) товариша Жданова й командуючого генерала Говорова про нагородження нас, партизанів, серед яких будуть імена бійців і командирів, які зараз битимуться з карателями. Всі люди знають, з чим ви прилетіли сюди, і стоятимуть, як леви. А зараз я піду на командний пункт…

Командир полку ще підняв обидві руки, ніби стримував натовп, і сказав Кудрявому:

— Ви ж наші гості. За ваше життя ми зараз відповідаємо. Досить з вас і того, що трапилося вночі.

— Ситуація, браття-кролики! — промовив Кудрявий, коли командир полку пішов. — Якщо німців батальйон, то у партизанському полку теж не більше трьохсот чоловік. Це ж не стрілецький полк, а звичайний партизанський загін.

— Усе залежить від того, як битиметься цей загін, — сказав старший лейтенант Іван. — Незручно все-таки… Підемо ми хоч утрьох.

— Так. Я з Галкою і Коропом залишуся! — погодився Кудрявий.

Сокіл, Орел і старший лейтенант Іван побігли до лінії оборони. Там лунали постріли з гвинтівок. Та ось задудоніли дружно і кулемети, автомати. Забабахкали перші міни, на які натрапили карателі. Огризалися у відповідь на партизанський вогонь німецькі автомати. Та їх одразу ж заглушували кулемети. Від стрілянини, що луною котилася по лісу, здригалося сонце, ховаючись за стовбури дерев, за гілляччям, з якого сипався від вибухів і пострілів сніг.

Галка сидів задуманий, мовчазний. От і довелося йому тримати перший зв'язок уже під акомпанемент бою з карателями Билося тривожно серце. На фронті теж доводилося працювати на рації під вибухи снарядів, мін, бомб, під тріскотняву автоматів і залпи гармат. Але тоді за спиною радиста були свої позиції, санчастина, одне слово, своя територія. А тут… Пригадав, як попереджували його, що у фашистському тилу є ще й такий засіб боротьби, як власна куля у серце в разі тяжкого поранення. У цьому теж відмінність від фронту.

За кілька сотень метрів клекотів бій. Стрілянина хвилями перекочувалася уздовж оборони. Для Галки цей бій був ніби другим фронтом. Він уявляв генерала Євстигнєєва і майора Савича, які вже читали його розшифровану радіограму.

Кудрявий поглянув на радиста, потім у бік партизанської оборони. Там стрілянина ніби вщухала. Та ось і пролунало смертельно-грізне для противника «ура». Кудрявий підвівся і полегшено зітхнув. «Таки правду говорив командир полку. Карателі нічого не відали про вогневі точки у цьому таборі й з розгону напоролися на партизанські вила. Азарт привів «лісових котів» і батальйон німецьких солдат у западню.

З бойових позицій поверталися партизани. Галка запитав в одного:

— Як там?

— Це за вами фріци приходили! Та ми їм, їдрона вош, дали прикурити.

13

Перед строєм партизанського полку пізнім вечором був прочитаний наказ про урядові нагороди, якими удостоєні декотрі з командирів, бійців.

Потім командування ознайомилося з листом, у якому ставилися конкретні завдання на час наступу військ Ленінградського фронту: йшлося про бойову взаємодію партизанів з регулярною армією, про посилення диверсійної діяльності підривників.

Командир десанту Кудрявий передав партизанам дев'ять парашутів, на яких опустилися люди й вантажі. Парашути будуть використані на бинти, білизну пораненим. Один парашут хлопці візьмуть із собою. Складеним уп'ятеро, ним будуть укриватися, коли спати доведеться просто неба. А Іван, як група зустрінеться зі своїми військами, подарує шматок м'якого шовку своїй Каті.

Наступного ранку партизани знову вийшли на свої оборонні позиції, готуючись відбити напад карателів. Позиції були справді надійні. Мав, виходить, підстави заступник командира полку по диверсійних діях старший лейтенант Альоша, сказавши, що це у них лінія «Мажіно».

Карателі не з'явилися ні вранці, ні в полудень, ні увечері. Мабуть, досить їм було вчорашнього. Потрібен час, щоб віддихатися — залишили ж десятки трупів на білому снігу.

Опівдні партизани ховали двох підривників-мінерів, що загинули у бою з фашистськими солдатами. Замінувати колію не вдалося.

Альоша був схвильований і знервований. Над могилами своїх бійців він лише сказав: «Прощайте, Саша і Даня, друзі мої!»

Не з'явилися фашисти й наступного дня і через три дні.

Тим часом підривники і взвод прикриття ходили на залізницю. І знову принесли трьох убитих і серед них — підривника.

І знову похорон і триразовий салют над могилою.

А Галка й Короп тим часом повідомляли Центру про рух військових частин німців у напрямку Луги і Ленінграда, про колони санітарних машин, що повзли у напрямку Пскова, про передислокацію окремих військових штабів і частин.