Чорний дім

1996 року сімдесятивосьмирічний чоловік, відомий як Чарльз Бернсайд, прибув до Макстона на швидкій з госпіталю Ла-Рів’єр, а не на транспортному засобі, керованому одним із турботливих родичів. Він з’явився одного ранку в травмпункті, тримаючи дві важкі валізи, заповнені брудним одягом, голосно вимагаючи медичної допомоги. Його вимоги були незв’язними, проте зрозумілими. Він стверджував, що пройшов значну відстань, аби дістатися до лікарні, і хотів би, щоб про нього подбали. Відстань змінювалась із кожною розповіддю: десять миль, п’ятнадцять миль, двадцять п’ять. Чи то він спав кілька ночей у полі, чи то на узбіччі дороги. З його загального стану і запаху можна було припустити, що він блукав і ночував десь у сільській місцевості не менше ніж тиждень. Якщо в нього колись і був гаманець, то він загубив його в дорозі. У госпіталі Ла-Рів’єр його зодягнули, нагодували, дали ліжко і намагалися випитати бодай щось про його життя. Більшість висловлювань переходила в недоладний белькіт, але за відсутності будь-яких документів, достовірними здавались принаймні такі факти: Бернсайд був столяром, теслею і штукатуром, багато років працював на замовлення. Тітка, що жила в місті Блейр, виділила йому кімнату.

Отже, він пройшов вісімнадцять миль від Блейр до Ла-Рів’єр? Ні, він розпочав свою подорож зовсім в інше місце, проте не міг згадати, у яке саме. У якесь місто, що за десять, ба ні — за двадцять п’ять миль. Люди в тому місті просто йолопи й осли. Як звали його тітку? Алтея Бернсайд. Її адреса і номер телефону? Не пам’ятає. Чи працює його тітка або чим займається? Так, вона обіймає посаду цілковитого йолопа. Вона ж дозволила йому жити у своєму будинку? Хто? Йому не потрібен нічий дозвіл, чорт забирай, він робить те, що хоче. Тітка вигнала вас зі свого будинку? Про кого ви говорите, ви, йолопи й мудаки?

Лікарі поставили попередній діагноз — хворобу Альцгеймера — ще без результатів проведення різних тестів. Соціальні працівники зробили запит на визначення адреси і номера телефону Алтеї Бернсайд, що мала б проживати у Блейрі. Телефонна компанія повідомила про відсутність у списках людей із таким ім’ям у Блейрі, а також у містах Еттрік, Кокрей, Фонтейн, Спарта, Оналяска, Ла-Рів’єр та інших населених пунктах у радіусі п’ятдесяти миль, але це не дало жодного результату. Розширивши пошук, соціальний працівник звернувся у відділи соціального забезпечення, ліцензування автотранспортних засобів і податкову службу за інформацією про Алтею і Чарльза Бернсайдів. Одна з тих двох Алтей, що їх відібрала система, — власниця дешевої перекусної в Баттернаті, далеко в північній частині штату, друга — чорношкіра жінка, що працювала вихователем у Мілуокі. Жодна з них ніяк не була пов’язана з чоловіком з госпіталю в Ла-Рів’єр. Чарльзи Бернсайди, знайдені відділами, не мали стосунку до Алтеї, здається його взагалі не існувало. Чарльз, здавалося, був одним із тих невловимих людей, що йдуть по життю, ніколи не сплачуючи податків, ніколи не реєструючись для голосування, не подаючи заяв на соціальну картку, не відкриваючи рахунки в банку, не призиваючись до армії, не здаючи на права, і в жоден сезон не працюючи на державній фермі.

Було здійснено ще не один телефонний дзвінок і в результаті вирішено, що невловимий Чарльз Бернсайд перебуватиме під опікою округу, тож відправили його до «Притулку для старих Макстона» до того часу, як звільниться місце в державній лікарні у Вайтхоллі. Швидка доправила Бернсайда до Макстона. Він житиме тут за рахунок державного забезпечення. Незадоволений Живчик розмістив його в одній із палат крила «Маргаритка». Через шість тижнів звільнилося ліжко в державній лікарні. Живчику зателефонували за кілька хвилин до того, як він отримав пошту разом із чеком, виписаним Алтеєю Бернсайд у банку в Де Пір для установи, що обслуговує Чарльза Бернсайда. Замість адреси Алтеї Бернсайд було написано лише «поштова скринька Де Пір». Тож коли зателефонували з державної лікарні, Живчик повідомив, що, керуючись громадянським обов’язком, він був би щасливий і надалі опікуватися Бернсайдом, що має статус літньої людини. Старий практично став його улюбленим пацієнтом. Не виконуючи жодних звичних махінацій, Живчик подвоїв потік своїх прибутків.

Протягом наступних шести років старий дедалі глибше опускався в пітьму Альцгеймера. Якщо він прикидався, то його виступи були блискучими. Нижче й нижче він спускався низхідними шляхами до нестриманості, нескладності мовлення, частих вибухів гніву, втрати пам’яті, втрати можливості їсти самотужки, втрати особистості. Він поринув у дитинство, а згодом у порожнечу і проводив свої дні прикутим до інвалідного візка. Живчик бідкався над неминучою втратою унікального дорогоцінного пацієнта. Улітку, за рік до цих подій, з Берні сталося разюче повернення до життя. Його змарніле обличчя знову пожвавилось, і він почав вимовляти різкі безглузді склади. Аббалах! Ґорґ! Маншан! Ґор! У нього з’явилося бажання їсти самотужки, він намагався ходити, тинявся навкруги і заново знайомився з оточенням. За тиждень його слова стали розбірливішими, він вимагав, щоб його одягнули у власний одяг і почав ходити сам у туалет. Набрав вагу, здобув сили, знову став надокучливим. Тепер часто впродовж одного дня стан його здоров’я змінювався і коливався між останньою стадією хвороби Альцгеймера та станом, притаманним для звичайного, хоча й похмурого вісімдесятип’ятирічного чоловіка. Берні схожий на людину, що відвідала Лурду, зцілилася там, але не повернулася ще до цілковитого одужання. Для Живчика диво — то й диво. Старий покидьок іще живе і яка різниця, чи він блукає по саду, чи прикутий до інвалідного візка?

Ми наближаємося ближче, намагаючись проігнорувати сморід. Що можна прочитати на обличчі цього дивного типа? Воно ніколи не було милим, а тепер шкіра сіра, глибоко запалі щоки. Добре помітні сині вени в’ються по сірій шкірі голови і роблять її рябою, схожою на яйце чайки. Товстий ніс має невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додає враження таємничості та лукавства. Зашкарублі губи вигнулись у тривожній посмішці — посмішці палія, що планує підпалити будинок, — її, швидше за все, можна назвати просто гримасою.

Це справжній американський відлюдник із внутрішніми протиріччями, створіння обшарпаних кімнат і дешевих обідів, безглуздих неохочих подорожей, колекціонер душевних ран і травм, які накопичував і плекав. Це шпигун власних думок. Справжнє ім’я Берні — Карл Бірстоун, і під цим ім’ям він від двадцяти п’яти до сорока шести років вів постійні розбої в Чикаґо, скоюючи мерзенні вчинки заради задоволення. Карл Бірстоун — це найбільша таємниця Берні. Він не може дозволити, щоб хтось дізнався про його минуле Я, що досі живе в ньому. Берні, як і Карл Бірстоун, відчуває насолоду від жахливих розваг і мерзенних утіх, але цю таємницю він змушений приховувати в темряві своєї душі.

Тож чи є це поясненням того диво-зцілення? Невже Карл Бірстоун знайшов спосіб виповзти через тріщину зомбізму Берні й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа містить безмежну кількість кімнат: деякі з них величезні, деякі схожі на комірчини, деякі замкнені, деякі накопичують променисте світло. Ми нахиляємось до голови у венах, кривого носа, брів, схожих на дротяну щітку, дедалі глибше поринаємо в сморід, щоб роздивитися ці цікаві очі. Вони схожі на чорний неон, виблискують неначе місячне сяйво на мокрому березі річки. У цілому виражають нездійсненне щастя, проте зовсім не людське. Тут нічим не зарадиш.

Губи Берні рухаються, досі посміхаючись, якщо це можна назвати посмішкою; він щось шепоче. Що він каже?

…фони ховаються у своїх сакгифафлених ногах і пгимгужують оші, фони скихлять фіт шаху, мої пітні сахуплені тіти. Ні, ні, се не топоможе, ши не так? О, фони — твихуни, шудові, шудові твихуни. О, який кгаєвит: шутові твихуни на фоні фохню, як фони обертають, як фони обертають і горять, так-так, там є ого така яскгафа діга нафколо фипаленохо сліду.

Можливо, Карл Бірстоун щось і розповідає, проте з його белькотіння мало що зрозуміло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Берні — сподіваємось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок підняв простирадло. Здається, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимі, оскільки обоє в цілковитій готовності, проте в Живчика причиною того є вправність Ребекки Вілас — експерта дарувати задоволення, а збудження Берні — результат споглядання крізь вікно.