Чорний дім

— Найграндіознішим було змінити колір шкіри на темніший, — казав Джек. — Зовсім трохи, але цього було досить, щоб бути схожим на місцевого.

— Був членом драматичного гуртка протягом усіх чотирьох років навчання в середній школі у Френч Лендінґу, — похмуро зауважив Дейл. — Я довідався, що в дитинстві цей виродок грав Дон-Жуана — хіба в таке можна повірити?

Багато підступних маленьких змін (здається, цього було забагато, щоб суд присяжних повірив у його божевілля), але Торні забув про одну особливу прикмету, яка його і виказала: полюбляв затискати кінчиками пальців ніздрі, вивернувши долоню назовні. Якійсь проститутці це запам’яталось, і вона згадала про цю звичку мигцем, так само, як і Жанна Мессенґейл, Джек одразу зрозумів, що вже чув таке. Тому що він уважно слухав.

Подзвонив мені, щоб подякувати за дослідження ножа і щоб знову розповісти мені про суд присяжних, думає Дейл, але другого разу він хотів ще дещо, і я знав, що саме. Я знав ще до того, щойно він розтулив рота.

Хоча Дейл і не такий геніальний детектив, як його друг із Золотого Штату, проте він помітив, що молодий чоловік несподівано зацікавився пейзажем західного Вісконсину. Джек закохався в Кулі Кантрі, Дейл міг закластися на чималеньку суму, що це була любов з першого погляду. Було важко не помітити захоплений вираз його обличчя, коли вони їхали з Френч Лендінґа до Централії, з Централії до Ардена, з Ардена до Міллера: подив, насолода, навіть, можна сказати, захват. Дейлу здавалося, що Джек схожий на людину, котра приїхала на місце, де ніколи не була раніше, а виявилося, що повернулася додому.

— Це просто неймовірно, — одного разу він сказав Дейлу. Вони обоє їхали на Дейловому старому патрульному поліційному автомобілі «Кепріс», який теж важко з будь-чим порівняти (у якому іноді, соромно сказати, навіть клаксон заїдає). — Ти хоч усвідомлюєш, Дейле, як тобі пощастило, що ти живеш тут? Це, мабуть, найкрасивіше місце у світі.

Дейл, котрий прожив у Кулі все своє життя, не заперечував.

Після закінчення їхньої останньої розмови з приводу Торнберґа Кіндерлінґа Джек нагадав Дейлу про те, як він колись попросив Дейла (чи то жартуючи, чи то серйозно) дати йому знати, якщо буде продаватись гарна невеличка місцина десь за містом у Дейлових краях. З Джекового трепету в голосі Дейл одразу зрозумів, що він не жартував.

— Тож ти переді мною в боргу, — бурмоче Дейл, тримаючи шланг. — Ти переді мною в боргу, виродку. — Звичайно ж, він неофіційно просив Джека допомогти йому в розслідуванні справи Рибака, але Джек відмовився… він просто злякався.

— Я у відставці, — сказав він безцеремонно. — Дейле, якщо ти не знаєш, що означає це слово, ми можемо зазирнути до словника разом.

Але це смішно, чи не так? Звичайно, що так. Як може людина, котрій не виповнилося тридцяти п’яти, бути у відставці? Особливо, якщо вона чудово виконує свою роботу?

— Хлопче, ти переді мною в боргу, — він повторив тепер, уже йдучи вздовж будинку, щоб закрутити кран.

Небо безхмарне, добре политий зелений газон — тут, на Герман-стрит, здається, жодної ознаки невезіння. Проте воно є, і ми навіть відчуваємо це. Дисонантний звук, неначе звук потоку летальних вольт, проходить через сталеві підпори вежі KDCU.

Але ми тут уже надто довго затрималися. Нам потрібно знову злетіти й рухатися далі, до своєї кінцевої мети цього раннього ранку. Ми ще не все знаємо, але ми знаємо три важливі речі: по-перше, що Френч Лендінґ — це місто у жахливій тривозі; по-друге — що кілька людей (перша — Джуді Маршалл, другий — Чарльз Бернсайд) розуміють на глибокому рівні, що хвороба міста зайшла набагато далі, ніж просто напад одного слабкого педофіла-вбивці; по-третє, що ми не зустріли нікого, хто зміг би свідомо оцінити силу невезіння, яке зараз повзе на тихе містечко поруч із річкою Тома і Гека. Кожна особа, котру ми зустрічали, по-своєму сліпа, як Генрі Лайден. Ця ж правда стосується і людей, з якими ми ще не зустрічалися: Шнобеля Сент-Піра, Венделла Ґріна, Кольорового загону.

Наші серця жадібно прагнуть героя. Поки що ми не можемо його знайти (адже зараз ХХІ століття, минули дні Д’Артаньяна і Джека Обрі, а настали часи Джорджа Буша і «Брудної сперми»), проте ми можемо знайти людину, яка колись давно була героєм. Тож давайте пошукаємо нашого давнього друга, що його ми якось зустрічали тисячу чи більше миль на схід звідси, на узбережжі спокійного Атлантичного океану. Минули роки, і вони певним чином змінили того хлопчика, він забув багато і провів чималу частину свого дорослого життя, переконуючи всіх, що хворий на амнезію. Але він єдина надія Френч Лендінґа, тож давайте візьмемося за крила й полетимо на схід, назад над лісами, полями і пагорбами.

Здебільшого ми бачимо милі безперервних сільськогосподарських угідь: безліч кукурудзяних полів, пишні луки, широкі жовті покоси люцерни. Брудні вузькі дороги ведуть до білих будиночків ферм і багатьох високих корівників, зерносховищ, циліндричних цементних блоків для силосу й довгого металевого піддашшя для устаткування. Чоловіки в джинсових піджаках ходять добре второваними стежками між будинками й корівниками. Ми можемо навіть відчути запах сонячного проміння. Це аромат, що поєднує запах масла, дріжджів, землі, зростання і гниття. Він підсилюється в міру того, як сонце сходить, а проміння сильнішає.

Під нами Шосе-93 перетинає Шосе-35 у центрі крихітної Централії. Порожня автостоянка позаду «Сенд Бар» чекає на прибуття гучної Грізної П’ятірки, які, зазвичай, по суботах проводять тут другу половину дня, вечори й ночі, насолоджуючись більярдом, гамбургерами й амброзією, створенню якої вони присвятили все своє дивакувате життя. «Кінґслендський Ель» — найкращий продукт пивоварної компанії «Кінґсленд» — найліпше пиво, яке гідно тримається серед виготовлених на спеціалізованій пивоварні чи в бельгійському монастирі. Шнобель Сент-Пір, Мишеня і К° кажуть, що це найкраще пиво у світі, то чому б нам сумніватися? Вони не лише знають набагато більше про пиво, ніж ми, — вони вклали в нього частинку свого натхнення, знань і вмінь, щоб зробити «Кінґслендський Ель» найкращим у броварній майстерності. Фактично, вони переїхали до Френч Лендінґа через бажання працювати саме на цій пивоварні, яку обрали після ретельних міркувань.

Хочеться спробувати «Кінґслендського Елю», але 7 : 30 ранку — це надто рано, щоб пити будь-що, крім фруктового соку, кави або молока (опріч Ванди Кіндерлінґ, що теж думає про пиво, навіть про «Кінґслендський Ель», як про дієтичну добавку до аристократичної горілки); а ми далі рушаємо на пошуки нашого давнього друга і наближаємося у міру можливості до героя, якого востаннє бачили хлопчиком на узбережжі Атлантичного океану. Ми не можемо марнувати жодної хвилини; скоро ми будемо на місці, тут і зараз. Милі летять під нами, а вздовж Шосе-93 поля звужуються, а пагорби піднімаються з обох боків.

Поспішаючи, ми маємо зрозуміти, що це за місце, де ми знаходимося.

4

Три роки тому наш давній друг подорожував Шосе-93 на пасажирському сидінні старого патрульного поліцейського автомобіля Дейла Ґілбертсона, серце рвалося з грудей, перехопило подих, у роті пересохло. Дейл на той час був лише копом невеличкого містечка. Він був надзвичайно вражений роботою нашого друга, яку той просто виконував у міру своїх можливостей. Вони їхали до фермерського будинку, який разом із п’ятьма акрами землі залишився Дейлу в спадок від покійного батька. «Гарна місцина» не мала особливих цінностей, ані для кузенів Дейла, ані для будь-кого іншого, оскільки вони її не потребували. Дейл теж утримував свою власність лише із сентиментальних причин. Він не знав, що робити зі ще одним будинком — на те, щоб підтримувати його, витрачалося чимало часу і зусиль. Дейлу подобалось доглядати за домом, та він був зовсім не проти перекласти це на плечі когось іншого. Оскільки він так захоплювався нашим другом, то йому було за честь, щоб той оселився в старому помешканні його батька.