Чорний дім

Тоді раптом стоп-кадр, відзнятий Венделлом, не знаю чого, переривається, і все повертається до руху.

Ванда Кіндерлінґ кричить:

— Побачимось у пеклі, Голлівуде! — Кілька людей згодом підтвердять це. А тоді прикладає дуло свого «32-го» собі до скроні.

Її погляд злісного задоволення змінюється на більш типове приголомшене нерозуміння, коли натискання її пальця викликає лише звичайне клацання. «Бульдог-32» — порожній.

За мить її вже майже немає — зламана шия, зламане ліве плече, зламані чотири ребра — оскільки Док стрибає зі сцени на неї і кидає її на землю. Його лівий черевик випадково зачіпає голову Венделла Ґріна, але цього разу у Венделла лише виступає кров на вусі. Ну, не завжди ж йому має діставатись сповна, чи не так?

На платформі Джек Сойєр дивиться на Дейла і не вірить, намагається говорити і не може. Він похитується, залишається ще якусь мить у вертикальному положенні, а тоді валиться з ніг. Приголомшений захват на обличчі Дейла вмить змінюється на шок і страх від хвилювання. Він хапає мікрофон і кричить:

— ЙОГО ПІДСТРЕЛИЛИ, ПОТРІБЕН ЛІКАР! — Колонки верещать іще більше.

Не підходить жоден лікар. Багато хто з натовпу в паніці починає тікати. Паніка поширюється.

Шнобель стає на одне коліно, повертає Джека. Джек дивиться на нього, досі намагаючись говорити. Кров ллється з кутиків його рота.

— О чорт, погано, Дейле, все зовсім погано, — кричить Шнобель, а тоді його хтось штовхає і він звалюється.

Хто б міг подумати, що худий старий негр, вистрибнувши на сцену, зможе звалити такого здорованя, як Шнобель, але це не звичайний старий. І ми це чудово знаємо. Його оточує тонка, але добре видима оболонка білого світла. Шнобель бачить її. Його очі розширюються.

Натовп тимчасом розбігається в чотирьох напрямках за компасом. Паніка заражає також деяких леді і джентльменів із преси. Не Венделла Ґріна; він тримається, мов герой, робить знімки, аж доки його «Нікон» не стає порожнім, як пістолет Ванди Кіндерлінґ. Він фотографує темношкірого чоловіка, коли той стоїть, тримаючи Джека Сойєра на руках; знімає, коли Дейл Ґілбертсон кладе руку на плече темношкірого; фотографує, коли темношкірий повертається і говорить з Дейлом. Коли Венделл пізніше запитає у начальника поліції Френч Лендінґа, що той старий тип сказав йому, Дейл відповість, що не пам’ятає — крім того, серед того всього гармидеру він ледь міг щось розібрати. Все це брехня, але ми можемо бути впевнені в тому, що якби Джек Сойєр почув відповідь Дейла, то пишався б ним. Коли сумніваєшся, то кажи, що не пам’ятаю.

На останній фотографії Венделла Дейл і Шнобель дивляться з однаково приголомшеним виразом обличчя, коли старий тип піднімається східцями до Віннебаґо з Джеком Сойєром на руках. Венделл не уявляє, як такий старий може нести такого здорованя — Сойєр має футів шість висоти і щонайменше 190 фунтів ваги — але він вважає, що це те ж саме, що дозволяє збентеженій матері підняти авто чи вантажівку, якою затисло її дитину. До того ж це не має значення. Це дрібниці у порівнянні з тим, що станеться далі.

Коли група чоловіків, яка складається з Дейла, Шнобеля і Дока вдираються в Віннебаґо (Венделл — у хвості цієї групи), то бачать один перевернений стілець і кілька крапель крові Сойєра на кухні, у якій Джек давав своїй маленькій банді останні інструкції. Слід крові веде до задньої частини автофургона, де розташовані складане ліжко і туалетна кабінка. Тут краплі й бризки уриваються.

Джек і старий, який доніс його сюди, просто зникли.

Док і Шнобель бурмочуть щось майже в істериці. Вони перебивають один одного питаннями, куди зник Джек, і збентежено міркують над останніми кількома хвилинами на платформі, перш ніж почалась стрілянина. Здається, вони не можуть це просто відпустити, і в Дейла самого з’являється думка, що і він тривалий час не зможе цього забути. Тепер Дейл усвідомлює, що Джек побачив жінку, яка наближалась, і намагався вивільнити руку з його руки, щоб мати можливість зреагувати.

Він думає, що, мабуть, саме час закінчувати з роботою начальника поліції і шукати собі інше заняття. Але не зараз. Зараз він хоче забрати Шнобеля і Дока від поліцейських, заспокоїти їх. І він має їм щось сказати, що допоможе їм у цьому.

Том Лунд і Боббі Дюлак приєднуються до нього, і вони троє разом зі Шнобелем і Доком виходять із Віннебаґо, де спеціальний агент Реддінґ і детектив поліції штату Вісконсин уже розташовують ПРЗ (периметр розслідування злочину). Щойно вони заходять за платформу, Дейл дивиться в обличчя двох здоровенних байкерів.

— Слухайте мене, — каже Дейл.

— Я мав стати перед ним, — каже Док. — Я бачив, що вона йде, чому я не став перед ним…

— Заткнись і слухай!

Док замовкає. Том і Боббі також слухають, їх очі розширюються.

— Темношкірий сказав дещо мені.

— Що? — запитує Шнобель.

— Він сказав: «Дозволь мені забрати його, можливо, ще є шанс».

Док, який знається на вогнепальних пораненнях, видає зневірливий смішок.

— І ти йому повірив?

— Тоді не зовсім, — каже Дейл. — Але коли ми зайшли всередину і побачили, що там нікого немає…

— І задніх дверей теж, — додає Шнобель.

Скептицизм Дока дещо зблід.

— Ти справді думаєш?..

— Так, — каже Дейл Ґілбертсон і витирає очі: — Я маю сподіватися, і ви хлопці маєте допомогти мені.

— Гаразд, — каже Шнобель. — Тоді допоможемо.

Нам здається, що тут ми маємо залишити їх назавжди, де вони стоять під блакитним літнім небом поруч із Батьком Вод, стоять поруч із платформою, на стінках якої кров. Скоро життя знову наздожене їх і поверне до шаленого ритму, але протягом кількох хвилин вони разом, їх об’єднує надія щодо нашого спільного друга.

Давайте залишимо їх так, гаразд?

Залишимо їх у надії.

КОЛИСЬ ДАВНО НА ТЕРИТОРІЯХ…

Колись давно (як зазвичай починаються всі найкращі історії, коли всі жили в лісі і ніде інде) вкритий шрамами Капітан Зовнішньої Варти на ім’я Фаррен провів переляканого хлопчика по імені Джек Сойєр через намет Королеви. Проте цей маленький хлопчик не бачив двору Королеви; ні, його вели лабіринтами коридорів, завісами, таємними і рідко відвідуваними місцями, де павуки снували у високих кутках, а повітря було спекотним і важким від запахів, які ширилися з кухні.

Нарешті Фаррен поклав руки під пахви хлопчика і підвів його. «Зараз перед тобою щілина», — шепоче він — пам’ятаєте? Думаю, пам’ятаєте. Думаю, ми обоє пам’ятаємо, хоча ми були тоді молодшими, чи не так? Посунь її ліворуч.

Джек зробив, як йому веліли, і це дало йому можливість заглянути в кімнату до Королеви; кімнату, в якій майже всі очікували її смерті… так само, як Джек очікував смерті матері в номері готелю «Альгамбра», поруч із садами Нью-Гемпшир. Це була світла, простора кімната, наповнена метушливими медсестрами, які вдавали заклопотаність і цілеспрямованість, оскільки навіть не уявляли, як можуть допомогти своїй пацієнтці. Хлопчик дивився крізь щілину на жінку, яка спершу видалась його матір’ю, магічно перенесеною в це місце, і ми дивилися разом із ним, але ніхто з нас не здогадувався, що через багато років, вирісши, ставши дорослим чоловіком, Джек Сойєр буде лежати в тому ж ліжку, де він уперше побачив Двійника матері.

Паркус, який переніс його з Френч Лендінґа до Внутрішніх бароній, тепер стоїть біля щілини, крізь яку колись дивився Джек з капітаном Фарреном. Поруч із ним Софі з Канна, тепер відома на Територіях як Юна Королева і Софі Хороша. Сьогодні немає медсестер в опочивальні; Джек мовчки лежить під вентилятором, що повільно обертається. В тих місцях, де його шкіра не забинтована, вона бліда. Його заплющені повіки — фіолетово-багряні. Те, як піднімається і опускається тонке лляне простирадло, яким він накритий аж до підборіддя, важко помітити… але так. Він дихає. Зараз принаймні він живий. Софі тихо каже:

— Якби він не торкався Талісмана…