Чорний дім

— Так і є, — каже він Дейлу. — Хлопчик такий же. Він… хоробрий. — Це те, що він каже, але думає: він принц.

— І він живий.

— Так.

— Закутий десь у хліві.

— Правильно.

— За домом Бернсайда.

— А-га.

— Якщо, я правильно орієнтуюсь, то це має бути десь у лісі поблизу Шуберт і Ґейл.

Джек посміхається і нічого не каже.

— Гаразд, — прикро говорить Дейл. — Що я сказав не так?

— Не має значення, і дуже добре, оскільки це неможливо пояснити. — Джек лише сподівається, що свідомість Дейла встоїть перед тим, що їм доведеться пережити найближчим часом.

Він нігтем розрізає скотч, яким обмотано коробку. Там повітряно-пухирчаста плівка, він витягає її і дивиться на приз Тая Маршалла зі Свята Пива — приз, який він виграв, хоча й ніколи не реєструвався в конкурсі.

Джек зітхає від благоговіння. Він по-дитячому реагує на предмет, який бачить, хоча не грав у бейсбол, відколи виріс з «Малої Ліги». В цій битці є щось, чи не так? Щось, що говорить нам про звичайну віру в силу боротьби і шляхетність своєї команди. Команди — господарів поля. Правосуддя і безневинності. Безперечно, Бернард Маламун знав про це; Джек читав його твір «Природжений майстер» багато разів, і кожен раз сподіваючись на інший кінець (і коли у фільмі він його таки дочекався, то зненавидів його), йому завжди подобався той факт, що Рой Хоббс назвав свою битку «вундеркіндом». І нехай там що верзуть критики про Артура і фалічні символи; іноді сигара — це те, що палять, а битка — це просто битка. Велика палиця. Те, чим б’ють м’яч, щоб здійснити хоум-ран.

— Святі небеса, — каже Дейл, глянувши на биту. Він стає молодшим. Дитиною. Його очі розширюються. Тож не лише в Джека така реакція. — Чия битка? — Джек обережно витягує її з коробки. Чорним маркером «Меджик» написано повідомлення:

Тайлеру Маршаллу, який встояв у важкому бою! Твій друг Ричі Сексон

— Ричі Сексон, — каже Джек. — Хто такий Ричі Сексон?

— Сильний відбиваючий з команди «Брюерс», — каже Дейл.

— Він грає так само добре, як Рой Хоббс?

— Рой… — тоді Дейл посміхається. — О, в цьому фільмі! Роберт Ретфорт, так? Ні, не думаю,.. агов, що ти робиш?

Досі тримаючи биту (ледь не вдаривши одним її кінцем Дейла у праву вилицю), Джек простягає руку і сигналить.

— Завертай, це тут, — каже він. — Ці йолопи були тут лишень вчора, а вже проїхали мимо.

Дейл з’їжджає на узбіччя, різко тисне на гальма поліцейського авто і припарковується. Він повертає до Джека помітно бліде обличчя.

— О Боже, Джеку — я почуваюсь не зовсім добре, можливо, це сніданок. Господи, сподіваюсь, мене не знудить.

— Думаєш, гул у голові — це від сніданку? — питає Джек.

Очі Дейла стають ще ширшими.

— Звідки ти знаєш?..

— Тому що я відчуваю таке саме. І в шлунку теж. Це не твій сніданок. Це Чорний Дім. — Джек простягає приплюснуту пляшечку. — Давай добре змащуй навколо ніздрів. І в ніздрях теж. Тобі стане краще. — Виражаючи абсолютну переконаність, адже це не секретна зброя і не секретна формула; річ взагалі не в меду.

Це просто віра. Вони мають покинути царство раціональності і перейти в царство невезіння. Джек зрозумів це, щойно відчинив двері авто.

Попереду мотоцикли розвертаються і їдуть назад. Шнобель з нетерплячим поглядом хитає головою: «Ні, ні, не тут».

Дейл так само, як і Джек, стає перед авто. Його обличчя досі бліде, але шкіра під носом блищить від меду, він досить добре стоїть на ногах.

— Дякую, Джеку. Так набагато краще. Я не знаю, як мед навколо носа міг спричинити ефект на вуха, але гул також послабшав. Тепер це лишень тихе дзижчання.

— Це не тут! — репетує Шнобель і зупиняє «гарлея» перед поліцейським авто.

— Ні, — спокійно каже Джек, дивлячись на суцільний ліс. Сонячне світло на зеленому листі контрастує з чорними нестійкими зиґзаґами тіней. Кожен тремтливий і мінливий листочок попереджає про майбутню перспективу. — Це тут. Притулок містера Маншана і банди Чорного Дому, як ніколи не казав Князь.

Коли Док під’їжджає до Шнобеля, шуму додається ще більше.

— Шноб має рацію! Ми були тут лишень учора, ми ж не дурні! Чи не думаєш ти, що знаєш краще за нас?

— З обох боків лише непроглядні ліси, — втручається Дейл.

Він показує на дорогу приблизно за п’ятдесят ярдів на південний схід, де мерехтить жовта поліцейська стрічка між кількома деревами. — Там дорога, яка веде у «Смачно в Еда». Це місце, мабуть, за ним…

«Хоча ти чудово знаєш, що воно тут, — думає Джек. Чудеса та й годі. Чому б ще тобі змащуватись медом, як Вінні-Пух у свій щасливий день?»

Він переводить погляд на Шнобеля і Дока, які також виглядають не зовсім добре. Джек розтуляє рот, щоб сказати їм… аж раптом щось мерехтить у верхній частині його поля зору. Він стримує свій природній імпульс подивитися вгору і визначити джерело цього руху. Щось — напевне, та часточка, що належить подорожуючому Джеку, — думає, що це була б погана ідея. Щось стежить за ними. Краще, якщо воно не знатиме, що його помітили.

Він опускає битку Ричі Сексона і спирає її до працюючого на неробочому ходу поліцейського автомобіля. Бере мед від Дейла і простягає його Шнобелю.

— Ось, візьми, — каже він, — змасти.

— Річ не в тому, ти, клятий дурню! — роздратовано кричить Шнобель. — Це… не… тут!

— У тебе з носа тече кров, — м’яко каже Джек. — Зовсім трохи. У тебе теж, Доку.

Док проводить пальцем під носом і здивовано дивиться на кров. Він починає:

— Але я знаю, що це не…

Знову щось мерехтить у верхній частині поля зору Джека. Він ігнорує це і показує пальцем перед собою. Шнобель, Док і Дейл дивляться, і Дейл перший, хто бачить це.

— Прокляття, — тихо каже він. — Знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО». Хіба він раніше тут був?

— Так, — каже Джек. — Думаю, він стоїть тут уже близько тридцяти років.

— Чорт, — каже Шнобель і починає натирати медом під носом. Він щедро напихає його в ніздрі; густі краплі виблискують на рудувато-коричневій бороді, схожій на бороду вікінга. — А ми поїхали б далі, Докторе, і так аж до міста. Можливо, навіть до Репід-Сіті, Сауз Декота. — Він простягає мед Доку і з гримасою дивиться на Джека. — Вибач, чуваче. Ми мали б одразу тебе послухати. Нам немає виправдань.

— А де ж під’їзна дорога? — запитує Дейл, а тоді: — А. Ось вона. Я б міг заприсягтись…

— Що тут нічого не було, я знаю — каже Джек.

Він посміхається. Дивиться на друзів. На банду Сойєра. Проте він аж ніяк не дивиться на чорне мерехтіння у верхній частині його поля зору, як і на свою талію, коли його рука, з-за пояса повільно витягує «Руґер-357». Він завжди в цьому був найкращим. В нього небагато значків переможця у змаганнях зі стрільби стоячи, але у стрільбі чергами він завжди показував непогані результати. Не менше п’ятірки. Він уявлення не має, чи залишились у нього ці вміння, і вирішує одразу ж це з’ясувати.

Посміхаючись до них і спостерігаючи, як Док змащує свій ніс медом, Джек каже говірким тоном:

— Щось спостерігає за нами. Не дивіться вгору. Я спробую застрелити його.

— Що? — запитує Дейл, посміхаючись у відповідь.

Він не дивиться вгору, лише прямо перед собою. Тепер він досить чітко бачить дорогу, яка, мабуть, веде до будинку Бернсайда. Її тут не було, він міг заприсягтися в цьому, але тепер вона є.

— Це шпичка в дупі, — каже Джек і раптом піднімає «Руґер» вгору, взявшись обома руками за руків’я.

Він несподівано натискає на спусковий гачок, навіть швидше ніж бачить ціль, і влучає у величезного темного ворона, який присів на гілля дуба. Той голосно і налякано скрикує — «КА-А-А-А-Р!», — а тоді його розриває на шматки. Кров розлітається на фоні вицвілого блакитного літнього неба. Пір’я, таке ж темне, як нічні тіні, тріпочучи, летить додолу. А тіло важко падає на узбіччя на початку дороги, що веде до Чорного Дому. Одне темне скляне око дивиться на Джека Сойєра, виражаючи подив.