Чорний дім

— У великому плині часу — це лишень спалах одного сірника в темній кімнаті. Хорошим речам потрібно багато часу, щоб розвинутись, зло ж з’являється, як «Джек з коробки» — несподівано, постійно знаходячись напоготові. Ка — це друг зла, так само, як і добра. Ка обіймає і те, і інше. Говорячи про Джека… — Паркус повертається до нього. — Ти, звичайно ж, чув про Залізний Вік і Бронзовий Вік?

Джек киває.

— На горішніх рівнях Вежі є ті, хто називає два останні сторіччя Віком Отруєної думки. Це означає…

— Можеш мені не пояснювати, — каже Джек. — Я знав Морґана Слоута, пам’ятаєш. Я знав, що він планував для світу Софі. Так, безперечно. Основним його планом було перетворити найсолодше місце всесвіту спершу на місце для відпочинку для багатих, потім — на джерело некваліфікованої робочої сили, а зрештою — на вигрібну яму, швидше за все, для радіоактивних відходів.

Якщо це не було прикладом «отруйної думки», то Джек не знає, що це.

— Серед Раціональних істот завжди знаходяться телепати у всіх світах. Але зазвичай вони трапляються дуже рідко. Про них можна сказати, що вони особливі. Але з того часу, як Вік Отруєної думки прийшов у твій світ, Джеку, такі особистості стали зустрічатися набагато частіше. Не так часто, як мутанти на Випалених Землях, але все одно часто.

— Ви говорите про тих, хто читає думки, — мовить Софія, неначе хоче переконатись.

— Так, — погоджується Паркус, — але телепати читають не лише думки. Віщуни. Телепортери — ті, що стрибають зі світу у світ, як Джек-Мандрівник, іншими словами, — телекінетики. Читачі думок трапляються найчастіше, а телекінетики — найрідше… до того ж вони найдорогоцінніші.

— Ти маєш на увазі для нього? — каже Джек. — Для Багряного Короля?

— Так, за останні дві сотні років аббала провів чималу частину свого часу, щоб зібрати команду рабів-телепатів. Більшість із них прийшли із Землі та Територій. Усі телекінетики приходять тільки з Землі. Ця колекція рабів — гулаг — його головне досягнення. Ми називаємо їх Руйнівниками. Вони… — Він замовкає, розмірковує. — Ви знаєте, як рухається галера?

Софі киває, а Джек не розуміє, про що говорить Паркус. Він на мить уявляє собі неймовірне — повністю обладнану кухню, що їде Трасою-66.

— Багато веслярів, — каже Софі, а тоді імітує рух веслування, від чого її груди чарівно рухаються.

Паркус киває.

— Зазвичай, раби прикуті один до одного. Вони…

Венделл раптом з-за огорожі додає свої п’ять копійок:

— Спа. Так. — Він робить паузу, супиться і пробує знову: — Спа-р-так.

— Про що він? — насупившись, запитує Паркус. — Ти знаєш, Джеку.

— Фільм під назвою «Спартак», — каже Джек, — і ви, як завжди, помиляєтесь, Венделле. Думаю, ви мали на увазі Бен-Гур.

Ображений Венделл простягає масні руки.

— Ще. М’яса.

Паркус стягує останнього рябчика з розжареної палички і кидає її між двома каменями, де навпочіпки сидить Венделл з блідим масним обличчям.

— Свіжа здобич для Яструба Новин, — каже він. — А тепер зроби нам ласку, замовкни.

— Або. Що. — Колишній зухвалий блиск з’являється в очах Венделла.

Паркус наполовину витягує свій пістолет з кобури. Рукоятка, зроблена із сандалового дерева, потерта, але цівка блищить убивчо-яскраво. Він більше не говоритиме, тримаючи свою другу тушку в одній руці, Венделл Ґрін поправляє одяг і поспішає туди, звідкіля прийшов, піднімаючись пагорбом. Джек відчуває неймовірне полегшення, коли той іде. «Дійсно, Спартак», — думає він і пхикає.

— Отже, Багряний Король хоче використати Руйнівників, щоб зруйнувати промені, — каже Джек. — Я правильно зрозумів? Такий у нього план?

— Ти говориш неначе про майбутнє, — м’яко каже Паркус. — Це вже відбувається, Джеку. Ти лише глянь на свій власний світ, на його постійну дезінтеграцію. З шести Променів лише один досі тримається на повну силу, інші зовсім ослабли. А три взагалі зруйновано. Один із них згас тисячі років тому, згас сам собою. Інші… знищили Руйнівники. Приблизно двісті років тому, а то й менше.

— Господи, — каже Джек.

Він починає розуміти, чому Спіді міг назвати Рибака дрібницею.

— Захищати Вежу і Промені завжди входило в обов’язки військової Гільдії Ґілеаду, членів якої як у цьому світі, так і в інших називали стрільцями. Вони також мали потужні надприродні сили, Джеку, і були абсолютно здатні протистояти Руйнівникам Багряного Короля, але…

— Усі стрільці зникли, окрім одного, — каже Софі, дивлячись на великий пістолет на боці у Паркуса. І з непевною надією додає: — Якщо тільки ви теж не стрілець, Паркусе.

— Ні, я ні, люба, — каже він. — Але їх є більше ніж один.

— Я думала, що Роланд останній. Так каже історія.

— Він зробив ще щонайменше трьох, — каже Паркус. — Я навіть не уявляю, як це можливо, але вірю, що це правда. Якби Роланд досі був один, Руйнівники вже давно звалили б Вежу, але сила інших у доповненні з його…

— Я уявлення не маю, про що ви говорите, — каже Джек. — Спочатку я все розумів, але про що ви зараз говорите, я не второпаю.

— Тобі не треба нічого розуміти, тобі треба робити свою справу, — каже Паркус.

— І на тому дякую.

— Щоб ти міг зрозуміти, залиш галеру і веслярів, подумай і перенесись у фільми-вестерни, як це робила твоя мати. Для початку уяви форт у пустелі.

— Темна Вежа, про яку ви говорите. Це форт.

— Так. І оточують форт не дикі індіанці, а…

— Руйнівники. На чолі з великим головнокомандувачем Аббала.

Софі бурмоче:

— Король у своїй Вежі їсть хліб із медом. Руйнівники в підвалі, усе заробляють гроші.

Джек відчуває легкий, особливо неприємний холод по спині, який змушує його здригнутися: він думає про щурячі лапки, що тікають битим склом.

— Що? Чому ти це кажеш?

Софі дивиться на нього, шаріється, хитає головою і нахиляє її.

— Вона іноді каже так. Джуді. Я іноді чую це.

Паркус хапає одну із зелених паличок і малює на кам’яній поверхні поруч зі знаком у формі вісімки.

— Форт тут. Мародери-індіанці — тут, на чолі з їх нещадним, злим і, швидше за все, божевільним головнокомандувачем. Але тут… — Ліворуч він малює широку стрілку. Вона показує на контури форту і облоги індіанців.

— Що завжди з’являється в останній момент у кращих вестернах Лілі Кавано?

— Кавалерія, — каже Джек. — Я припускаю, це ми.

— Ні, — каже Паркус. Він говорить поблажливим тоном, але Джек підозрює, що цей тон коштує йому великих зусиль. — Кавалерія — це Роланд з Ґілеада і його нові стрільці. На це сподіваються ті з нас, хто хоче, щоб Вежа стояла — або впала у визначений час. Багряний Король сподівається затримати Роланда і закінчити руйнування Вежі до того, як той прийде разом зі своєю командою. Це означає, що він збирає якомога більше Руйнівників, особливо — телекінетиків.

— А Тайлер Маршалл…

— Перестань перебивати. І без того важко.

— Раніше ти був набагато привітнішим, Спіді, — докірливо каже Джек.

Якусь мить він думає, що його друг збирається знову облаяти його або, можливо, навіть утратить контроль і роздере, як жабу, але Паркус трохи заспокоюється і тихо сміється.

Софі підводить погляд і з полегшенням стискає руку Джека.

— Так, можливо, я трохи перегнув палицю, — каже Паркус. — Криком нічого не доб’єшся, чи не так? — Він торкається великого пістолета на поясі. — Я не здивуюсь, якщо хтось скаже мені, що коли я ношу цю річ, то вона додає мені манії величі.

— На сходинку чи дві вище від двірника парку розваг, — визнає Джек.

— І в Біблії у твоєму світі, Джеку, і в «Книзі Доброго Господаря» — у твоєму, люба Софі, є лист, у якому йдеться про щось на кшталт «У моєму королівстві багато будинків». Ну а у дворі Багряного Короля багато монстрів.

Джек чує короткий важкий сміх. Здається, його давній друг полісмен безтактно пожартував.

— Вони придворні Короля… його мандрівні лицарі. Вони отримують різного роду завдання, як я уявляю, але останніми роками їхнє головне завдання — шукати талановитих Руйнівників. Чим більше талановитих Руйнівників, тим вища нагорода.