Чорний дім

Джек оглядає порваний намет, який, здається, дихає сонячним промінням і тінями. Клапті розвіваються. У сусідній кімнаті через дірку в стіні з тонкої тканини він бачить кілька перевернених ліжок.

— Що це за місце? — запитує він.

— Свого роду лікарня, — усміхається вона.

Він здіймає очі вгору.

— О? — і знову звертає увагу на хрест. Він тепер бордовий, але колись, безсумнівно, був червоним. Червоний хрест, дурню, — думає він. — О, але вона трохи… ну… стара?

Усмішка Софі стає ширшою, і Джек помічає в ній іронію. Хай би що це була за лікарня, він припускає, що це далеко не щось на кшталт головної лікарні або відділення швидкої допомоги.

— Так, Джеку, дуже стара. Колись на Територіях таких наметів було близько дюжини. На Територіях у Ближчому світі та Середньому світі зараз їх залишилося лише декілька. Можливо, тільки ця. Сьогодні вона тут, завтра… — Софія підводить руки і опускає їх. — Будь-де. Можливо, навіть з іншого боку стіни, яка розділяє нас із Джуді.

— Це щось схоже на подорожуючий медичний рундук комедіантів?

Це, мабуть, жарт, і він здригається, коли вона спочатку киває, тоді сміється і плескає в долоні.

— Так! Так, справді! Хоча ти не захотів би тут лікуватися.

Що саме вона намагається сказати?

— Думаю, що ні, — погоджується він, дивлячись на вицвілі стіни, подерту стелю, давні стовпи-підпірки. — Має вигляд не зовсім стерильний.

Серйозно (але її очі виблискують), Софі каже:

— Якби ти зараз був пацієнтом, то ти б думав, що вона прекрасна у всіх сенсах. І ти б думав, що твої медсестри, Малі Сестри, найкращі, які коли-небудь доводилось мати бідному пацієнту.

Джек роззирається навколо.

— Де ж вони?

— Малі Сестри не приходять, коли світить сонце, і якщо ми хочемо продовжити наше життя в блаженстві, то кожному з нас треба піти своєю дорогою звідси задовго до темряви.

Йому неприємно чути, що вона говорить «кожному своєю дорогою», хоча він знає, що це неминуче. Але ця неприємність не послаблює його цікавості, оскільки копісмен — завжди копісмен.

— Чому?

— Тому що Малі Сестри — упирі, і їхні пацієнти вже ніколи не одужують.

Наляканий та збентежений Джек оглядається навколо. Звичайно, він вірить у це — він припускає, що світ, який породжує перевертнів, може виплодити будь-що.

Вона торкається його зап’ястка. Його охоплює легке бажання.

— Не бійся, Джеку, вони також служать Променю. Все служить Променю.

— Якому Променю?

— Не зважай. — Її рука стискає його зап’ясток. — Той, хто може відповісти на твої питання, скоро буде тут, а можливо, і вже тут. — Вона скоса дивиться на нього і ледь посміхається. — Коли ти його почуєш, то тобі простіше буде ставити питання.

Джек розуміє, що йому вказали на необізнаність, але з її уст це прозвучало так, що не зачепило його. Він покірно йде за нею, минаючи кімнату за кімнатою великої давньої лікарні. Вони прямують, і він розуміє, наскільки величезним є це місце. Попри те що віє легкий вітерець, Джек відчуває ледь чутний неприємний запах, схожий на суміш запаху вина, що бродить, і зіпсованого м’яса. Що це за м’ясо? Джек з острахом здогадується. Він бачив уже понад сто вбивств, тож може собі уявити.

Було б неввічливо з нашого боку покинути Джека в той момент, коли він зустрічає любов свого життя (до того ж — ми маємо свідчити), тож ми й не залишаємо його. Проте давайте прослизнемо крізь тонкі стіни лікарняного намету. Надворі засушливий, але не неприємний пейзаж червоних скель, устелений квітами, що схожі на лілії, низькорослими соснами й кількома кактусами. Десь, не дуже далеко, чується буркотливе прохолодне джеркотіння річки. Лікарняний намет лопотить і розвівається під вітром, немов розташований під мрійливими та мінливими вітрилами корабля. Ми проносимося вздовж східного боку великого порваного намету. На нашому безтурботному, неймовірно приємному шляху бачимо розкидані речі. Тут багато каміння з вигравіюваними малюнками — красива троянда з міді, що втратила форму під дією жахливої спеки, тут є маленький килимок, який складається з двох клаптиків у вигляді ганчірки, що розрубаний навпіл сокирою. Тут також є й інші речі, які не зазнали жодних змін під час циклонічного перельоту з одного світу в інший. Серед розбитого скла ми бачимо обвуглену оболонку кінескопа телевізора, кілька батарейок «Дюрасел АА», гребінець і, мабуть, найдивніше — пару білих нейлонових трусиків зі скромним рожевим написом «Неділя» збоку. Відбулося зіткнення світів, тут, зі східного боку лікарняного намету, уламки є доказом того, наскільки сильним було це зіткнення.

Наприкінці цього засміченого шлейфу — можна сказати, на чолі комети — сидить чоловік, котрого ми впізнаємо. Ми не звикли бачити його в такому жалюгідному коричневому одязі (до того ж він явно не знає, як його носити, бо якщо подивитися з неправильного кута, то можна побачити набагато більше, ніж кортить), він узутий у сандалі, а не в черевики, зачесаний так, що волосся зібране на потилиці в «кінський хвіст» і зав’язане шнурівкою з невичиненої шкіри, проте перед нами, безсумнівно, Венделл Ґрін, котрий бурмоче щось сам до себе. Слина бризкає з рота. Він пильно дивиться на папір, що неохайно скручений навколо правої руки, ігноруючи всі набагато глобальніші зміни, зосереджується тільки на цьому. Якщо він зможе зрозуміти, як його міні-диктофон «Панасонік» перетворився на маленьку купку старовинного паперу, то, можливо, зрозуміє і решту. Не раніше.

Венделл (ми й надалі називатимемо його Венделлом, і не має значення, яке ім’я він може чи не може мати в цьому куточку існування, до того ж він і сам не знає, та й не хоче знати) помічає батарейки «Дюрасел АА». Дотягнувшись, піднімає їх і починає намагатись засунути в маленьку купку старовинного паперу. Це не спрацьовує, звісно, але Венделл все одно намагається. Як сказав би Джорж Ретбун: «Дайте хлопцю мухобійку — і він спробує впіймати її на обід».

— Агов, — каже видатний журналіст-нишпорка Кулі Кантрі, знову і знову встромляючи батарейки в паперовий сувій. — Агов… давайте. Агов… давайте! Чорт-чорт, агов, давайте…

Звук — Господи, допоможи! — острогів двоколісного візка, що наближається, відвертає Венделла від цього заняття, він підводить погляд і дивиться широко виряченими очима. Він ще не зовсім втратив розум, але йому здається, що він привіз дружину і дітей в «Діснейленд». Чи зможе він після всього цього залишитись при здоровому глузді?

Колись у нашому світі був чудовий чорношкірий актор Вуді Строуд. (Лілі знала його; вони знімалися в одному фільмі, а саме в тупій стрічці «Руйнівний експрес» студії «Американ Інтернешнл» наприкінці шістдесятих.) Чоловік, що наближається до того місця, у якому Венделл Ґрін умостився з батарейками і цілим жмутком паперу в руках, неймовірно схожий на того актора. На ньому потерті джинси, синя сорочка із «шамбре», шалик на шиї, шкіряний ремінь із важким револьвером і приблизно чотирма дюжинами гільз. У нього голомоза голова і глибоко посаджені очі. На одному плечі на чудово сплетеному ремінці висить гітара, на другому сидить, як виявляється, папуга. Папуга має дві голови.

— Ні, ні, — каже Венделл трохи сварливим голосом, — ні. Не бачу. Не бачу цього. — Він схиляє голову і знову починає встромляти батарейки в купу паперу.

Тінь чоловіка, що підійшов, падає на Венделла, який уперто відмовляється зводити погляд.

— Здоров був, незнайомцю, — каже чоловік.

Венделл досі не підводить очей.

— Мене звати Паркус. Я тут слідкую за місцевим порядком. Як я можу до вас звертатися?

Венделл відмовляється реагувати, якщо не враховувати тихе бурчання із заслиненого рота.

— Я запитав про ваше ім’я.

— Вен, — каже наш давній знайомий (ми не можемо назвати його другом), не зводячи погляду. — Вен. Делл. Ґрі… Ґрін. Я… я… я…

— Не поспішайте, — каже Паркус (не без співчуття). — Я зачекаю, доки нагріється ваше залізне тавро.

— Я… Яструб Новин!