Талiсман

Бо педиків завжди вбивають, хіба ні? Та й невже хоч хтось хотів би, щоб відповідальним за виховання підлітка був двохсотфунтовий гомик? Можна сказати, що Слоут просто врятував Філа Сойєра від посмертних наслідків серйозного промаху правосуддя. Якби Сойєр призначив Слоута спадкоємцем свого майна та опікуном сина, не виникло б жодних проблем. А так, убивці з Територій — ті, що завалили викрадення хлопчика — промчали на червоний, і їх мало не заарештували, перш ніж вони встигли повернутися додому.

Усе було б значно простіше, повторював собі Слоут уже в тисячний раз, якби Філ Сойєр ніколи не одружувався. Не було б Лілі — не було б Джека, не було б Джека — не було б проблем. Філ, певно, навіть не зазирнув до складених Слоутом звітів про минуле життя Лілі Кавано; а він же чітко зазначив, де, як часто і з ким — це мало вбити романтику так само легко, як чорний фургон обернув Томмі Вудбайна на безформну масу посеред дороги. Якби Сойєр проглянув ті скрупульозні викладки, то все одно залишився б на диво байдужим до них. Він хотів одружитися з Лілі Кавано — і він одружився. Так само, як його клятий двійник одружився з королевою Лаурою. Ще один прорахунок, оплачений тією ж монетою, що видавався цілком доречним.

А це означало, вдоволено міркував Слоут, що після вирішення кількох нюансів, усе нарешті владнається. Після стількох років очікувань, він, щойно повернувшись з Аркадія-Біч, покладе всю «Сойєр & Слоут» собі в кишеню. На Територіях також усе стане на свої місця: світ, що балансує на краю, готовий впасти Морґану до рук. Щойно королева помре, країною керуватиме колишній помічник її покійного чоловіка. Він запровадить невеличкі цікаві зміни, які так необхідні йому та Слоутові. І тоді гроші потечуть рікою, подумав Слоут, повертаючи з автостради в Маріна дель Рей. Тоді все потече рікою!

Його клієнт, Ашер Дондорф, жив у нижній половині нового кондомініуму на одній із вузьких вуличок майже біля узбережжя. Дондорф був підстаркуватим характерним актором, який у середині сімдесятих досягнув надзвичайного рівня популярності завдяки ролі в одному телесеріалі: він грав домовласника, що здавав в оренду квартиру молодій парі — приватним детективам, милим, як дитинчата панди. Вони й були зірками шоу. Після своєї першої появи на екрані Дондорф отримав стільки листів, що сценаристи розширили його роль, перетворивши його на турботливого татка для молодих детективів. Дали розплутати одне-два вбивства, закинули в небезпеку і так далі, і тому подібне. Його зарплата збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо, а коли серіал закрили після шести років ефіру, він повернувся до роботи в кіно. І це було проблемою. Дондорф уважав себе зіркою, а от студії та продюсери досі бачили в ньому характерного актора — популярного, але не надто цінного для проектів. Дондорф вимагав квіти у гримерну, хотів мати власного перукаря та спеціаліста зі сценмови, хотів більше грошей, більше поваги, більше любові, більше всього. Чесно кажучи, Дондорф поводився, як недоумок.

Поставивши авто на стоянці, Слоут виліз із машини, пильно стежачи, щоб не подряпати верхню частину дверцят об цегляну стіну. Він дещо збагнув: якщо найближчими днями він дізнається чи хоча б запідозрить, що Джеку Сойєру відомо про існування Територій, то вб’є його. Є така штука, як неприйнятний ризик.

Слоут усміхнувся сам до себе, закидаючи в рот іще один «Ді-Джел» і стукаючи в двері кондомініуму. Він уже знав, як усе буде: Ашер Дондорф покінчить життя самогубством. Він зробить це у вітальні, маючи намір створити якнайбільше проблем. Такі темпераменті бовдури, як його майбутній колишній клієнт, вигадують якомога брудніший спосіб самогубства, аби помститися банку, в якому лежить їхній заставний контракт. Коли блідий Дондорф (він весь тремтів) відчинив двері, Слоут привітав його з майже щирим теплом.

Частина ІІ

Шлях випробувань

Розділ шостий

Павільйон королеви

Зазубрені леза травинок просто перед очима Джека були високими та міцними, мов шаблі. Вони не схилялися перед ним, а різали вітер. Підводячи голову, Джек застогнав. Така гідна поведінка була йому не до снаги. У шлунку досі загрозливо булькало, лоб і очі пекли. Джек таки зіп’явся на коліна, а тоді змусив себе підвестися. Довгий, запряжений кіньми віз торохкотів пилюжною дорогою і прямував до нього. Візник — бородатий червонощокий чоловік, що розмірами та формою сильно нагадував дерев’яні діжки, які гримали в нього за спиною, — витріщався на хлопчика. Джек кивнув, намагаючись удати із себе безтурботного хлопчака, що вийшов прогулятися, і водночас якнайкраще вивчити чоловіка. У вертикальному положенні його більше не нудило; насправді він почувався краще, ніж будь-коли, відтоді як поїхав із Лос-Анджелеса. Джек був не просто здоровим — він перебував у цілковитій гармонії зі своїм тілом. Теплий вітерець Територій м’яко гладив обличчя, його ніжний квітковий аромат пробивався крізь ядучий запах сирого м’яса, яким повнилося повітря. Джек провів долонями по обличчю та глянув на візника — першу людину, яку він зустрів на Територіях.

Якщо візник звернеться до нього, як відповідати? Чи вони тут розмовляють англійською? Його англійською? На мить Джек уявив, як намагається не виказати себе у світі, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повідай, куди путь держиш, паже безбородий?» — і вирішив, що в такому разі вдаватиме німого.

Візник урешті відвів погляд від Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варіантом англійської вісімдесятих років. Але, можливо, тут так говорили тільки з конями. Шумсь, шумсь! Джек відступив у камку, шкодуючи, що не звівся на ноги хоча б на кілька секунд раніше. Чоловік зиркнув на нього ще раз і здивував Джека, кивнувши йому, — жест, у якому не було нічого ані дружнього, ані ворожого — звичайні перемовини між рівними. Я радітиму, коли день цей завершиться, брате. Джек іще раз кивнув, спробував засунути руки в кишені та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Візник незлостиво зареготав.

Одяг Джека змінився — замість вельветових джинсів на ньому тепер були грубі й товсті шерстяні штани. Вище талії — обтисла куртка з блакитної тканини. Замість ґудзиків на куртці («Чи це камзол?» — запитав себе хлопчик) був ряд гачків і петельок. Так само як і штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкіряні сандалії. Рюкзак трансформувався в шкіряну сумку з тонким ремінцем через плече. Візник одягався майже так само — його камзол був зі шкіри, так рясно усіяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як річні кільця на серцевину дерева.

Здіймаючи пил, віз гучно покотився повз Джека. Від діжок віяло хмільним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки від вантажівки. Він принюхався до запаху «покришок», відзначивши, що всі вони абсолютно «лисі»: вершковий дух, сповнений таємничих глибин і ніжних утіх, миттю спричинив у нього відчуття голоду. Сир, але сир, якого він іще ніколи не куштував. За головками сиру, у задній частині возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгі, оббіловані шари яловичини, величезні, схожі на стейки шматки, нагромадження нутрощів, які він не зміг ідентифікувати, — усе лежало під блискучим укривалом із мух. Стійкий сморід сирого м’яса накинувся на Джека та геть відбив апетит, навіяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як підвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кілька секунд він рушив слідом, на північ.

Він пройшов лише половину підйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримів між вузьких прапорів, які майоріли на вітрі. Джек припустив, що то й було його місце призначення. Ще за кілька кроків він надибав кущі ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навіть запхав до рота кілька чималих ягід).