Талiсман

Тож селюк спостерігав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловік знайде хоч найменший недолік на глянці авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерігався підходити ближче, навіть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом із вікна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирає з капота його «БМВ»: пташине гівно або плямку бруду. Ось тобі й ефективний менеджмент, друзяко.

Коли він виїхав з паркінгу, то перевірив дзеркало заднього виду та побачив на обличчі селюка вираз, подібний до того, що з’явився на фізіономії Філа Сойєра в останні хвилини його життя у віддаленій глушині Юти. Слоут усміхався до самого виїзду на автостраду.

Філ Сойєр недооцінював Морґана Слоута з часу їхньої першої зустрічі, коли обидва були новенькими в Єлі. Можливо, припускав Слоут, його легко було недооцінити — товстий вісімнадцятирічний коротун з Акрона, неохайний, сповнений тривог та амбіцій, він тоді вперше в житті вибрався кудись за межі Огайо. Слухаючи невимушені розмови своїх однокурсників про Нью-Йорк, про «21»[50], про «Сторк Клаб»[51] і про те, як вони бачили Брубека[52] на Бейзін-стрит та Еролла Ґарнера[53] у «Ванґварді»[54], він пітнів, намагаючись не виказати власного невігластва. «Я справді люблю центральну частину міста», — кидав він з усією невимушеністю, на яку був здатен, із мокрими від поту пальцями, що судомно стискалися в кулаки. (Ранками Слоут сотню разів бачив, що долоні поцятковані синцями від нігтів.) «Яка центральна частина?» — спитав його Том Вудбайн. Усі навколо загиготіли. «Ну ти знаєш, Бродвей та Віллидж. Там от». Ще більше гиготіння, ще більше неприязні. Він був непривабливим і погано вбраним; його гардероб складався з двох темно-сірих костюмів, які, певно, шили на людину з плечима опудала. Лисіти Слоут почав іще в старшій школі, і рожева шкіра просвічувала крізь коротке прилизане волосся.

Ні, красивим Слоут не був ніколи, і нікуди від цього не подінешся. Люди навколо змушували його почуватися стиснутим кулаком: ті ранкові синці були розмитими фотографіями його душі. У решти охочих до театру, на кшталт нього та Сойєра, були гарні профілі, пласкі животи та невимушені манери. Ті люди розсідалися на своїх шезлонгах в «люксі» в «Девенпорті», тоді як Слоут сходив потом і далі стовбичив, аби не пом’яти штани та носити їх іще кілька днів поспіль. Це часом нагадувало йому посиденьки молодих богів — кашемірові светри лежали на їхніх плечах, як золоте руно. Вони збиралися стати акторами, драматургами, авторами пісень. Слоут бачив себе режисером: він міг заманити всіх у химерну павутину задумів, яку було під силу розплутати тільки йому.

Сойєр та Том Вудбайн, які, на думку Слоута, були неймовірно багатими, жили в одній кімнаті гуртожитку. Вудбайн не виявляв особливого інтересу до театру та крутився навколо студентської театральної майстерні, бо туди ходив Філ. Іще один золотий хлопчик із приватної школи, Томас Вудбайн відрізнявся від решти цілковитою серйозністю та прямотою. Він планував стати юристом, і, здається, уже демонстрував непідкупність та неупередженість судді. Щоправда, більшість Вудбайнових знайомих казали, що той опиниться у Верховному Суді, і юнак надзвичайно ніяковів із цього приводу. За термінологією Слоута, Вудбайн був позбавленим будь-яких амбіцій. Йому більше хотілося жити правильно, аніж жити добре. Звісно, у нього було все, а якщо раптом і бракувало чогось, то люди навколо швидко йому це давали. Звідки в нього могли взятися амбіції, коли він був розбещеним природою та друзями? Слоут майже підсвідомо зневажав Вудбайна та не міг примусити себе називати його «Томмі».

За чотири роки навчання в Єлі Слоут поставив дві вистави: «За зачиненими дверима»[55], яку студентська газета назвала «скаженим бардаком», і «Вольпон, або Лис»[56]. Про останню п’єсу написали, що вона «бурхлива, цинічна, похмура та надзвичайно метушлива». Більшість із цих особливостей були на совісті Слоута. Можливо, режисер насправді з нього вийшов посередній — його бачення було надто напруженим і перенавантаженим. Амбіцій у нього не поменшало, вони лишень трохи змістилися. Якщо він не міг стояти за камерою, то міг стояти за людьми перед нею. Філ Сойєр також замислився про те саме — він не міг збагнути, куди його приведе любов до театру, та почав міркувати, що зможе доволі вправно представляти інтереси акторів та письменників. «Давай поїдемо в Лос-Анджелес і відкриємо агентство, — запропонував Філ Слоуту в останній рік навчання. — Це ще те божевілля, і батьки нас зненавидять, але раптом це спрацює. Ну поголодуємо ми кілька років, то й що?»

Філ Сойєр, Слоут збагнув це з першого року навчання, зовсім не був багатієм. Він лише виглядав багатим.

— А коли ми зможемо це собі дозволити, то візьмемо Томмі нашим юристом. Він на той час уже закінчить юридичну школу.

— Добре, звісно, — сказав Слоут, маючи намір не дати відбутися цьому, коли настане час. — Як назвемося?

— Як тобі заманеться? Може, «Слоут & Сойєр»? Чи краще дотримуватися алфавітного порядку[57]?

— «Сойєр & Слоут», звісно. В алфавітному порядку звучить набагато краще, — відповів Слоут, закипаючи від люті.

Морґан вирішив, що партнер обставив його, назавжди вказавши, що він на другому місці після Сойєра.

Як Філ і припускав, їхні батьки зненавиділи цю ідею, але партнери щойно народженої агенції талантів переїхали до Лос-Анджелеса в старому «десото» (авто було Морґанове, і це ще одне свідчення того, наскільки великий борг Сойєра перед ним), відкрили офіс в одній з будівель Північного Голлівуда, де жив веселий виплодок щурів та мух, і заходилися вештатися клубами, роздаючи свої нові, щойно віддруковані візитівки. Жодних результатів — близько чотирьох місяців абсолютних невдач. Був комік, надто п’яний, щоб когось розсмішити, письменник, що не вмів писати, стриптизерка, яка вимагала платню готівкою, аби не давати нічого агентам. Аж раптом одного пізнього пообіддя, угашений марихуаною та віскі, Філ Сойєр, гигочучи, розповів Слоуту про Території.

«Знаєш, що я можу, амбітний ти мій? О, партнере, я можу подорожувати. Далеко-далеко».

Невдовзі після того — обидва вже подорожували — Філ Сойєр зустрів на вечірці студії молоду перспективну актрису та вже за годину у них був перший серйозний клієнт. А ще в неї було троє подруг, яким так само не щастило з агентами. А одна з подруг мала хлопця, який написав справді гідний сценарій, і йому потрібен був агент. Ще до того, як завершився третій рік їхньої співпраці, вони заїхали в новий офіс і купили нові квартири — отримали свій шмат голлівудського пирога.

Сойєр працював із клієнтами; Слоут — із грошима, інвестиціями, діловим аспектом діяльності агентства. Сойєр витрачав гроші — ланчі, квитки на літаки. Слоут економив їх, й іншого виправдання, щоб знімати трішки вершків для себе, він не потребував. І це саме Слоут підштовхував їх до розширення сфер діяльності: будівництво, нерухомість, продюсерство. Перш ніж Томмі Вудбайн прибув до Лос-Анджелеса, «Сойєр & Слоут» уже приносила мільйонні прибутки.

Слоут виявив, що досі зневажає свого колишнього одногрупника. Томмі Вудбайн погладшав на тридцять фунтів, а у своїх синіх костюмах-трійках виглядав і поводився, як справжній адвокат. Щоки його завжди заливалися рум’янцем (Слоут хвилювався, чи він, бува, не алкоголік), а манери залишалися м’якими та поважними. Світ залишив на ньому свої відзнаки — у кутиках очей з’явилися маленькі інтелігентські зморшки, а самі очі стали куди настороженішими, ніж у золотого хлопчика з Єлю. Слоут майже відразу збагнув і знав, що Філ Сойєр ніколи цього не помітить, аж доки йому не скажуть, що Томмі Вудбайн жив із величезною таємницею: ким би золотий хлопчик не хотів стати, тепер він був гомосексуалістом, або, як він міг себе називати, геєм. Це все спростило — врешті-решт, так навіть було легше позбутися Томмі.

50

«21» («21 Club») — ресторан на Мангеттені, заснований 1921 року, колишній спікізі (ресторан, де за часів сухого закону можна було придбати спиртне). У цьому ресторані обідали всі президенти США, починаючи з Франкліна Рузвельта, окрім Джорджа Буша-молодшого. Також це улюблене місце голлівудських зірок.

51

«Сторк Клаб» — нічний клуб у Нью-Йорку на Мангеттені, який існував з 1929 по 1965 рік. Був одним із найпрестижніших клубів світу.

52

Дейв Брубек (1920—2012) — американський джазовий композитор, аранжувальник, піаніст. Видатний представник кул-джазу («прохолодний», або «каліфорнійський», джаз 1950—1960 років).

53

Еролл Ґарнер (1921—1977) — американський джазовий піаніст, керівник ансамблю, композитор. Новатор і віртуоз джазового роялю. Його називали «людиною з сорока пальцями».

54

«Віллидж Ванґвард» («VillageVanguard») — відомий джазовий клуб, розташований на Сьомій авеню в Нью-Йорку. Клуб засновано 1935 року Максом Ґордоном.

55

«За зачиненими дверима» («Huis clos») — п’єса Жана Поля Сартра 1943 року.

56

«Вольпон, або Лис» («Volpone») — п’єса Бена Джонсона 1607 року.

57

Англійською мовою прізвища головних персонажів пишуться так: Sawyer та Sloat.