Страница 56 из 63
Комісар з годину повештався вулицями, а тоді зупинився перед в'язницею Санте. Один із в'язнів звісив ногу крізь ґрати. Завжди підвертався тип, який би висував ногу і хитав нею над бульваром Араго.
Не руку, а саме ногу. І не взуту, а босу. Цей хлоп, як і він сам, хотів походити на вулиці. Він поглянув на цю ногу і уявив, що це нога Дамаса або Клементини. Він зовсім не вважав їх аж такими божевільними, якщо не брати до уваги темного коридору, в який завів їх привид. Коли нога різко повернулася в камеру, Адамберґ зрозумів, що є хтось третій за межами стін, готовий завершити почате в Парижі, Труа і Шательро, і він тримає напоготові скручену мотузку.
35
Адамберґ повернув до Монпарнасу і вийшов на майдан Едгара Юне. За п'ятнадцять хвилин пролунає удар гонга Бертена. Він прочинив двері «Вікінга», запитуючи себе, чи наважиться нормандець витягти його за комір, як учорашнього клієнта. Але Бертен не ворухнувся, коли Адамберґ прослизнув під ніс дракара і зайняв своє місце. Бертен не ворухнувся, але й не привітався і вийшов, щойно Адамберґ сів.
Уже за дві хвилини Адамберґ зрозумів, що весь майдан знає, що лягавий, який забрав Дамаса, у кафе, і скоро за його спиною збереться цілий натовп. Саме цього він і хотів. Можливо, сьогодні свою вечерю Декамбре проведе у «Вікінгу».
За п'ять хвилин вороже налаштована група на чолі з Декамбре, за яким ішли Лізбет, Кастійон, Ле Ґерн, Єва і багато інших, прочинила двері кафе. І тільки Ле Ґерн здавався досить спокійним. Його вже давно не вражали бурхливі новини.
— Сідайте, — майже наказав Адамберґ, підводячи голову, щоб роздивитися агресивні обличчя, які зібралися навколо нього. — Де маленька? — запитав він, розшукуючи Марі-Бель.
— Вона хворіє, — глухо сказала Єва. — Злягла. Через вас.
— І ви також сідайте, Єво, — сказав Адамберґ.
За день обличчя молодої жінки змінилося, і Адамберґ побачив у ньому стільки ненависті, що граційність старомодної меланхолії губилася в ній. Ще вчора Єва була зворушливою, а вже сьогодні — загрозливою.
— Випустіть Дамаса, комісаре, — сказав Декамбре, порушивши тишу. — Ви на грані величезної помилки. Дамас сумирний, добрий. Він ніколи нікого не вбивав, ніколи.
Адамберґ нічого не відповів і пішов у туалет, щоб зателефонувати Данґлару. Нехай двоє оперативників наглядають за домівкою Марі-Бель на вулиці Конвансьйон. Потім він знову сів за стіл навпроти старого грамотія, який дивився на поліціянта зверхнім поглядом.
— П'ять хвилин, Декамбре, — сказав він, піднявши руку з розчепіреними пальцями. — Я розповім історію. І мені начхати, якщо комусь вона набридне — все одно розповім. Розповідатиму у своєму ритмі і своїми словами. Іноді від цього засинає мій заступник.
Декамбре підняв підборіддя і замовк.
— У 1918 році, — почав Адамберґ, — лахмітник Еміль Журно повернувся живим і здоровим з війни чотирнадцятого року.
— Вже набридло, — сказала Лізбет.
— Замовкни, Лізбет, і дай йому шанс.
— Чотири роки на фронті без жодного поранення, — продовжив Адамберґ, — це, м'яко кажучи, диво. У 1915 році лахмітник урятував життя свого пораненого капітана, знайшовши його на нічийній землі. Перед тим, як рушити в тил, капітан на знак вдячності подарував рядовому Журно свій перстень.
— Комісаре, — сказала Лізбет. — Ми тут не для того, щоб обговорювати хороші історії добрих давніх часів. Не замилюйте очі. Ми тут, щоб говорити про Дамаса.
Адамберґ поглянув на Лізбет. Вона була блідою, і це вперше комісар побачив, що чорна шкіра може збліднути. Вона набула сірої барви.
— Але історія Дамаса — це далека історія добрих давніх часів, Лізбет, — сказав на те Адамберґ. — Отже, продовжуємо. Рядовому Журно пощастило. У персні капітана був діамант, більший за сочевицю. Всю війну Еміль Журно носив його на пальці, повернувши каменем усередину і заквецявши брудом, щоб діамант не вкрали. Демобілізований у 1918 році, він повертається у свої злидні в Кліші, але персня не продає. Для Еміля Журно перстень стає рятівним і священним. Два роки по тому в поселенні вибухає чума, руйнуючи цілі вулиці. Але родина Журно — Еміль, його дружина і шестирічна донечка Клементина — не захворіли. Про них почали перешіптуватися, посипалися звинувачення. Від лікаря, що забіг у селище, Еміль дізнається, що діамант захищає від мору.
— Ці всі дурниці — правда? — з бару запитав Бертен.
— У книгах написано саме так, — сказав Декамбре. — Швидше, Адамберґу, набридло вже.
— Я вас попереджав. І якщо ви хочете почути новини про Дамаса, доведеться вислухати моє набридання до кінця.
— Новини — це завжди новини, давні вони чи нові, довгі чи короткі.
— Дякую, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ. — Еміля Журно почали звинувачувати в тому, що він керує чумою, можливо, навіть сіє її.
— Нам начхати на того Еміля, — сказала Лізбет.
— Лізбет, це прадід Дамаса, — суворо сказав на те Адамберґ. — Родині загрожувало лінчування, тому Журно втекли з поселення Оптуль. Батько ніс маленьку на плечах крізь звалища, де корчилися зачумлені щури. І діамант їх захистив: живі-здорові, вони втекли до кузена в Монтрей і не поверталися в своє старе помешкання до кінця драми. Їхня репутація змінилася. Раніше зневажені, Журно обертаються на героїв, на володарів чуми. Їхня дивовижна історія стає славою і девізом. Еміль сильно захопився своїм перснем та історіями про чуму. По його смерті дочка, Клементина, успадковує перстень, славу та історії. Вона виходить заміж і виховує дочку, Розелін, у легендах про силу Журно. Ця дочка виходить заміж за Еллер-Девілля.
— Ми віддаляємося, віддаляємося, — пробурмотіла Лізбет.
— Наближаємося, — сказав Адамберґ.
— Еллер-Девілль? Авіаконструктор? — трохи напружено запитав Декамбре.
— Він стане ним. А тоді це двадцятитрирічний юнак — розумний, амбіційний і жорстокий — який хоче підкорити світ. А ще це батько Дамаса.
— Прізвище Дамаса — Віг'є, — втрутився Бертен.
— Ні, прізвище Дамаса — Еллер-Девілль. Він ріс в оточенні заплаканої мами і жорстокого батька. Еллер-Девілль бив дружину і лупцював сина, а коли хлопчику виповнилося сім років, покинув родину.
Адамберґ кинув погляд на Єву, яка враз опустила голову.
— А маленька? — запитала Лізбет, якій ставало цікаво.
— Про Марі-Бель ще не йдеться. Вона народилася значно пізніше за Дамаса. Щоразу, коли тільки міг, Дамас тікав до бабусі Клементини в Кліші. Вона втішала малого, підбадьорювала і зміцнювала в ньому віру у славу Журно. Після того, як батько бив їх, а тоді покинув, слава родини Журно стає єдиною силою Дамаса. У десятирічному віці бабуся урочисто вручає йому перстень, а разом із перснем — силу спрямовувати бич Божий. Те, що було для хлопчика лише грою, закарбовується в його мозку і перетворюється на чудовий інструмент помсти, поки що символічної. Обнишпоривши ринки Сан-Уана і Клінянкура, бабуся зібрала величезну бібліотеку творів про чуму не лише 1920 року, а й про інші, які зрештою доповнили родинну епопею. Самі можете уявити. Пізніше Дамас стає досить дорослим, щоб самостійно втішатися, читаючи жорстокі оповіді про чорну чуму. Вони нітрохи не лякають його — навпаки. У нього діамант великого Еміля, героя 1914 — 1918 років і героя чуми. Ці оповіді втішають його, вони — його природна помста за похмуре дитинство. Розумієте?
— Ми не бачимо зв'язку, — відповів Бертен. — Це ще нічого не доводить.
— І ось уже Дамасу вісімнадцять. Худорлявий, погано вбраний, тендітний юнак. Він стає фізиком. Можливо, щоб перевершити батька. Він розумний чумолог, який знає латину, а ще — освічений і здібний фізик з привидом у голові. Він озлоблюється і підкорює галузь авіабудування. У двадцять чотири роки відкриває спосіб виготовлення надлегкої, у сто разів міцнішої пористої сталі, тут я ще не з усім розібрався. Не можу пояснити чому, але ця сталь є надзвичайно потрібного для авіабудування.