Страница 55 из 63
Клементина промовила це «сподобилися» на селянський манер.
Зітхнувши, вона пішла на кухню і повернулася з тацею, навантаженою склянками, і тарілкою пиріжків.
— Уява, ось чого завжди бракує, — сказала вона, поставивши тацю на маленький столик, укритий скатертинкою, перед заквітчаною канапою. — Тепле вино, коржики на молочній пінці, що ви на таке скажете?
Адамберґ здивовано дивився на неї, майже зачарований її важким обличчям. Керноркян показав йому, що не відмовився б від коржиків, адже з'їдений у машині сандвіч зовсім його не вдовольнив.
— У добрий час! — сказала Клементина. — От тільки зараз більше ніде не знайти молочної пінки. Молоко перетворилося на помиї. Тому доводиться замінювати вершками. Я просто змушена вдаватися до цього.
Клементина наповнила п'ять склянок, ковтнула трішки теплого вина і поглянула на агентів.
— Годі дурниць, — сказала вона, закуривши цигарку. — Чого прийшли?
— Арно Дамас Еллер-Девілль, — почав Адамберґ, беручи до рук маленького коржика.
— Вибачайте, Арно Дамас Віґ'є, — сказала Клементина. — Так йому більше подобається. Під цим дахом не вимовляють прізвища Еллер-Девілля. Якщо це вас засмучує, підіть скажіть його на вулиці.
— Він ваш онук?
— Теж мені меланхолійний красень вишукався, — сказала Клементина, повернувши підборіддя до Адамберґа. — От тільки не вважайте мене дурепою. Якби ви цього не знали, то не прийшли б сюди. Ну як вам коржики? Смачні чи несмачні?
— Смачні, — заявив Адамберґ.
— Чудові, — сказав Данґлар, бо і справді так вважав. За останні років сорок він точно не їв таких смачних коржиків, які самі наповнюють тебе абсолютною радістю.
— Годі дурниць, — сказала стара, напосівшись на чотирьох поліціянтів. — Дайте мені трохи часу зняти фартух, вимкнути газ, попередити сусідку, і я з вами йду.
— Клементино Курбе, — сказав Адамберґ. — У мене є ордер на обшук. Спершу ми оглянемо будинок.
— А ви хто будете?
— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.
— Жане-Батісте Адамберґу, я не маю звички ризикувати життями людей, які не завдали мені шкоди, і байдуже, лягаві вони чи ні. Щури на горищі, — сказала вона, вказуючи пальцем на стелю. — Триста двадцять два живі щури і одинадцять дохлих, укритих зголоднілими блохами. Раджу не наближатися до них, бо тоді за ваше життя я не відповідаю. Якщо хочете запхати туди носа, спершу зробіть дезінфекцію. Не завдавайте собі клопоту, ферма нагорі, а машинка Арно, на якій він друкував свої листи, у маленькій кімнаті. Там же і конверти. Що вас іще цікавить?
— Бібліотека, — сказав Данґлар.
— Також на горищі. Але треба пройти повз щурів. Чотириста томів, як вам таке?
— І все про чуму?
— А про що ж іще?
— Клементино, — м'яко сказав Адамберґ, беручи ще одного коржика. — Ви б не хотіли сісти?
Клементина примостила велетенське тіло на квітчасте крісло і схрестила руки.
— Навіщо ви нам це все розповідаєте? Чому нічого не заперечуєте?
— Про зачумлених?
— Так, про п'ятьох жертв.
— Теж мені жертви, — сказала Клементина. — Кати.
— Кати, — погодився Адамберґ. — Мучителі.
— Вони можуть відкинути копита. Чим швидше вони здохнуть, тим швидше Арно оживе. Вони все забрали у нього, втоптали його в землю. Арно має ожити. А це неможливо доти, доки ці мерзотники ходять по землі.
— От тільки ці мерзотники не помирають самі.
— То було б надто добре. Мерзотники живучі, як коти.
— Їм треба було допомогти, Клементино?
— Зовсім трішки.
— Чому саме чума?
— Журно — володарі чуми, — різко відказала Клементина. — Просто не треба ображати Журно, ось і все.
— А якщо ні?
— А якщо ні, то Журно нашлють на вас чуму. У них у руках бич Божий.
— Клементино, навіщо ви розповідаєте нам це все? — повторив Адамберґ.
— Замість чого?
— Замість того, щоб мовчати.
— Ну ви ж знайшли мене, так? А малого ще вчора забрали. Тож годі дурниць, ми йдемо, та й по всьому. Що це змінює?
— Усе, — сказав Адамберґ.
— Нічого, — важко посміхаючись, сказала Клементина. — Справу зроблено. Допетрали, капітане? Зроблено. Ворог уже там. Ще троє здохнуть за наступний тиждень, і байдуже, чи тут я буду, чи там. Для них уже надто пізно. Роботу завершено. Всі восьмеро помруть.
— Восьмеро?
— Шестеро катів, жорстока дівка і замовник. Як на мене, їх восьмеро. Ви взагалі в курсі справи чи ні?
— Дамас нічого не сказав.
— Звісно. Він не міг говорити, доки не переконається, що роботу завершено. Саме так ми і домовилися, якщо когось із нас загребуть. Як ви взагалі його знайшли?
— По діаманту.
— Він ховає його.
— А я все одно побачив.
— Ox, — сказала Клементина. — Ну ви ж знаєтеся, знаєтеся на бичі Божому. Ми не врахували цього.
— Довелося швидко вчитися.
— Надто пізно. Роботу завершено. Ворог уже там.
— Блохи?
— Так. Вони вже на них. Вони вже заражені.
— Їхні імена, Клементино?
— Розігналися. Щоб ви їх урятували? Це їхня доля, і вона звершиться. Не треба було шкодити Журно. Вони ж знищили його, комісаре, його і дівчину, яку він кохав. Бідолашка викинулася з вікна.
Адамберґ кивнув.
— Клементино, це ви переконали його помститися?
— Ми постійно говорили про це у в'язниці. Він спадкоємець свого прадідуся, і йому належить перстень. Потрібно було, щоб Арно підняв голову, як і Еміль під час епідемії.
— Вас не лякає в'язниця? Для вас? Для Дамаса?
— В'язниця? — перепитала Клементина, ляснувши себе по стегнах. — Жартуєте, комісаре? Ми з Арно нікого не вбивали. Хвилиночку.
— Хто ж тоді?
— Блохи.
— Випускати заражених бліх — це те саме, що стріляти в людину.
— Хвилинку, їх ніхто не змушував кусати. Це бич Божий, і він падає, куди Господу заманеться. Якщо хтось і вбивав, то це сам Бог. Ви ж не думаєте і його за ґрати запхати, га?
Адамберґ дивився на обличчя Клементини Курбе — таке ж ясне, як і в онука. Тепер він зрозумів, звідки взялася ця Дамасова незворушність. Вони почувалися абсолютно невинними у п'яти вбивствах, які скоїли, і трьох, які запланували.
— Годі дурниць, — сказала Клементина. — Тепер, коли ми з усім розібралися, мені йти з вами чи лишатися тут?
— Я попрошу вас піти з нами, Клементино Курбе, — сказав Адамберґ, підводячись. — Щоб зробити заяву. Вас затримано.
— От і гаразд, — сказала Клементина, і собі підводячись. — Так я і малого побачити зможу.
Доки Клементина прибирала зі столу, гасила вогонь і вимикала газ, Керноркян показав Адамберґу, що зовсім не хоче робити обшуку на горищі.
— Вони не заражені, бригадире, — сказав Адамберґ. — Господи, ну де, по-вашому, ця жінка мала роздобути зачумлених щурів? Вона марить, Керноркяне. Це все в її голові.
— А вона каже інакше, — похмуро заперечив Керноркян.
— Вона щодня має з ними справу. І досі не заражена.
— Але Журно захищені, комісаре.
— У Журно є привид, але він не заподіє вам шкоди, даю слово. Він нападає лише на тих, хто намагається нашкодити Журно.
— Щось на кшталт родинного месника?
— Точно. Зберіть вугілля і відправте його в лабораторію з приміткою «терміново».
Приїзд літньої пані у відділок викликав сенсацію. Вона принесла цілу коробку коржиків, яку весело показала Дамасу, коли проходила повз нього. Дамас усміхнувся.
— Не хвилюйся, Арно, — сказала вона йому, навіть не стишуючи голос. — Роботу завершено. Всі вони отримали своє.
Дамас ще ширше всміхнувся, взяв коробку, яку вона простягала йому крізь ґрати, і повернувся назад на лаву.
— Приготуйте для неї камеру біля Дамасової, — попросив Адамберґ. — Витягніть з роздягальні матрац і влаштуйте все якомога зручніше. Їй вісімдесят шість років. Клементино, — сказав він, повернувшись до старої, — годі дурниць. Будемо робити заяву прямо зараз чи ви почуваєтеся втомленою?
— Починаємо, — впевнено сказала Клементина.
Близько шостої вечора Адамберґ пішов прогулятися. Його голова обважніла від одкровень Клементини Журно, у заміжжі — Курбе. Він дві години слухав її розповідь, а потім звів сам на сам онука й бабусю. І жодного разу їхня віра у смерть трьох наступних катів не похитнулася. Навіть коли Адамберґ заперечив їм, що часу, який минув між підкиданням бліх і смертю, недостатньо для того, щоб у загибелі цих людей можна було звинуватити зачумлених комах. «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає», — відповідала Клементина, бездоганно цитуючи «химеру» від дев'ятнадцятого вересня. Навіть коли Адамберґ показав їм негативні результати аналізів, які підтверджували абсолютну безпечність їхніх бліх. Навіть коли їм показали фотографії задушених. Віра у своїх комах лишалася непохитною, як і певність, що троє людей ще помруть у Парижі, Труа і Шательро.