Страница 53 из 63
— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.
—«Вони»?
Рубо знову закусив губу.
— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.
— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.
— Дівчину також нашугали?
— Трохи. Клянуся, це був не я!
— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.
— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.
— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?
— Ну, з того, що вони робили.
— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.
Рубо гучно вдихнув.
— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...
— Член, — підказав Адамберґ.
Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.
— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.
— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?
— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.
— Поштрикали?
— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.
— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.
— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.
— Тобі досі смішно?
Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.
— Дівчина? — повторив Адамберґ.
— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.
— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.
— Я не торкався до неї.
— А шостий? Він нічого не зробив?
— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.
— Що вона робила?
— Це вона поливала його бензином. Так реготала.
— Не сумніваюся.
— Так, — сказав Рубо.
— А потім?
— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.
— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.
— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.
— До цього тижня?
— Так.
— Коли впізнав жертв.
— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.
— Ти одразу все збагнув?
— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.
— Що він повернувся?
— Так.
— А знаєш, чому він так довго чекав?
— Ні, не знаю.
— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.
Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.
— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.
— Бо це не він, — видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.
— Упевнений?
— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...
— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.
— Навіщо?
— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.
Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.
— Ти впізнаєш це?
— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.
— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.
Рубо притиснув руки до живота.
— Ти боїшся чуми?
— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.
— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?
— Певен.
Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.
— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.
Рубо завагався.
— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.
Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.
— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.
Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.
— Отже? — запитав Адамберґ.
— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.
На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.
— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?
— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.
— Ти тоді також був небезпечним.
Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.
— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.
Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.
— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?
— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.
Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.
— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?
— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.
— Обличчя?
— Можливо. У нього не було довгого волосся.
— А ти часом не обмочився? Через переляк?
Рубо захитав головою.
— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.
— Дякую, — сказав Рубо.
— Назви мені прізвище наступної жертви.
— Ну... це я.
— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?
— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.
— Його прізвище?
— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.
— Вік?
— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.
— З Парижа?