Страница 52 из 63
— Я не клав вам цукру, комісаре, — сказав він. Каву він поставив на стіл, а Рубо Кевена посадив на стілець.
— Дякую, Есталере.
Знервований чоловік чухав пальцями густе волосся на грудях. Від нього тхнуло потом, а піт його тхнув вином.
— Вас раніше кусали блохи? — запитав Адамберґ.
— Ніколи.
— Ви впевнені, що вас покусали саме сьогодні?
— Дві години тому. Я саме від цього прокинувся. Тому і прийшов попередити вас.
— На дверях вашої багатоповерхівки є четвірки, месьє Рубо?
— Дві. Консьєржка намалювала одну маркером на вікні, а другу — хтось із п'ятого поверху, з квартири ліворуч.
— Отже, це не він. І це не блохи. Можете спокійно вертатися додому.
— Ви жартуєте? — чоловік підвищив голос. — Я вимагаю захисту.
— Сіяч розмальовує всі двері, крім одних, перед тим, як запустити бліх, — відкарбував Адамберґ. — Це інші блохи. Чи приходив до вас хтось останніми днями? Хтось із твариною?
— Так, — насупившись, сказав Рубо. — Два дні тому приходив друг зі своїм псом.
— Ось бачите. Повертайтеся до себе, месьє Рубо, і засинайте. Ми всі трохи покуняємо, і все буде добре.
— Ні. Я не хочу.
— Якщо ви настільки хвилюєтеся, — сказав Адамберґ, підводячись, — зателефонуйте дезінфекторам та й по всьому.
— Це не допоможе. Вбивця обрав мене, з блохами чи без бліх. Я вимагаю захисту.
Адамберґ повернувся за стіл, підійшов до своєї стіни і ретельніше оглянув Кевена Рубо. Тридцять років, агресивний, стривожений — і щось мерехтить на дні його великих темних трішки випуклих очей.
— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Він вас обрав. У вашому будинку нема жодної нормальної четвірки, але ви знаєте, що він вас обрав.
— Блохи, — пробурмотів Рубо. — Так написано в газеті. У всіх жертв були блохи.
— А як же пес вашого друга?
— Ні, справа не в цьому.
— А чому ж ви настільки впевнені?
Тон комісара змінився, Рубо відчув це і зіщулився на стільці.
— Через газету, — повторив він.
— Ні, Рубо, тут щось інше.
Щойно приїхав Данґлар. Годинник показував п'ять хвилин по шостій, і Адамберґ жестом попросив заступника вмощуватися. Капітан мовчки підійшов і сів за комп'ютер.
— Слухайте, — знову взявся за своє Рубо, повернувши впевненість. — Мені погрожують, якийсь божевільний намагається мене вбити, а мене ще й ображають?
— Чим ви заробляєте на життя? — запитав Адамберґ, пом'якшивши тон.
— Я працюю у відділі лінолеумів у великому меблевому магазині, за Східним вокзалом.
— Ви одружені?
— Розлучився два роки тому.
— Діти?
— Двоє.
— Вони живуть з вами?
— Зі своєю матір'ю. Маю право відвідувати їх на вихідних.
— Ви вечеряєте в ресторані? Вдома? У вас є кухар?
— По-різному, — трохи спантеличено відповів Рубо. — Часом я готую собі суп і напівфабрикати. Іноді ходжу в бістро. У ресторанах надто дорого.
— Ви любите музику?
— Так, — трохи розгублено відповів Рубо.
— А телевізор маєте?
— Так.
— Дивитеся футбол?
— Так, звісно.
— Розбираєтеся?
— Більш-менш.
— Дивилися матч Нант — Бордо?
— Так.
— Непогано зіграли, правда? — запитав Адамберґ, який його не дивився.
— Ну як сказати, — скривившись, відповів Рубо. — Все розвивалося досить мляво і закінчилося нічиєю. Це можна було передбачити з першого ж тайму.
— А новини в перерві дивилися?
— Так, — машинально відповів Рубо.
— Отже, — вмостившись перед гостем, сказав Адамберґ, — ви б мали знати, що вчора сіяча чуми було затримано.
— Так казали, — знервовано сказав Рубо.
— У такому разі, чого ж вам боятися?
Чоловік кусав губи.
— Чого вам боятися? — повторив Адамберґ.
— Я не певен, що це він, — з сумнівом сказав чоловік.
— Правда? А ви знаєтеся на вбивцях?
Рубо повністю заковтнув верхню губу, чухаючи волосся на грудях.
— Це мені погрожують і мене ж ображають, — повторив він. — Я мав це передбачити. Варто звернутися до лягавих, як вони миттєво запроторять тебе у в'язницю. Це все, що вони вміють робити. Потрібно було самому викручуватися. Приходиш тут допомогти правосуддю, і ось тобі результат.
— Але ви допоможете, Рубо, дуже навіть.
— Правда? Гадаю, ви забагато хочете, комісаре.
— Не викаблучуйся мені тут, Рубо, ти не настільки хитрий. — А?
— Ага. Але якщо ти не захочеш допомогти, то любенько повернешся до себе. До себе, Рубо. Якщо спробуєш утекти, тебе приведуть додому, де ти чекатимеш смерті.
— Відколи це лягаві кажуть, куди я маю йти?
— Відколи ти причепився до мене. Але вперед, Рубо, ти вільний, тікай.
Чоловік не ворухнувся.
— Боїшся, так? Боїшся, що він задушить тебе грубою мотузкою, як і всіх решта? Ти знаєш, що не зможеш захиститися. Знаєш, що він упіймає тебе, де б ти не був — у Ліоні, Ніцці, Берліні. Ти мішень. І чудово знаєш чому.
Адамберґ відкрив шухляду і розклав перед нічним гостем п'ять фотографій жертв.
— Ти знаєш, що приєднаєшся до них, правда? Ти всіх їх знаєш, і тому боїшся.
— Дайте мені спокій, — сказав Рубо, відвернувшись.
— Ну то тікай. Забирайся.
Минуло дві довгі хвилини.
— Гаразд, — наважився чоловік.
— Ти їх знаєш?
— І так, і ні.
— Поясни.
— Скажімо так, колись давно, сім чи вісім років тому, ми зустрілися. Випили по келиху.
— Ну, звісно. Ви просто випили вина, і саме тому він вас по черзі винищує.
Чоловік пітнів, і запах поту наповнив усю кімнату.
— Хочеш кави? — запропонував Адамберґ.
— Буду вдячним.
— І чогось поїсти?
— Буду вдячним.
— Данґларе, скажіть Есталеру, щоб приніс усе.
— І цигарки, — додав Рубо.
— Розповідай, — повторив Адамберґ, коли Рубо брався за дуже солодку каву з молоком. — Скільки вас було?
— Семеро, — прошепотів Рубо. — Ми зустрілися в барі, чесно.
Адамберґ зазирнув у великі чорні очі й помітив, що крихта правди прослизнула за цим «чесно».
— Що ви там робили?
— Нічого.
— Рубо, у мене в камері сіяч. Якщо хочеш, я закрию тебе з ним, заплющу очі і закінчимо з тим. За півгодини ти помреш.
— Що ж, ми нашугали одного хлопця.
— Навіщо?
— Складно пояснювати. Нам заплатили, аби цей тип розповів дещо, ось і все. Він щось у когось поцупив і мав повернути. Ми його нашугали, така була угода.
— Угода?
— Ага, нас найняли. Підробіток.
— І де ж ви його «нашугали»?
— В одному спортзалі. Нам дали адресу, прізвище типа і назву бару, де ми мали зустрітися. До того ми одне одного не знали.
— Зовсім?
— Так. Нас було семеро, і ми не були знайомими. Він знайшов нас поодинці. Хитрюга.
— Де він вас знайшов? — Рубо знизав плечима.
— Там, де можна знайти типів, які не проти нашугати інших за бабоси. Нічого унікального. Мене відкопали в купі лайна на вулиці Сан-Дені. Чесне слово, я вже давно нічого такого не роблю. Чесне слово, комісаре.
— Хто тебе найняв?
— Не знаю, все було написано. Одна дівка мені принесла листа. Папір здавався дорогим, чистим. Я і довірився.
— Від кого?
— Чесне слово, я так ніколи й не дізнався, хто нас найняв. Той шеф надто хитрий. Переховувався, аби ми не захотіли ще.
— Отже, ви зібралися всі семеро і схопили жертву.
— Так.
— Коли це було?
— У четвер, сімнадцятого березня.
— Ви притягнули його у цей спортзал. І щодалі?
— Чорт забирай, я ж сказав, — відповів Рубо, смикаючись на стільці. — Ми його нашугали.
— Ефективно? Він вибовкав те, що мав вибовкати?
— Так. Він зателефонував і передав усю інформацію.
— Про що йшла мова? Бабло? Наркота?
— Я нічого не зрозумів, чесно. Шеф виявився задоволеним, бо ми про нього більше нічого не чули.
— Добре заплатили?
— Так.
— Отже, нашугали? І хлопець усе вибовкав? Тобто катували?
— Нашугали.
— І ваша жертва розплачується з вами вісім років по тому?
— Гадаю, так.
— За те, що нашугали? Ти знущаєшся з мене, Рубо. Тому повернешся до себе.