Страница 37 из 63
Адамберґ зітхнув з полегшенням. Він сів на першу лавку, що трапилася йому на шляху, записав ремарку Марка Вандузлера у свій блокнот і доїв сандвіч. Ні, він так само не знав, куди йти далі, але принаймні збагнув, коли його секстант почав зраджувати. Адамберґ знав, що відтепер тумани можуть розвіятися. Він відчув гарячу вдячність до моряка Жоса Ле Ґерна.
Комісар повільно повертався до відділку кримінального розшуку, і його погляд щоразу натикався на передовиці газет, коли він проходив повз кіоски. Сьогодні ввечері або завтра, коли сіяч надішле в Агентство Франс-Прес свій зловісний «Малий трактат про чуму» і коли стане відомо про смерть четвертої жертви, жодна прес-конференція не зупинить поширення пліток. Сіяч сіяв і збирав щедрий врожай.
Сьогодні ввечері, завтра.
23
— Це ти?
— Це я, Мане. Відчини, — нетерпляче сказав чоловік. Щойно він зайшов усередину, як кинувся в обійми старої і міцно притиснув її до себе, м'яко гойдаючи то в один, то в інший бік.
— Працює, Мане, працює! — вигукнув він.
— Як мухи, вони дохнуть, як мухи.
— Вони корчаться і дохнуть, Мане. Пам'ятаєш, як колись заражені так божеволіли, що рвали на собі одяг і бігли в річку топитися? Або билися об стіну, щоб розтрощити череп?
— Проходь, Арно, — сказала стара і потягнула його за руку. — Навіщо стовбичити в темряві?
Мане повела його у вітальню під світло електричної лампочки.
— Умощуйся, я приготувала тобі коржиків. Ти ж знаєш, тепер ніде не знайдеш молочної пінки, тому я змушена класти вершки. Я просто змушена, Арно. Налий собі вина.
— Колись заражених викидали з вікон, так багато їх було. Тіла знаходили на вулицях, ніби старі матраци. А це сумно, правда, Мане? Батьки, брати, сестри.
— Вони тобі ні брати, ні сестри. Вони кровожерливі звірі, які не варті того, щоб ходити по землі. Потім і тільки потім ти повернеш свою силу. Або вони, або ти. І цього разу переможеш ти.
Арно всміхнувся.
— Знаєш, вони вже корчаться і заслабнуть за кілька днів.
— Бич Божий наздожене їх навіть у втечі. Вони досі можуть бігати. Гадаю, тепер вони все знають.
— Звісно, знають і тремтять, Мане. Тепер їхня черга, — сказав Арно, вихиливши келих.
— Годі дурниць, ти прийшов за ними?
— Цього разу мені треба багато. Я вирушаю в подорож, Мане, ти ж знаєш, я рухаюся далі.
— А не гівняний я тобі матеріал підсунула, правда?
На горищі стара рухалася між клітками, поміж писком і дряпанням.
— Ну-ну, — шепотіла вона. — Чого це ви так розкричалися? Хіба Мане вас не годує?
Вона підняла маленьку, добре запаковану торбинку і простягнула її Арно.
— Тримай, — сказала вона. — Повідомлятимеш мені новини.
Схвильований Арно спускався сходами перед Мане і стежив, щоб вона не оступилася. В руках він ніс мертвого щура. Мане — чудовий знавець, найкращий. Без неї він би не впорався. Без сумніву, він володар, подумав Арно, крутячи свого персня, але без неї він би втратив ще десять років життя. А щодо життя, воно ой як потрібно йому тут і зараз.
Арно поночі вийшов зі старого будинку, і в кишенях у нього шелестіли п'ять грубих конвертів, де ворушилися Nosopsyllus fasciatus, із зарядженими торпедами провентрікулусами. Він тихенько розмовляв сам з собою, доки піднімався бруківкою в темряві. Провентрікулус. Гострий кинджал посередині ротового апарату. Сисальце, ріжок, голка. Арно любив бліх, і не було нікого, крім Мане, з ким би він міг із задоволенням обговорити подробиці величі їхньої анатомії. Але не котячі блохи, в жодному разі. Вони зовсім не заразні, тому він їх зневажав. Мане зневажала їх також.
24
Цієї суботи всіх агентів кримінального розшуку, які могли прийти попрацювати понаднормово, попросили вийти на службу. Прийшла вся команда Адамберґа, крім трьох, кого ніяк не відпускали родинні клопоти. Було ще дванадцятеро офіцерів, надісланих на підкріплення. Адамберґ прийшов о сьомій годині і, перш ніж накинутися на стос газет, що лежав на столі, проглянув останні результати з лабораторії. Наскільки це було можливо, він завжди намагався вживати слово «стіл» замість слова «бюро», яке, хоч і не було особливо мелодійним, менше на нього тиснуло. У «бюро» він чув лише важке «відро» і гамір «метро». А в «столі» шелестіли крилами «журавлі» і відпливали «кораблі». Бюро з гуркотом падало, а стіл — кружляв.
На цьому столі було зібрано результати найсучасніших досліджень, які не допомагали ніяк і нічому. Маріанну Барду не згвалтували. Її шеф запевнив, що вона переодяглася в комірчині і пішла, але не сказала куди. У нього виявилося надійне алібі, у двох коханців Маріанни також. Її задушили близько десятої вечора, а перед тим — облили сльозогінним газом, як і Віяра та Клерка. Бацили не знайдено. На тілі — жодного блошиного укусу, так само як і у Франсуа Клерка. Але в неї вдома зловили дев'ять Nosopsyllus fasciatus. Бацили не знайдено. Вугілля — зі спаленої яблуні. Жодного сліду мазі, жиру чи іншої речовини на дверях.
О сьомій годині тридцять хвилин сорок три телефони кримінального розшуку прокинулися. Адамберґ відключив свою лінію і розмовляв тільки по мобільному. Підтягнув до себе стос газет. Передовиця першої ж із них не віщувала нічого хорошого. Вчора ввечері, після того, як у новинах о восьмій пролунало повідомлення про нову жертву «чорної смерті», він попередив окружного комісара Брезійона. Якщо сіяч надішле свої добрі «профілактичні та цілющі» поради в газети, вони більше не зможуть захищати потенційних жертв.
— А конверти? — відповів Брезійон. — Можна ж зосередитися на цьому.
— Він може змінити конверт. Не кажучи вже про різних жартівників і реваншистів, які підсовуватимуть такі підкупу дверей.
— А як же блохи? — знову подав ідею окружний комісар. — Усіх укушених віддавати під захист поліції?
— Вони кусають не одразу, — відказав на те Адамберґ. — Клерка і Барду взагалі не покусали. Є ризик, щодо нас прибіжать тисячі збожеволілих людей, яких покусали людські, котячі і собачі блохи. А справжні мішені ми пропустимо.
— І викличемо загальну паніку, — похмуро додав Брезійон.
— Преса й так це робить, — відповів Адамберґ. — І ніяк цьому не завадиш.
— А ви все одно завадьте, — відрубав Брезійон.
Адамберґ поклав слухавку, розуміючи, що доля його нового призначення у кримінальний розшук була тепер у хитрих руках сіяча чуми.
Насправді йому було начхати, якщо доведеться втратити роботу і поїхати геть. Але втратити нитку тепер, коли він знайшов точку відліку, було б справді дуже прикро.
Комісар розклав газети і зачинив двері, щоб відгородитися від пронизливих перехресних телефонних дзвінків, які лунали один за одним у великій залі, мобілізуючи всіх працівників відділку.
У передовиці з'явився «Маленький трактат» сіяча, супроводжуваний фотографіями останньої жертви, коментарями про чорну чуму і заголовками, що мали на меті підживити страхи: «Чорна чума чи серійний убивця?», «Бич Божий повернувся?», «Вбивства чи зараження?», «Четверта підозріла смерть у Парижі». І так далі.
Статті вже були куди менш обачними, ніж напередодні, і деякі з них навіть починали критикувати те, що тепер називалося «офіційною версією про задушення». Практично у всіх виданнях цитувалися уривки з доказів, які Адамберґ надавав на вчорашній прес-конференції, щоб одразу ж піддати їх сумніву та розвінчати. Чорний колір трупів, вочевидь, змушував брехати найвправніші пера, і стародавні страхи пробуджувалися, наче спляча красуня після трьохсотрічного сну. Ця чорнота, яка насправді була величезною похибкою. Величезна похибка, яка могла кинути місто у вир божевілля.