Страница 36 из 63
— Наш сіяч надто зайнятий убивствами? Йому більше нема коли малювати? Він передає повноваження?
— Гадаю, ні, — сказав Адамберґ, підводячись і вдягаючи куртку. — Це щоб збити нас з пантелику. Уявіть, що буде, коли хоча б одна десята парижан послухається і захищатиме двері четвірками. Ми не зможемо відрізнити справжні від імпровізованих. А малювати їх не складно, в газетах їх дуже чітко надруковано. Лишається тільки охайно перемалювати.
— Графолог миттєво відрізнить справжні від фальшивих.
Адамберґ похитав головою.
— Ні, Данґларе, не миттєво. Не тоді, коли перед нами опиняться п'ять тисяч четвірок, намальованих п'ятьма тисячами рук. І я точно недооцінив реальну кількість. Купа людей послухається. А скільки буде вісімнадцять відсотків від двох мільйонів?
— А хто входить у ці вісімнадцять відсотків?
— Легковірні, боягузи, забобонні. Ті, хто боїться затемнень, нових тисячоліть, передбачень і кінця світу. Принаймні ті, хто визнає це під час опитувань. Скільки це буде, Данґларе?
— Триста шістдесят тисяч.
— Можна готуватися до чогось такого. А якщо до цього додасться ще й страх, то ми захлинемося ними. А якщо не вдасться відрізнити справжні четвірки від фальшивих, не помітимо справжні чисті двері. Ми не зможемо нікого захистити. Тоді сіяч зможе гуляти, де захоче, без лягавих, які чекають на кожному сходовому майданчику. Він зможе навіть малювати посеред білого дня, щоб не панькатися з кодами. Бо не можна ж заарештувати тисячі людей, які візьмуться розмальовувати власні двері. Розумієте, Данґларе, навіщо він це робить? Він маніпулює громадською думкою, бо його це влаштовує, йому це необхідно, щоб позбутися лягавих. Він кмітливий, Данґларе, кмітливий і прагматичний.
— Кмітливий? Ніхто не змушував його малювати ці бісові четвірки. Ніхто не змушував його ізолювати своїх жертв. Це пастка, в яку він сам піймався.
— Він хотів, щоб усі зрозуміли, що йдеться про чуму.
— Але йому вистачило б просто намалювати червоний хрест після...
— Це правда. Але він запустив вибіркову чуму, а не загальну. Він обирає собі жертв, але має твердий намір захистити тих, хто мешкає поруч. Це також прагматично і вмотивовано.
— Умотивовано у всесвіті його божевілля. Він міг би вбивати, не розігруючи постановку з цією бісовою старомодною чумою.
— Він не хоче вбивати сам. Він хоче, щоб людей було вбито. Він хоче бути тим, хто спрямовує прокляття. Для нього в цьому полягає величезна різниця. Він не вважає себе відповідальним.
— Чорт забирай, але чума! Це кумедно. Звідки він виліз, цей тип? З якого світу? З якої могили?
— Коли ми зрозуміємо це, Данґларе, то зможемо арештувати його, кажу вам. А щодо кумедності, так воно і є. Але не недооцінюйте давню добру чуму. Вона досі у справі, і цікавить значно більше людей, ніж мала б. Можливо, гротескна і вбрана у дрантя, але зовсім не смішна. Кумедна, але грізна.
Коли машина рушила до авеню Сюфрен, Адамберґ зателефонував ентомологу, щоб відправити його з морською свинкою на вулицю Тампль, у квартиру нової жертви. У квартирах Жана Віяра і Франсуа Клерка було зібрано Nosopysllus fasciatus, чотирнадцять у першого і дев'ять у другого, а ще кілька знайшлося в пакетах з одягом, які сіяч кинув біля них. Усі здорові. Всі великі конверти кольору слонової кістки розрізано ножем. Потім комісар набрав номер Агентства Франс-Прес. Якщо хтось отримає такий конверт, нехай негайно зв'яжеться з поліціянтами. І нехай такий конверт покажуть в опівденних новинах.
Адамберґ з жалем дивився на оголене тіло молодої жінки, спотворене задушенням і практично повністю замащене вугіллям і брудом від вантажівки. Її одяг жалюгідною купкою лежав поруч. Авеню було перекрито, щоб уникнути цікавих очей, але сотні людей уже пройшли повз мертву. Не було жодного способу приховати інформацію. Адамберґ з сумом засунув руки в кишені. Він утратив свій дар передбачення, йому більше не вдавалося зрозуміти, відчути, осягнути цього вбивцю, тоді як сіяч, на противагу йому, діяв надзвичайно ефективно: зачитував оголошення, маніпулював пресою, вбивав своїх жертв, коли хотів і де хотів, попри те, що поліція мала б затиснути його з усіх боків. Адамберґ не зміг відвернути чотири смерті, незважаючи на те, що його пильність прокинулася значно раніше. До речі, а коли? Під час другого візиту Маріз, знервованої матері сімейства. Він чітко визначив мить, коли народилося його перше занепокоєння. Натомість він не знав, коли втратив нитку, якої миті забрів у туман, безсило потонувши в даних.
Він дивився на юну Маріанну Барду, доки її тіло не опинилося у вантажівці моргу, віддавав короткі накази і неуважно слухав звіти своїх офіцерів, які надходили з вулиці Тампль. Молода жінка вчора ввечері не виходила — вона просто не повернулася з роботи. Він відправив двох лейтенантів до її шефа, не надто на щось сподіваючись, а тоді пішки рушив до свого відділку. Він ішов довго, більше години, а тоді повернув до Монпарнасу. Якби ж він тільки міг згадати, коли загубився.
Комісар піднявся вулицею Ґете і повільно дійшов до «Вікінга». Замовив сандвіч і сів за столик, який виходив на майдан. За тим столиком ніхто не хотів сидіти, бо потрібно бути досить маленьким, аби не вдаритися об фальшивий ніс дракара, що нависав над ним, причеплений до стіни. Коли комісар уже з'їв чверть свого сандвіча, Бертен підвівся і раптом ударив у мідну дошку над баром, і від удару того пролунав грім. Зі здивуванням Адамберґ бачив, як одним поривом з майдану зривалися всі голуби, а маси клієнтів вирушали до ресторану. Серед них був і Ле Ґерн, якого Адамберґ жестом запросив до себе. Глашатай сів навпроти нього, не питаючи дозволу.
— Скнієте від горя, комісаре? — запитав Ле Ґерн.
— Скнію від бездіяльності, Ле Ґерне. Це так помітно?
— Ага. Втратили курс?
— Я б не зміг сказати краще.
— Зі мною таке траплялося тричі, і ми, як сліпці, поневірялися в тумані, уникаючи однієї катастрофи, щоб потрапити в іншу. Двічі проблема була винятково в приладах. Але третього разу це я помилився з вимірами секстанта наприкінці безсонної ночі. Втома призвела до величезної похибки. Непростимої.
Адамберґ виструнчився, і Жос побачив, як в його очах барви водоростей загораються ті самі вогники, що й тоді, першого разу в його кабінеті.
— Скажіть мені це ще раз, Ле Ґерне. Дослівно повторіть.— Про секстант?
— Так.
— Тобто це як з секстантом. Варто заплутатися, і дуже сильно схибите. І то буде непростима помилка.
Адамберґ завмер, зосередивши погляд на точці на столі, рука напружена, ніби він хотів, щоб Глашатай замовк. Жос не наважувався більше нічого сказати, лише спостерігав, як сандвіч стискається між пальцями комісара.
— Я знаю, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ, піднімаючи голову. — Знаю, коли перестав розуміти і бачити його.
— Кого?
— Сіяча чуми. Я перестав його бачити і втратив орієнтир. Але тепер я знаю, коли це трапилося.
— Це важливо?
— Так важливо, ніби ви отримали можливість виправити свою помилку з секстантом і повернутися в ту мить, коли схибили.
— Тоді й справді важливо, — підтвердив Жос.
— Я маю йти, — сказав Адамберґ, лишаючи на столі гроші.
— Обережно з дракаром, — попередив Жос. — Не забийте голову.
— Я невисокий. А цього ранку була «химера»?
— Ми б вам повідомили.
— Йдете шукати свою точку відліку? — спитав Жос, коли Адамберґ відчиняв двері.
— В яблучко, капітане.
— Ви справді знаєте, де вона?
Адамберґ показав пальцем собі на чоло і вийшов.
У мить похибки. Це коли Марк Вандузлер розповідав про помилку. Саме цієї миті Адамберґ утратив орієнтири. Крокуючи, Адамберґ намагався пригадати слова Марка Вандузлера. Він дозволив нещодавнім образам повернутися разом зі звуком. Вандузлер стояв біля дверей зі своїм блискучим паском і тонкою тремкою рукою, пальці якої прикрашали срібні персні — три срібних персні. Так, усе через вугілля, як він там казав? Коли ваш убивця вимащує тіло вугіллям, то помиляється. Він припускається величезної похибки.