Страница 30 из 63
— Емілі, — розвернувшись, підправив його Люсьєн. — Жахливо, що ви ніяк не можете вбити собі в голову її ім'я.
— Ми зіграли дві партії в карти з хрещеним, — вів далі Матіас. — Він виграв триста двадцять франків і пішов спати. Ти взявся за прасування білизни пані Булен, потім — пані Дрює. О першій ранку ти склав прасувальну дошку і згадав, що маєш віднести наступного дня дві пари простирадл. Я тобі допоміг, і ми вдвох прасували їх на столі. Я взяв стару праску. Ми закінчили складати їх в окремі пакети близько другої тридцять. Піднімаючись спати, ми зустріли хрещеного, який виходив у туалет.
Матіас підвів голову.
— Він вивчає первісну історію, — сказав Люсьєн біля своєї раковини. — Це точно. Можете довіряти йому.
— Можна я піду? — запитав Матіас. — У мене там збирання в процесі.
— Так, — відповів Марк. — Дякую.
— Збирання? — запитав Адамберґ.
— Він клеїть у льосі палеолітичний кремінь, — пояснив Марк Вандузлер.
Так нічого і не зрозумівши, Адамберґ кивнув. Натомість він зрозумів, що не збагне ні функціонування цього будинку, ні життя його мешканців, лише поставивши кілька запитань. Для цього знадобилося б дуже багато зусиль, а це зовсім не його справа.
— Звісно, Матіас міг збрехати, — сказав Марк Вандузлер. — Але, якщо захочете, запитайте кожного з нас окремо про колір простирадл. Він не міг переплутати дати. Того ж ранку я забрав білизну у мадам Туссен, що мешкає у 22-му будинку на авеню Шуазі, можете перевірити. Я їх виправ і висушив протягом дня, а ввечері попрасував. Наступного дня відніс. Два блакитних простирадла з мушлями і два темно-рожевих, а на звороті — сірих.
Адамберґ кивнув. Бездоганне домашнє алібі. Цей тип знався на білизні.
— Добре, — сказав він. — Я коротко викладу вам ситуацію.
Оскільки Адамберґ говорив повільно, йому знадобилося двадцять п'ять хвилин, щоб пояснити справу з четвірками, Глашатаєм і вчорашнім убивством. Обидва Вандузлери уважно слухали. Марк кивав, ніби почута розповідь підтверджувала його здогади.
— Сіяч чуми, — у підсумку сказав він. — Ось з ким ви маєте справу. І водночас захисник. Отже, тип вважає себе володарем. Найцікавіше, що сіячі зазвичай були вигаданими персонажами і вимірювалися тисячами.
— Тобто? — запитав Адамберґ, розгорнувши блокнот.
— Кожного разу, коли розгоралася чума, жах був настільки великим, що, крім Бога, комет і повітряних інфекцій, яких неможливо покарати, винних шукали на землі. Шукали сіячів чуми. Людей звинувачували в тому, що вони поширюють чуму через мазі, різноманітні припарки, якими вони змащували дзвоники, замкові шпарини, поручні і фасади. Нещасний тип, який просто доторкнувся до будівлі, ризикував загинути. Тоді повісили купу людей. Їх називали сіячами, змащувачами та отруйниками. І ніколи за всю історію людства ніхто не запитав себе, навіщо комусь чинити таке. Тут у нас, без сумніву, сіяч. Але ж він сіє не куди заманеться, правда? Він нападає на одних і захищає інших. Він Бог, він спрямовує бич Божий. Наче Бог, він вибирає, кого прикликати до себе.
— Ми шукаємо зв'язок між потенційними жертвами. Наразі марно.
— Якщо є сіяч, має бути і носій. Чим він користується? Ви знайшли сліди мазі на незамальованих дверях? У замковій шпарині?
— Ми не шукали їх. Навіщо здався носій, якщо жертву задушили?
— Гадаю, відповідно до цієї логіки, він не відчуває себе вбивцею. Якби він просто хотів убивати сам, то йому не довелося б вигадувати всю цю історію з чумою. Він користується бичем Божим як посередником між собою і жертвами. Це чума вбиває, а не він.
— Звідси й оголошення.
— Так. Він підкреслено виводить чуму в головні дійові особи і стверджує, що тільки вона несе відповідальність за те, що трапиться. А ще йому обов'язково потрібен носій.
— Блохи, — запропонував Адамберґ. — Мого заступника в квартирі жертви вчора покусали блохи.
— Чорт забирай, блохи? У вбитого були блохи?
Марк різко підвівся, засунувши стиснуті кулаки в кишені штанів.
— Які блохи? — нервово запитав він. — Котячі?
— Нічого про це не знаю. Я наказав віднести речі в лабораторію.
— Якщо мова йде про котячих або собачих бліх, боятися нема чого, — сказав Марк, крокуючи туди-сюди вздовж столу. — Вони не завдадуть шкоди. Але якщо йдеться про щурячих бліх, тобто якщо той тип справді заразив щурячих бліх і випустив їх на свободу, Господи, та почнеться ж катастрофа!
— Вони справді небезпечні?
Марк глянув на Адамберґа так, наче той запитав, що таке білі ведмеді.
— Я зателефоную в лабораторію, — сказав Адамберґ.
Він відійшов убік, щоб зателефонувати, а Марк тим часом жестом попросив Люсьена менше шуміти, складаючи тарілки.
— Так, саме так, — казав Адамберґ. — Ви вже завершили? Як, ви кажете, називаються? Заради Бога, по буквах.
Адамберґ записав у блокноті літеру «N», потім — «о», а далі йому було складно продовжувати. Марк узяв олівець з його рук і дописав почате слово: Nosopsyllus fascialus. Потім поставив знак запитання. Адамберґ ствердно кивнув.
— Усе гаразд, у мене вже є назва, — сказав він ентомологу.
Марк далі написав запитання: носії бацили?
— Віднесіть їх на бактеріологічну експертизу, — додав Адамберґ. — і шукайте бацилу чуми. Двічі закоркуйте їх, у мене вже є вкушена людина. І заради Бога, не випускайте їх бігати лабораторією. Так, за цим самим номером. Усю ніч.
Адамберґ поклав телефон у внутрішню кишеню.
— В одязі мого заступника знайдено двох бліх. Це не людські блохи. Це...
— Nosopsyllus fiasciatus, щурячі блохи, — закінчив за нього Марк.
— У конверті, який я забрав у квартирі мертвого, була ще одна мертва блошиця. Той самий вид.
— Саме так він їх і підкидає.
— Так, — сказав Адамберґ і у свою чергу почав ходити. — Він відкриває конверт і випускає бліх у квартиру. І все одно я не вірю, що ці чортові блохи — інфіковані. Гадаю, це все суто символічно.
— Він настільки занурився в символи, що аж відкопав десь щурячих бліх. А їх зовсім не легко роздобути.
— Гадаю, він блефує, саме для того і вбиває сам. Він знає, що блохи нікого не вб'ють.
— Це не точно. Вам би варто було зібрати всіх бліх, що завелися у Лорійона.
— І як я маю це зробити?
— Найпростіше — прийти в квартиру з однією чи двома морськими свинками і випустити їх туди на п'ять хвилин. На них позбираються всі. Тоді ви хутенько запхнете їх у торбу й відвезете у свою лабораторію. А одразу після цього — дезінфекція квартири. Не лишайте морську свинку там надовго. Один раз укусивши тварину, блохи можуть піти на прогулянку. Варто піймати їх у процесі обіду.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, записуючи стратегію. — Дякую вам за допомогу, Вандузлере.
— І ще два моменти, — сказав Марк, проводжаючи комісара до дверей. — Знайте, що ваш володар чуми — не такий уже й гарний чумолог. Його ерудиція обмежена.
— Він десь помилився?
— Так.
— Де?
— Вугілля, «Чорна смерть». Це просто образ, словесна плутанина. Pestis atra[20] означало «жахлива смерть», а не «чорна смерть». Тіла зачумлених ніколи не чорніли. Лише кілька синюватих плям там і сям. Це пізніший міф, відома і поширена помилка. Всі в це вірять, але це не так. Коли ваш убивця вимазує тіло вугіллям, він помиляється. Він припускається величезної хиби.
— Он як, — сказав Адамберґ.
— Не втрачайте розсудливості, комісаре, — сказав Люсьен, виходячи з кімнати. — Марк — надто скрупульозний, як і всі медієвісти. Він губиться в деталях, проходячи повз найголовніше.
— І що ж це?
— Жорстокість, комісаре. Людська жорстокість.
Марк усміхнувся і відійшов, щоб дати Люсьену пройти.
— А який фах у вашого друга? — запитав Адамберґ.
— Його найперша професія — дратувати всіх навколо, але за це не платять. Таке він практикує добровільно. По-друге, він спеціалізується на сучасності — на Великій Війні[21]. Ми дуже сваримося через історичні періоди.
20
Латинське слово «atrus» («atra» в жіночому роді) — багатозначне, одне з його значень — «чорний», а інше — «жахливий», «страшний».
21
Мова йде про Першу світову війну (1914—1918 рр.).