Сліпобачення

А якщо не звідси, то з Веґнерової «Ілюзії свідомої волі[211]». Не така амбітна й значно доступніша, Веґнерова книжка не стільки переймається питанням свідомості, як висвітлює концепцію свободи волі, яку Веґнер визначає як «спосіб нашого мозку оцінити те, що він, на його думку, робить». Веґнер пропонує власний перелік синдромів та хвороб, які тільки посилюють бентежне відчуття того, наскільки ми є тендітними й крихкими машинами. І, звісно ж, Олівер Сакс[212] надсилав нам звістки з передової свідомості ще до того, як свідомість стала популярним трендом.

Мабуть, було б простіше перелічити людей, які не намагалися «пояснити» свідомість. Теорії охоплюють цілий спектр — від дифузних електричних полів до квантового театру маріонеток; свідомість «розташовували» в острівцевій корі, в гіпоталамусі та сотні динамічних ядер між ними[213],[214],[215],[216],[217],[218],[219],[220],[221],[222],[223]. (Принаймні, одна теорія[224] постулює ідею, що хоча вищим приматам і дорослим людям притаманний інтелект, людські дітлахи його позбавлені. Визнаю, такий висновок припав мені до вподоби; якщо й діти мають якийсь інтелект, то вони точно психопати.)

Під доволі невинним, поверховим запитанням «Що таке свідомість?» ховається набагато функціональніше питання: «Навіщо вона потрібна?» «Сліпобачення» детально аналізує це питання, тож я не повторюватиму вже викладених висновків. Буде достатньо сказати, що принаймні за звичних умов свідомість робить ненабагато більше того, що отримує нагадування від значно багатшого підсвідомого середовища, завіряє їх, а потім привласнює всю шану собі. Власне, підсвідомість зазвичай функціонує настільки добре, що навіть садить консьєржа в передню поясну кору головного мозку, аби той просто не дозволяв самій свідомості втручатися у щоденні операції мозку[225],[226],[227]. (Якби решта твого мозку була свідомою, то вона, певно, вважала б тебе роговолосим босом з «Ділберта»[228].)

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога[233]. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету[234],[235].) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні[236], і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації[237]. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року[238].) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу[239] — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо спільне — вони недешеві з погляду метаболізму. (Різниця в тому, що інтелект, у певних ситуаціях, вартує сплаченої за нього ціни. А ось яку цінність для виживання має замилування заходом сонця?)

Багато людей вказували на величезну вартість і недоліки свідомості, але мало хто наважився ступити на крок далі і запитати вголос: а чи не стала вся ця бісова штука радше тягарем, аніж перевагою? Звісно ж ні, вважають люди. Інакше природний відбір відкинув би її давним-давно. Можливо, вони й мають слушність. Сподіваюся на це. «Сліпобачення» — це розумовий експеримент, гра в «а що, як» та «припустімо». Не більше.

З іншого боку, додо й стеллерові корови тисячу років тому могли б вдатися до того самого аргументу, щоб довести власну вищість: «Якщо ми такі недоладні, то чому ж не вимерли?» Чому? Бо природному відбору потрібен час, та і вдача відіграє тут величезну роль. Найбільші хлопці у кварталі — далеко не завжди найсильніші чи найвитриваліші. Та й гра ще не закінчилася! Гра ніколи не закінчується: немає фінішної лінії по цей бік теплової смерті. І переможців тут також немає — є лише ті, хто досі не програв.

Каннінґемові дані про самовпізнавання у приматів: вони також справжні. У шимпанзе вище співвідношення мозку до маси тіла, ніж в орангутангів[240], але орангутанги завжди впізнають себе в дзеркалі, а шимпанзе — через раз[241]. Окрім людей, найрозвиненіші мовленнєві навички мають деякі види птахів і мавп, а не «свідоміші» вищі примати, що є нашими найближчими родичами[242],[243]. Якщо придивитися, то такі факти свідчать, що свідомість може бути тільки фазою, з якої орангутанги ще не виросли, але яку їхні розвиненіші родичі-шимпанзе вже починають лишати позаду. (Горили не впізнають себе в дзеркалі. Може, вони вже переросли свідомість, а може, ніколи і не розвивали її).

211

Wegner, D. M. 2002. The Illusion of Conscious Will. MIT Press, Cambridge. 405 pp.

212

Saks, O. 1970. The Man who mistook his wife for a hat and other clinical tales. Simon & Shuster, NY.

213

McFadden, J. 2002. Synchronous firing and its influence on the brain's electromagnetic field: evidence for an electromagnetic field theory of consciousness. J. Consciousness Studies, 9, No. 4,2002, pp. 23-50

214

Penrose, R. 1989. The Emporer's New Mind. Oxford University Press.

215

Tononi, G., and G. M. Edelman. 1998. Consciousness and Complexity. Science 282: 1846–1851.

216

Baars, B. J. 1988. A Cognitive Theory of Consciousness. Cambridge Univ. Press, New York.

217

Hilgetag, C. C. 2004. Learning from switched-off brains. Sci. Amer. 14: 8–9.

218

Roth, G. 2004. The quest to find consciousness. Sci. Amer. 14: 32–39.

219

Pauen, M. 2004. Does free will arise freely? Sci. Amer. 14: 41–47.

220

Zimmer, C. 2003. How the mind reads other minds. Science 300: 1079–1080.

221

Crick, F. H. C, and C. Koch. 2000. The unconscious homunculus. In Neural Correlates of Consciousness — Empirical and Conceptual Questions (T. Metzinger, Ed.) MIT Press, Cambridge.

222

Churchland, P. S. 2002. Self-Representation in Nervous Systems. Science 296: 308–310.

223

Miller, G. 2005. What is the biological basis of consciousness? Science 309: 79.

224

Blakeslee, S. 2003. The Christmas tree in your brain. Toronto Star, 21/12/03

225

Matsumoto, K., and K. Tanaka. 2004. Conflict and Cognitive Control. Science 303: 969–970.

226

Kerns, J. G., et al. 2004. Anterior Cingulate Conflict Monitoring and Adjustments in Control. Science 303: 1023–1026.

227

Petersen, S. E. et al. 1998. The effects of practice on the functional anatomy of task performance. Proceedings of the National Academy of Sciences 95: 853–860.

228

Мова йде про персонажа популярних коміксів «Ділберт», який є уособленням самозакоханості і некомпетентності.

229

Zimmer, С. 2003. How the mind reads other minds. Science 300: 1079–1080.

230

Nrretranders, T. 1999. The User Illusion: Cutting Consciousness Down to Size. Penguin Press Science. 467 pp.

231

Altenmuller, E.0.2004. Music in your head. Scientific American. 14: 24–31.

232

Pinker, S. 1997. How the mind works. WW Norton & Co., NY. 660 pp.

233

Matsumoto, K., and K. Tanaka. 2004. Conflict and Cognitive Control. Science 303 :969–970.

234

Helmuth, L. 2003. Fear and Trembling in the Amygdala. Science 300: 568–569.

235

Dolan, R. J. 2002. Emotion, cognition, and behavior. Science 298: 1191–1194.

236

Treffert, D. A., and G. L. Wallace. 2004. Islands of genius. Scientific American 14: 14–23.

237

Anonymous., 2004. Autism: making the co

238

Wegner, D. M. 1994. Ironic processes of mental control. Psychol. Rev. 101: 34–52.

239

Proceedings of the Royal Society of London В (DO110.1098/rspb.2003.2548)

240

5 Aiello, L, and C. Dean. 1990. An introduction to human evolutionary anatomy. Academic Press, London.

241

Gallup, G. G. (Jr.). 1997. On the rise and fall of self-conception in primates. In The Self Across Psychology— self-recognition, self-awareness, and the Self Concept. A

242

Hauser, M. D., N. Chomsky, and W. T. Fitch. 2002. The faculty of language: what is it, who has it, and how did it evolve? Science 298: 1569–1579.

243

Carstairs-McCarthy, A. 2004. Many perspectives, no concensus — a review of Language Evolution, by Christiansen & Kirby (Eds). Science 303: 1299–1300.