Сліпобачення

Ліана не відповідає.

Полковник трактує це мовчання як «ні».

— А варто було б якось туди заскочити. Біля когось є люди, що доглядають за ними, біля інших — нема. Я бачив дітей, що лежать у власному гівні, вкриті смердючими пролежнями. Людей, у яких повипадала половина зубів, бо вони під’єднані до рою. І їм начхати. Вони просто не в змозі перейматися, бо їх більше не існує. А рій переймається станом елементів, з яких збудований, не більше, ніж…

Люди-смолоскипи, що палають в еквадорському дощовому лісі.

— …ніж ви б уболівали за долю єдиної клітини своєї печінки.

Латтеродт дивиться на свій напій.

— Вони самі прагнуть до цього, полковнику. До свободи від сансари. Не вдаватиму, буцімто я б сама зробила такий вибір, — вона знову піднімає очі й перехоплює його погляд. — Але вас тривожить не це.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо байдуже, наскільки ви засуджуєте такий спосіб життя: вісім мільйонів кататонічних душ не становлять військової загрози.

— Ви впевнені? Ви хоч здатні уявити, які плани можуть клекотати в горнилі об’єднаного мислення восьми мільйонів людських мізків?

— Завоювання світу, — киває Латтеродт з незворушним виразом. — Усі драхмічні віри закликають саме до цього.

Він не засміявся.

— Віра притаманна людям. А рій — це щось геть інше.

— Якщо вони становлять загрозу, — спокійно каже вона, — то що ж таке ми?

Вона має на увазі своїх господарів. Відповідь насправді є: «Жахіття».

— Свідомість Мокші не настільки радикальна, якщо розглянути її уважніше, — продовжує вона. — Цей рій побудовано із звичайних мізків. А мої хлопці граються з кортикальною архітектурою. У нас є сплетіння мізків і квантове біорадіо, засноване на принципах, з якими ви не зустрінетеся ще років двадцять. Ви навіть не зможете їх визначити як «технологію». Саме тому ми й розмовляємо зараз, так? Бо якщо вас хвилює купка з’єднаних у мережу звичайних людей, то як же Двокамерники можуть не бути загрозою?

— А це так? — нарешті запитав полковник.

Латтеродт пирхає.

— Послухайте, мозок можна оптимізувати лише для життя тут чи там. Не те й інше водночас. Двокамерники мислять у планківських масштабах. Усе це квантове божевілля для них так само інтуїтивне, як для вас вгадування траєкторії польоту бейсбольного м’яча. Але знаєте що?

Він уже чув це раніше:

— Кепсько у них з бейсболом.

— Так, у них кепсько з бейсболом. Звісно, вони можуть про себе подбати. І зад собі підітруть, і прогодуються. Але відрядіть їх у велике місто — і їм, м’яко кажучи, стане некомфортно.

Він на це не купується.

— Навіщо, по-вашому, їм такі люди, як я? Гадаєте, вони пішли в пустелю, щоб побудувати лігво суперзлочинців? — Латтеродт закочує очі. — Вони не становлять загрози, повірте мені. Їм навіть через галасливу вулицю важко перейти.

— Їхні фізичні здібності хвилюють мене в останню чергу. Настільки розвинена сила могла б розчавити нас каблуком і навіть не помітити цього.

— Полковнику, я живу з ними. І мене вони досі не розчавили.

— Ми обоє чудово знаємо, наскільки б дестабілізувало ситуацію рішення Двокамерників викинути на ринок бодай невелику частку…

— Але ж вони не роблять цього, правда? Та й навіщо це їм? Думаєте, вони переймаються довбаним прибутком у вашій фентезійній економіці? — Латтеродт хитає головою. — Ви маєте дякувати тому богу, якому молитеся, що саме вони володіють цими патентами. Будь-хто інший давно б уже розворушив увесь цей мурашник — просто для гарного балансу в податковій звітності.

Отже, ми для вас мурахи.

— Хочете визнавати це чи ні, а з ними світ набагато кращий, ніж без них. Вони тримаються самі по собі, нікого не чіпають, а коли виходять пограти, то ви, печерні люди, поводитеся, як бандити. Ви б мали про це знати; Збройні сили вже років десять користуються ліцензією на нашу шифрувальну техніку.

— Останнім часом ні. — Відколи хтось із командного складу рознервувався через можливі збої у системі. Хоча, можливо, полковник і сам доклав до цього руку.

— Вам же гірше. Кілька місяців тому в Коауїлі було розроблено варіант, заснований на симетрії Рамануджана, за який ви, хлопці, вбили б. Але ніхто не накладе лапи на наші алгоритми. — Вона виправилася. — Ніхто із звичайних людей.

— Це не спрацює, докторе Латтеродт.

Вона піднімає брови, обличчя — сама невинність.

Він нахилився до неї через стіл.

— Може, ви справді почуваєтеся в безпеці, засинаючи біля своїх гігантів. Вони не перевертаються на інший бік і не душать вас уві сні. Може, ви вважаєте, що це дає гарантію, буцімто такого ніколи не трапиться. Я б не був таким нерозважливим…

Знову.

Навіть через стільки часу обмовка завдає йому клопотів.

— Вони не вороги, полковнику.

Він переводить подих і дивується власному самовладанню.

— Саме це мене й лякає. З ворогом є хоча б надія зрозуміти, чого він хоче. А ось та штука… — Він похитав головою. — Ви ж самі це визнаєте. Їхні амбіції не поміщаються в людському черепі.

— Просто зараз, — каже Латтеродт, — вони хочуть допомогти вам.

— Он як.

Жінка знімає ніготь і передає його через стіл. Полковник дивиться, але не чіпає.

— Це кристал, — за мить каже вона.

— Я знаю, що це. Ви не могли просакадувати його прямо в мене?

— І ви б це прийняли? Ви б дозволили помічниці Двокамерників завантажувати дані просто у вашу голову?

Ледь скривившись, він визнає її слушність.

— Що це?

— Передача. Ми розшифрували її кілька тижнів тому.

— Передача.

— З Оорти. Наскільки ми можемо визначити.

Вона бреше. Має брехати.

Полковник хитає головою.

— Ми б уже…

Щодня, майже десять років. Перевіряв індикатор. Витискав мікрохвилі, шукаючи слово, шепіт, зітхання. Погляд не відривався від небес, навіть тепер, навіть коли вже підраховано втрати й увагу переключено на цікавіші перспективи.

Немає доказів того, що «Тезей» загинув…

— Ми сканували космос з миті запуску. Якби був якийсь сигнал, я б дізнався про це.

Латтеродт знизує плечима.

— Вони здатні на те, чого не можете ви. Саме тому вам погано спиться ночами, хіба ні?

— У них же навіть немає приладів. Звідки б взялася телеметрія?

Вона легенько всміхається.

Нарешті його осяює.

— Ви… Ви знали…

Латтеродт простягає руку через стіл і підштовхує ніготь на кілька сантиметрів ближче.

— Візьміть.

— Ви знали, що я зв’яжуся з вами. Ви спланували це.

— Подивіться, що там.

— Ви знаєте про мого сина. — Він відчуває, як повітря виривається крізь його стиснені зуби. — Ви покидьки. Тепер ви використовуєте проти мене мого власного сина?

— Обіцяю, передача вартуватиме…

Він підводиться.

— Якщо ваші господарі вважають, що можуть тримати його в заручниках…

— Зару… — Латтеродт моргає. — Звісно ж ні. Я казала вам, що вони хочуть допомогти…

— Рій хоче допомогти. Довбаний рій, що із самого початку…

— Джиме. Вони віддають вам інформацію. — Полковник не бачить на її обличчі нічого, крім щирого прохання. — Візьміть її. Відкрийте де й коли захочете. Перевірте через будь-які фільтри й бомбошукачі, будь-які системи безпеки, які вважатимете необхідними.

Його погляд був таким само суворим.

— Ви віддаєте мені трансляцію. Без жодних умов.

— Тільки за однієї.

— Ну звісно, — він з огидою хитає головою. — І яка ж вона?

— Повідомлення для вас, Джиме. Не для ваших господарів.

Не для Центру керування польотами.

— Ви знаєте, що я не можу цього пообіцяти.

— Тоді не приймайте пропозицію. Ви й самі чудово знаєте, що трапиться, якщо ви проговоритеся. Ви хоча б готові розмовляти з нами. А інші можуть виявитися далеко не такими розсудливими. І, попри ваші найглибші страхи, ми не можемо прикликати блискавку з небес, щоб знищити наших ворогів. Поширите цю інформацію — і невдовзі важкі чоботи солдафонів плюндруватимуть монастирі західної півкулі.