Сліпобачення

Полковник переводить імплантати в режим сну, вдячно ховаючись у тиші, що заповнила його голову, щойно в його скроні перестають бурмотіти звіти. Він запізніло усвідомлює справжній звук — тихий стукіт кігтиків по кахлях позаду нього. Чоловік повертається й помічає маленьку пухнасту чорно-білу мордочку, перш ніж тваринка ховається в закутку кімнати.

Полковник іде на кухню.

Зефір дозволяє квартирі його годувати — точніше, йому доводиться, адже служник-людина доступний не завжди, однак таке коту не до вподоби. Спершу він категорично відмовлявся так їсти. Психіку тварини колись зруйнував один аматор міжвидових контактів, який вирішив, що було б пізнавально, трансцендентно чи просто мило «розділити свідомість» з маленькою душею, що має в десять разів менше синапсів. Полковник намагався уявити, на що могло скидатися це насильницьке злиття: вкидання у вир незрозумілих думок і почуттів, що сліпили, наче палюче сонце; повернення в болючу криваву пітьму, щойно нарцисичному богу стало нудно і він перервав зв’язок.

Після того, як полковник приніс його додому, Зефір тижнями ховався у коморі. Шипів і пускав слину, побачивши розетки, оптоволокно і робота-прибиральника, що тихо котився кімнатами. За два роки його маленький пухнастий мозок нарешті зміг оцінити переваги й недоліки автоматичної системи подавання корму на кухні, але кіт і досі більше скидався на привида, ніж на милу пухнасту тваринку. Вловити його пересування можна було тільки краєм ока. На відкритий простір Зефір виповзав лише тоді, коли був дуже голодним чи коли полковник застигав, не рухаючись. Він досі уникав фізичного контакту. Полковник потурав коту, вдаючи, що не помічає розідраної оббивки бильця дивана у вітальні. Йому бракує сили навіть на те, щоб демонтувати роз’єм із жахливого шраму на Зефіровій голові. Хто знає, які посттравматичні жахіття може пробудити похід до ветеринара.

Полковник наповнює мисочку й відступає на дозволені два метри (це вже прогрес, ще півроку тому йому не можна було наближатися навіть на три метри). Зефір прослизає на кухню, поводить носиком і зиркає в усі кутки.

Полковник сподівається, що той, хто піддав таким тортурам його кота, коли стомиться від ссавців, вирішить спробувати екзотичніші інтерфейси. Наприклад, перейде на головоногих. Судячи з усього, ситуація буде не такою приємною, якщо поділитися свідомістю з гігантським восьминогом.

Людські рої, принаймні, можуть посилатися на взаємну згоду. Їхні члени самі обирають насилля, яке чинять над собою, добровільно викликаючи монстра, що постає з купи знищених особистостей. Якби ж тільки все на цьому й закінчувалося, якби шкоди зазнавали лише члени рою…

Наче смолоскип у чистилищі, в самому кутку мережі тліє свічка його сина. З кожним новим шматочком Зефір сторожко роззирається, досі боячись Другого Пришестя.

Полковникові знайоме таке відчуття.

Вони зустрічаються на терасі біля «Ріверсайду», одного з архаїчних бістро, де все — від приготування їжі до обслуговування столиків — виконується персоналом з плоті й крові. Як наслідок, усе — від приготування їжі до обслуговування столиків — набагато гіршої якості. Здається, люди готові непогано доплачувати за індивідуальний підхід.

— Ви не схвалюєте, — каже доктор Латтеродт, одразу переходячи до справи.

— Багато чого, — визнає полковник. — Вам слід висловлюватися конкретніше.

— Нас. Того, що ми робимо. — вона дивиться на меню (буквально — те надруковано на звичайнісінькому папері). — Гадаю, рої загалом.

— Є причина, чому вони перебувають поза законом. — Принаймні, більшість з них.

— Є. Люди просто бояться, що їхні життя контролюватимуть речі, яких вони не розуміють. І байдуже, наскільки раціональним чи корисним є запропонований закон чи стратегія. Якщо для розуміння принципів їхньої дії потрібно десять мізків, одинаки чинять опір. — Маріонетка знизує плечима. — Річ у тому, що Двокамерники не встановлюють законів і не визначають стратегії. Вони лише споглядають природу і не розпускають рук. Можливо, саме тому вони й не є протизаконними.

— Або це просто виверт. Закладаюся, якби ми передбачали інтерфейси з плоті, ми б значно чіткіше визначили поняття «технологія».

— От тільки закон про інтерфейси прийняли ще десять років тому, а визначення досі немає. Та й звідки воно візьметься?

Мозок змінюється з кожною новою думкою; як можна заборонити кортикальну корекцію, не заборонивши самого життя?

— Це не моя справа.

— І все одно. Ви не схвалюєте.

— Просто я бачу забагато шкоди. Ви так щиро всміхаєтеся, без упину говорите про трансцендентні одкровення групового розуму. Про всі прийдешні осяння, що чекають на тих, хто приєднається до великого цілого. Але ж ніхто не згадує…

Чим інші платять за ваше просвітлення…

— …що трапляється з вами потім.

— Погляд у рай, — бурмоче Латтеродт, — що обертає життя на пекло.

Полковник моргнув.

— Саме так.

Як почуваються люди, яким подарували зір богів лише для того, щоб знову відняти його, щоб отруїти жалюгідне існування звичайних людей розмитими, незрозумілими спогадами про вище розуміння? Не дивно, що люди потрапляють у залежність. Не дивно, що деяких доводиться силоміць висмикувати з роз’ємів, попри їхні крики.

Покласти край стражденному життю в тіні такого осяяння — такий собі акт милосердя.

— Поширена помилка, — каже Латтеродт. — Рої — не мозаїка з тисячі маленьких особистостей, а єдність. Джим Мур не перетворюється на супермена; Джима Мура навіть не існує, доки живе рій. Якщо тільки не знизити час очікування.

— Ще гірше.

Вона нетерпляче хитає головою.

— Якби все було настільки погано, ви б першим про це дізналися. Ви самі — ройовий мозок. І завжди ним були.

— Якщо у вас таке розуміння вертикалі управління…

— Кожен є роєм.

Він пирхає.

Вона продовжує:

— У вас дві церебральні півкулі, так? Кожна з них здатна керувати окремими особистостями, а отже, по суті, мозок керує множинними особистостями. Якщо одну з цих півкуль заблокувати за допомогою анестезії чи достатньої транскраніальної магнітної стимуляції, інша почуватиметься цілком пристойно. І знаєте що? Нова особистість відрізнятиметься від вас. У неї можуть бути інші політичні переконання, інша стать — чорт, навіть інше почуття гумору. До тієї миті, доки інша півкуля не повернеться до життя. Тоді ви знову станете собою.

То скажіть мені, полковнику, чи страждають ваші півкулі? Чи міркують ваші зв’язані із затичкою у роті множинні «я»: «О великий Ґанеша! Я в пастці! Тільки б рій дозволив мені вийти звідси!»

«Не знаю, — збагнув він. — Звідки мені знати?»

— Звісно ж, ні, — сама відповідає Латтеродт. — Вони просто розділяють час. Цілковита проникність.

— А психоз після злиття — тільки міська легенда, яку поширюють банди конспірологів.

Вона зітхає.

— Ні, психоз цілком реальний. І це страшно — він руйнує тисячі життів. Так. Але відповідальність за нього лежить на дефективній технології інтерфейсів. У наших хлопців такого не буває.

— Не кожному так таланить, — іронізує полковник.

Чоловік з косметичним хлорофілом в очах приносить їхні замовлення. Латтеродт усміхається до нього й починає длубатися в салаті з клонованого краба. Полковник перебирає шматочки авокадо; він уже й забув, що замовляв його.

— Ви відвідували Розум Мокші?

— Тільки віртуально.

— Ви ж знаєте, що не варто довіряти віртуальному досвіду.

— Тому, що ви відчуваєте за цим столом, також довіряти не можна. Бачите ту величезну сліпу пляму посеред вашого візуального поля?

— Я не кажу про природні вади. Зараз ідеться про те, що робиться з певним наміром.

— Ну гаразд, — вона жує і розмовляє з набитим ротом. — Які тоді наміри у Мокші?

— Ніхто не знає. Вісім мільйонів об’єднаних людських мізків. І ці люди — вони просто лежать. Певен, ви бачили трансляції з Банґалора й Гайдерабада — ошатні чисті спальні з розумними ліжками, що тренують тіла і підтримують їхню життєдіяльність. А ви бачили вузли, що живуть у задуп’ї світу, за п’ятсот кілометрів вздовж ґрунтового шляху? Люди, в яких немає нічого, крім ліжка, халупи і С-квадратного роутера біля сільської криниці?