Сліпобачення

— Вижити й передати свідчення.

— Робот…

— Може доправити дані, якщо нічого не підсмажить його пам’яті до того, як він покине систему. А ось переконати він нікого не зможе. Не зможе обійти раціоналізацію і відмови. Його слова не матимуть ваги. А у вампірів, — він зробив паузу, — слабкі комунікативні навички.

Ці слова мали викликати у мене дріб’язкову егоїстичну радість.

— Усе звалюється на мене, — збагнув я. — Ось що ви хочете сказати. Я бісів стенографіст, а все звалюється на мене.

— Так. Вибачте мені за це.

— Вибачити вам?

Сарасті махнув рукою. Зникли всі обличчя, крім двох.

— Бо не відаю, що чиню.

Новини розцвіли в КонСенсусі за кілька секунд до того, як Бейтс їх оголосила: тринадцять скіммерів не виринули з-за Великого Бена за графіком. Шістнадцять. Двадцять вісім.

Відлік пішов.

Сарасті цокав сам до себе, граючи з Бейтс у квача. Тактичний дисплей заповнився різнокольоровими нитками, клубком переглянутих проекцій — заплутаних, як витвір мистецтва. Нитки огорнули Бена, мов волокнистий кокон; «Тезей» був голою плямою, що бовваніла оддалік.

Я чекав, що ці ниточки проштрикнуть нас, як шпильки жука. На диво, жодна цього не зробила. Але проекції поширювалися тільки на найближчі двадцять п’ять годин, а надійними лишалися тільки половину часу. Коли доводилося жонглювати такою кількістю змінних, навіть Сарасті й Капітан не могли зазирнути далі в майбутнє. Але ця загроза мала маленьку ложку меду, що підсолоджувала піґулку: усі високошвидкісні громаддя не могли просто прилетіти й напасти на нас без попередження. Вочевидь, для цього їм потрібно буде лягти на відповідний курс.

Після зникнення «Роршаха» я замислився про те, що закони фізики вже не працюють.

До того ж деякі траєкторії були доволі близькими. Орбіти як мінімум трьох скіммерів проходитимуть від нас всього за сотню кілометрів.

Сарасті потягнувся до інжектора, коли кров прилила йому до обличчя.

— Час іти. Доки ви нудите, ми переобладнаємо «Харібду».

Він приставив до горла голку і впорснув ліки. Я витріщався на КонСенсус, зачарований яскравою рухомою павутиною, наче мошка — світлом ліхтаря.

— Сірі, зараз.

Він виштовхав мене зі свого намету. Я ковзнув у коридор, схопився за зручну сходинку — й зупинився.

У хребті роїлися піхотинці. Вони патрулювали повітряний тунель, вартували біля фабрики й шлюзів. Гігантськими комахами обліпили розсувні драбини. Хребет корабля повільно й нечутно витягувався.

«Він здатен і на таке», — згадалося мені. Його гофри стискалися й розслаблялися, наче м’язи. «Тезей» міг вирости на двісті метрів, щоб задовольнити будь-яку запізнілу потребу в більшому ангарі чи просторішій лабораторії.

Або щоб створити простір для піхоти. «Тезей» збільшував поле битви.

— Ходімо, — вампір повернув на корму.

Згори крикнула Бейтс:

— Щось відбувається!

Переділка розширилася, і по ній, розпластавшись, ковзнув аварійний планшет. Сарасті схопив його і надрукував команди. На стіні виринуло вікно Бейтс: крихітний шматочок Великого Бена, екваторіальний квадрант, довжина якого в електромагнітних хвилях не перевищувала кількох тисяч кілометрів. Внизу нуртували хмари й утворювався вир циклону — надто швидкий, щоб бути справжнім. Інший пласт даних описував заряджені часточки, скуті спіраллю Паркера. З глибини здіймалася величезна маса.

Сарасті клацнув язиком.

— Дифузійно-тензорне зображення? — запитала Бейтс.

— Тільки оптичний діапазон. — Сарасті взяв мене за руку й легко потягнув на корму. Дисплей біг разом з нами вздовж переділки: у мене на очах сім скіммерів вискочили з-за хмари — нерівне коло червоногарячих ракет вирвалося в космос. КонСенсус миттєво обчислив їхню траєкторію; осяйні дуги здіймалися навколо нашого корабля, неначе ґрати клітки.

«Тезей» здригнувся.

«У нас поцілили», — подумав я. Зненацька повільне розширення корабля перейшло на форсаж; зібгані стіни смикнулися, розправляючись і вислизаючи з моїх розчепірених пальців, тоді як зачинений люк віддалявся вперед… і вгору.

Це не стіни рухалися. Це ми падали під пронизливе виття сирен.

Раптом щось мало не вирвало мою руку з плеча: Сарасті, схопившись однією кінцівкою за сходинку драбини, іншою встиг упіймати мене, інакше б ми обидва розплющились об стіну фабрики. Якийсь час ми просто висіли. Я важив, мабуть, кілограмів двісті; підлога здригалася за десять метрів у мене під ногами. Навколо нас стогнав корабель. Хребет повнився скреготом металу, що гнувся. Піхотинці Бейтс кігтистими лапами чіплялися за стіни.

Я потягнувся до драбини, але її віднесло вбік: корабель згинався посередині, й низ почав перетворюватися на стіни. Ми із Сарасті висіли посеред хребта, наче гірлянда з маргариток.

— Бейтс! Джеймс! — заволав вампір. Його хватка на моєму зап’ясті ослабла, рука тремтіла й починала ковзати. Я потягнувся до драбини, розхитався і впіймав її.

— Сьюзан Джеймс забарикадувалася на містку і вимкнула автономне керування. — Незнайомий голос, спокійний і безпристрасний. — Вона без дозволу запустила двигун. Я розпочав контрольоване заглушування реактора; врахуйте, що головний двигун перебуватиме в режимі офлайн щонайменше двадцять сім хвилин.

«Це корабель», — збагнув я. Його голос спокійно підносився над виттям сирен. Сам Капітан. Звернувся до громадськості.

Доволі незвично.

— Місток! — гарикнув Сарасті. — Відкрийте канал!

Там хтось кричав. Долинали окремі слова, але я не міг їх розчути.

Сарасті без попередження відпустив мою руку.

Він навскоси полетів униз. Там на нього вже чекали переділки, щоб розплющити, як комаху. За півсекунди ноги вампіра розтрощаться, якщо імпульс не вб’є його просто зараз…

Але раптом ми знову опинилися в невагомості. От тільки обличчя Юкки Сарасті посиніло, а кінцівки — заклякли. У нього з рота йшла піна.

— Реактор вимкнено, — доповів Капітан. Сарасті гупнувся об стіну і відлетів убік.

«У нього напад», — збагнув я.

Я відпустив драбину й поплив на корму. Навколо мене вигинався «Тезей». Сарасті висів у повітрі, його тіло корчилось у судомах, а з губ зривалися клацання, шипіння й гикання. Його очі розплющилися так широко, що здавалося, наче у нього зовсім немає повік. Зіниці обернулися на дзеркально-червоні цятки. Шкіра на обличчі смикалася, наче ось-ось сповзе.

Попереду й позаду бойові роботи утримували позиції, не звертаючи на нас жодної уваги.

— Бейтс! — закричав я, задерши голову. — Нам потрібна допомога!

Всюди кути. Шви на захисній обшивці. Різкі тіні й виступи на поверхні кожного з роботів. Матриця вкладок два на три, окреслена чорним контуром, плавала на головному дисплеї КонСенсуса: два величезні переплетені хрести навпроти того місця, де висів Сарасті.

Цього не може бути. Він же щойно прийняв антиевклідики. Я ж бачив. Хіба що…

Хтось підмінив ліки Сарасті.

— Бейтс! — вона ж має підтримувати зв’язок з піхотинцями, і роботи при перших ознаках проблеми повинні були одразу кинутися нам на допомогу і вже тягти командира в лазарет. А тим часом вони стояли, байдужі й нерухомі. Я поглянув на найближчого: — Бейтс, ти тут? — І в разі якщо ні, я звернувся безпосередньо до солдата: — Ти автономний? Приймаєш словесні накази?

Роботи спостерігали з усіх боків; Капітан просто сміявся з мене голосами сирен.

У лазарет.

Я відштовхнувся. Руки Сарасті несвідомо молотили мою голову й плечі. Він завалився вперед і вбік, вдарився об рухомий дисплей КонСенсусу й відлетів до хребта. Я стрибнув за ним…

— і помітив щось краєм ока…

…озирнувся…

…і побачив, як у центрі КонСенсусу, просто з-під нуртуючої маски Бена китом виринув «Роршах». То було не просто електромагнітне збільшення яскравості: монстр сяяв злим багрянцем. Він гнівно кружляв у космосі — величезний, наче гірський кряж.

Блядь блядь блядь.

«Тезей» нахилився. Світло моргнуло, вимкнулося, тоді знову увімкнулося. Рухома переділка підштовхувала мене ззаду.