Відьомські двері

— Безглуздя, — повторив я з дюжину разів. — Безглуздя. Чорт забирай, цілковите безглуздя.

— Безглуздю — ні! Бренді — так! — промовив сер Роберт. — Хочете бренді?

Небо над нами тепер було абсолютно чорним. Ринула злива.

Одні двері змінювалися іншими, а ті — ще одними, й ось ми нарешті в кабінеті сера Роберта в його маєтку. Тепла, багата кімната, в якій полум’я тліло в легкому протязі каміна. Ми жадібно заковтували сандвічі, чекаючи, коли припиниться дощ. Сер Роберт припускав, що той закінчиться до восьмої вечора, і ми у світлі місяця з великою нехіттю могли би повернутися до Чесемського лісу. Я пам’ятав про гілляку, що впала, пригадував її павучий дотик і п’янів як від вина, так і від бренді.

— Тиша в лісі, — промовив сер Роберт, доїдаючи вечерю. — Який убивця міг би створити таку тишу?

— Надзвичайно розумна людина з безліччю отруєних приманок і з достатніми запасами інсектицидів могла б убити кожну пташку, кожного кролика, кожну комаху, — відповів я.

— Навіщо їй це робити?

— Аби переконати нас, що десь неподалік є величезний павук. Щоби вдосконалювати свої лиходійства.

— Тишу помітили тільки ми з вами. Поліція не звернула на неї жодної уваги. Навіщо вбивці йти на всі ці труднощі просто так?

— Ви би ще запитали, навіщо йому вбивати.

— А от цього, мабуть, не питав би, — сер Роберт запив їжу добрим ковтком вина. — Істота з ненажерливою пащекою спустошила ліс. Коли не зосталося більше нічого, вона заходилася красти дітей. Тиша, вбивства, засилля павуків-каменярів,[32] величезні земляні кулі — все сходиться.

Рука сера Роберта поповзла по столу — справжнісінький тобі вимитий, наманікюрений павук. Спинившись, він склав тонкі долоні у чашу.

— На дні павучого лігва є звалище, куди господар скидає рештки комах, якими він ласував. Уявіть собі звалище нашого Великого Фіннеґана!

Я уявив. Перед очима постали гігантська істота з безліччю ніг, причеплена до темного люка під лісом, і дитина, яка бігла в присмерку, наспівуючи щось. Раптом хтось засмоктує повітря в себе — і пісенька обривається, не лишаючи по собі нічого, окрім спорожнілої просіки та глухої луни від зачиненого люка. А під темною землею вовтузиться павук: крутить, заплітає павутиною оглушену дитину, тихо оркеструючи своїми лапами.

На що буде схоже звалище такого павука? Рештки яких численних банкетів гнитимуть там? Я затремтів.

— Дощ припиняється, — схвально кивнув сер Роберт. — Назад до лісу. Я тижнями малював карту цього клятого місця. Всі тіла було знайдено на одній і тій же галявині. Саме туди вбивця, якщо то була людина, приходив! А, може, там, у гробниці, живе незвичайний шовкопряд, майстер земляних тунелів, творець дивовижних дверей.

— Мені обов’язково все це слухати? — запротестував я.

— Слухайте далі, — сер Роберт допив останній бокал бургундського. — Викинуті тіла бідних дітей знаходили з інтервалом у тринадцять днів. Це означає, що кожні два тижні наш огидний восьминогий мисливець має їсти. Сьогодні — чотирнадцята ніч з тих пір, як від останньої дитини не знайшли нічого, окрім шкіри. Сьогодні наш непримітний друг повинен бути вельми голодним. Отож! Не мине навіть години, як я познайомлю вас із Фіннеґаном, великим і жахливим!

— І все це, — промовив я, — змушує мене ще раз випити.

— Я йду, — сер Роберт ступив крізь одні з дверей часів Людовика Чотирнадцятого,[33] — на пошуки останніх, найогидніших дверей у моєму житті. Ви йдете зі мною?

— Так, чорт забирай, я йду!

Сонце сіло, дощ минув, і хмари розвіялися, щоби явити холодний, тривожний місяць. Ми йшли, занурені у власну тишу, яка була частиною тиші втомлених стежин і просік, а тоді сер Роберт тицьнув мені в руки маленький срібний пістолет.

— Навряд чи він вам допоможе. Вбивство величезного павука — нелегке завдання. Важко здогадатися, коли слід зробити перший постріл. Якщо не влучити — другого шансу вже не буде. Кляті створіння — що великі, що маленькі — рухаються блискавично!

— Дякую, — я взяв зброю. — Мені треба випити.

— Авжеж, — сер Роберт простягнув мені срібну баклажку для бренді. — Пийте, скільки треба.

Я хильнув дещицю.

— А ви?

— У мене є власна баклажка, — сер Роберт підняв її. — Для особливої нагоди.

— На що ви чекаєте?

— Я мушу заскочити чудовисько зненацька і тому, коли натраплю на нього, маю діяти на тверезу голову. За чотири секунди до того, як воно мене схопить, я сьорбну цього чарівного «Наполеона»,[34] присмаченого неприємним сюрпризом.

— Сюрпризом?

— Ох, не поспішайте. Ви все побачите. Так само як і цей підступний душогуб. А тепер, шановний, нам потрібно розділитися. Я піду цією дорогою, а ви — тією. Не заперечуєте?

— Які заперечення, якщо я до смерті наляканий? Що це?

— Тримайте. На випадок, якщо я зникну, — він простягнув мені скріплений печаткою лист. — Прочитайте його вголос констеблю. Це допоможе визначити, де знаходимось я та Фіннеґан. Хтось втрачає, хтось знаходить.

— Будь ласка, без подробиць. Я почуваюся останнім йолопом, тому що поплівся за вами, в той час коли Фіннеґан, якщо він існує, сидить у теплі, десь під нашими ногами, і ще й примовляє: «Ці ідіоти наді мною, бігаючи туди-сюди, заклякнуть від холоду. Гадаю, варто дати їм замерзнути».

— Сподіваюся, з одним із нас все буде гаразд. Зараз же йдіть геть. Якщо ми вештатимемося разом, він не вистрибне. А будемо поодинці — він визирне з найменшої тріщини, огляне пейзаж величезним яскравим оком, знову пірне вниз — жух! — й один із нас провалиться у пітьму.

— Тільки не я. Будь ласка, тільки не я.

Нас розділяло не більше шістдесяти футів, і в тьмяному світлі місяця ми вже почали втрачати один одного.

— Ви там? — здалеку погукав сер Роберт крізь листяну пітьму.

— Хотів би, щоб ні! — гукнув я у відповідь.

— Рухайтеся далі! — долинуло до мене. — Не втрачайте мене з поля зору. Підійдіть ближче. Ми вже майже на місці. У мене інтуїція, здається, я відчуваю…

Коли зникла остання хмара, місячне сяйво блиснуло діамантами, щоби показати, як сер Роберт, примруживши очі, розмахує руками, наче антенами, важко хапає повітря ротом, сподіваючись на щось.

— Ближче, ближче, — долинало до мене. — Я чую, як він дихає. Будьте поряд. Не ворушіться. Можливо…

Він застиг на місці. У виразі його обличчя було щось таке, від чого мені хотілося підскочити, підбігти та зіштовхнути його з купини, на якій він стояв.

— Сере Роберте! О Господи! — заволав я. — Тікайте!

Проте сер Роберт наче приріс. Одна його рука метлялася у повітрі, наче шукала щось чи прагнула до чогось доторкнутися, в той час як інша витягла срібну фляжку з бренді. У місячному сяйві він здійняв її високо вгору, немовби цокаючись з Фатумом.[35] А відтак, долаючи відразу, зробив один, два, три, Боже мій, чотири неймовірних ковтки!

Він розвів руки в боки, стоячи проти вітру, закинув голову назад, регочучи, наче хлопчина, і востаннє ковтнув свого таємничого напою.

— Гаразд, Фіннеґане, з-під землі ти чи із землі, — закричав сер Роберт. — Ну ж бо! Забирай мене.

Він гупнув ногою.

Переможно заволав.

І зник.

Все це тривало лише мить.

Блиск, мигтіння. Темний кущ виріс з-під землі, з шелестом всмоктав у себе повітря — тіло глухо впало, і дверцята з тріском зачинилися.

Галявина спорожніла.

— Сере Роберте, втікайте!

Але втікати вже не було кому.

Навіть не замислюючись над тим, що мене теж можуть схопити та змусити зникнути, я похитуючись пішов до місця, де сер Роберт виголосив свій відчайдушний тост.

Я стояв, вдивляючись у землю та листя, — ні звуку, і тільки серце моє стугоніло, коли вітер здмухував листя, оголюючи камінці, суху траву та голу землю.

32

Павуки-каменярі належать до родини мігаломорфних павуків (Mygalomorphae) із великими хеліцерами і водяться як у Старому, так і в Новому Світі.

33

Людовик XIV Король-Сонце (фр. Louis XIV 1638–1715) — французький король, який правив Францією з 1643 по 1715 р. Отримав при народженні ім’я Людовик Богоданий, відомий також як «король-дитя», а потім — «король-сонце». Був покровителем мистецтв і наук.

34

Йдеться про знаменитий французький коньяк «Наполеон», витримка якого налічує не менше років.

35

Фатум (лат. Fatum — доля) — присуд долі; божество, частіше — божества, подібні до грецьких мойр.