Відьомські двері

Я приїхав подивитися на двері, а не на смерті. За його розпорядженням — чи то пак, наказом — я, згораючи від цікавості, придбав квиток на пароплав, а коли приїхав, то побачив, що сера Роберта ваблять не сотні дверей, а одні-єдині надзвичайно темні двері. Таємничий портал, не викритий донині. А під ним? Могила.

Сер Роберт поспіхом провів велику екскурсію: відчиняв і зачиняв двері, привезені з Пекіна або вкрадені з Нантакета;[29] були ще й такі, які довго лежали під згарищами Етни.[30] Однак серце його, зболіле та хворе, перебувало далеко від цих, здавалося би, приємних оглядин.

Він розповідав про весняні дощі, які скропили землю й увібрали її в зелень, аби лишень у хорошу погоду люди могли піти на прогулянку й одного дня знайти тіло хлопчика, з якого висмоктали життя через два маленьких порізи на шиї, а два тижні потому — тіла двох дівчаток. Люди гукали поліцію й з горя напивалися в барі, обличчя їхні хмурніли й блідли. Мами зачиняли дітей у будинках, де татусі читали їм лекції про смерть, що причаїлася в Чесемському лісі.

— Чи підете ви зі мною, — зрештою запитав сер Роберт, — на дивний і дуже сумний пікнік?

— Піду, — відповів я.

Тієї безрадісної неділі ми застібнули дощовики, спакували в кошик сандвічі та червоне вино і рушили до лісу.

Доки ми спускалися схилом у вологий морок лісу, в нас було досить часу, аби пригадати, що писали в газетах про знекровлену плоть зниклих дітей; про те, як поліція сотню разів марно прочісувала хащі, а в прилеглих обійстях намертво зачиняли двері, щойно сонце скочувалося на захід.

— Дощ. Прокляття. Дощ! — сер Роберт, плохенький і немічний старий, звів до неба бліде обличчя, і його сиві вуса затремтіли над тонкими вустами. — Наш пікнік піде прахом!

— Пікнік? — сказав я. — Наш убивця приєднається до трапези?

— Молюся Богу, щоби приєднався, — відповів сер Роберт. — Так, молюся Богу, щоби приєднався.

Ми йшли крізь сповнені туманом і тьмяними сонячними променями ліси та галявини, аж доки не забрели у німотну пущу, де звуки вмирали, б’ючись об вологу стіну сплетених дерев і зеленавий моховий килим, що вистилав дерен і горбочки. Весна ще не дісталася до голих дерев. Сонце скидалося на арктичний диск — відсторонений, холодний, майже мертвий.

— Ось це місце, — зрештою мовив сер Роберт.

— Тут знайшли дітей? — запитав я.

— Їхні тіла були порожні, як сама порожнеча.

Я глянув на галявину та подумав про дітей. І про людей, котрі приголомшено застигли над ними, і про поліцію, яка прибула, аби пошепки порадитися, понишпорити та розгублено поїхати геть.

— Вбивцю не піймали?

— Не цього розумника. Наскільки ви спостережливий? — запитав сер Роберт.

— На що саме потрібно звернути увагу?

— Є тут одна заковика, і саме її поліцейські проґавили. У них були ідіотично антропоморфні погляди на це криваве місиво, тому слідчі шукали вбивцю з двома руками, двома ногами, в костюмі і з ножем. Ідея про людську природу злочинця так затьмарила їм розум, що вони не помітили один неймовірний, але очевидний факт щодо цього місця. Отже!

Він легенько стукнув тростиною об землю.

Щось трапилося. Я витріщився на мох.

— Ану ще раз, — прошепотів я.

— Ви бачили це?

— Здається, я бачив, як відчинився і зачинився крихітний потаємний люк. Дайте мені, будь ласка, вашу тростину.

Він дав мені тростину, і я стукнув нею об землю.

І знову повторилося те саме.

— Павук! — вигукнув я. — Втік! Боже, як же швидко!

— Фіннеґан, — пробурмотів сер Роберт.

— Що?

— Знаєте стару приказку: сидів тут, пробіг там Фіннеґан. Ось, погляньте.

Сер Роберт кишеньковим ножиком розкопав ґрунт, вирізав шматок дерену, трохи обтрусив його, щоби показати мені якесь гніздо. Павук панічно заметався, а відтак упав на землю.

Сер Роберт простягнув мені гніздо.

— Неначе сірий оксамит. Доторкніться. А цей малий — спеціаліст з моделювання. Зробив крихітну замасковану схованку, де завжди сидить напоготові. Звідти добре чути, як повзе муха. А тоді павук раптово вискакує, хапає здобич, тягне до себе та грюкає дверцятами!

— Не знав, що ви любите Природу.

— Ненавиджу її. Та все ж маю багато чого спільного з цим метикованим малим. Двері. Завіси. Я вже мовчу про інших павукоподібних. Саме любов до дверей надихнула мене на вивчення цього неймовірного теслі, — сер Роберт вказав тростиною на кріплення павутини. — Яка вправність! І все це пов’язано з трагедією.

— Вбиті діти?

Сер Роберт кивнув.

— Ви не помітили нічого дивного в цьому лісі?

— Він надто тихий.

— Тихий! — сер Роберт слабко посміхнувся. — Безмір тиші. Ні вам звичних птахів, жуків, цвіркунів чи жаб. Ані шелесту, ні гамору. Поліцейські не помітили цього. Та й із якого побиту мали помітити? Але саме відсутність звуків та рухів наштовхнула мене на божевільну теорію щодо цих убивств.

Він грався з неймовірною конструкцією, яку тримав у руках.

— А що б ви сказали, якби змогли уявити дуже великого павука у справді гігантській схованці? Коли дитина на бігу чує, як хтось засмоктує повітря в себе, як щось її хапає, а відтак вона зникає з глухим звуком. Що скажете? — сер Роберт уважно розглядав дерева. — Вигадки та побрехеньки? Хоча, зрештою, чому б і ні? Еволюція, селекція, зростання, мутації і — ш-ш-шух!

Він знову стукнув тростиною по землі. Люк відчинився й зачинився.

— Фіннеґан, — мовив він.

Небо потемніло.

— Дощ! — глипнувши на хмари холодним поглядом сірих очей, він простягнув руку, либонь, щоби доторкнутися до зливи. — Чорт! Павукоподібні ненавидять дощ. І наш великий темний Фіннеґан також.

— Фіннеґан! — роздратовано вигукнув я.

— Так, я вірю в нього.

— Павук, більший за дитину?

— Вдвічі більший.

Холодний вітер війнув на нас мрякою.

— Господи, я ненавиджу відступати. Мерщій, перш ніж ми підемо геть. Сюди.

Сер Роберт відгріб палицею сухе листя, виставляючи напоказ дві сіро-коричневі кулі.

— Що це? — схилився до них я. — Старі гарматні ядра?

— Ні, — він розколов сіруваті кулі. — Всього-на-всього ґрунт.

Я доторкнувся до розбитих грудок землі.

— Це наш Фіннеґан викопує, — пояснив сер Роберт. — Щоби вирити свій тунель. Він розбиває землю великими граблеподібними хеліцерами,[31] ліпить кулі, переносить їх щелепами і викидає по той бік діри, — на тремтячій долоні сер Роберт простягнув з півдюжини дрібних грудочок. — Це нормальні кульки, які викидають з крихітних тунелів. Майже іграшкові, — він торкнув палицею величезні кулясті форми біля наших ніг. — А тепер поясніть мені ці!

Я зайшовся сміхом:

— Мабуть, то діти зліпили їх із багнюки.

— Дурниці! — роздратовано вигукнув сер Роберт, позираючи то на дерева, то на землю. — Богом присягаюся, десь тут огидна почвара вистежує нас з-під оксамитового люка. Може, ми взагалі на ньому стоїмо. Господи, ну годі витріщатися! Краї його дверей — нерівні. А він талановитий архітектор, цей Фіннеґан. Геній камуфляжу.

Сер Роберт і далі захоплено марив про темну землю, павука, його тонкі лапи та невситимий рот, а вітер тим часом, завиваючи, хилитав гілля дерев.

Раптом сер Роберт підняв вгору тростину.

— Ні! — закричав він.

Я не мав часу обернутися. Плоть закам’яніла, а серце спинилося.

Щось вчепилося мені в спину.

Мені здалося, ніби я чую, як відкорковують величезну пляшку чи відкривають люк. Щось огидне повзло вниз по моєму хребту.

— Стійте! — закричав сер Роберт. — Негайно!

Він наніс удар своєю тростиною. Я лантухом упав на землю. Він скинув те щось із моєї спини, а тоді підняв.

Виявилось, що вітер зламав суху гілляку та швиргонув її на мене.

Тремтячи всім тілом, я важко піднявся.

29

Нантакет — острів в Атлантичному океані. Наприкінці XVIII ст. відігравав провідну роль в китобійному промислі. До його порту було приписано 125 китобійних шхун. Події роману Германа Мелвілла «Мобі Дік» починаються саме на цьому острові, оскільки до Нантакетського порту було приписано «Пекод» корабель, на якому капітан Ахаб вирушає на полювання за білим китом. У 1956 р. роман було екранізовано; сценарій написав Р. Бредбері. Робота над фільмом велася в Ірландії. Свої враження від процесу зйомок та цієї країни Бредбері описав у так званому «Ірландському циклі оповідань», які згодом об’єднав у роман «Зелені тіні, білий кит».

30

Етна (італ. Etna або Mongibello) — діючий вулкан на острові Сицилія заввишки бл. 3380 метрів. Тепер це найвищий і найактивніший вулкан Європи.

31

Хеліцери — перша пара головних кінцівок у хеліцерових, використовується як щелепи для захоплення та розривання здобичі. Складається з 2–3 члеників, які часто закінчуються клешнею.