Страница 11 из 40
— Мене звати Росс. То як далі?
Нулен хитнув головою жінці, й та вийшла, зачинивши за собою двері.
— Чого вам від мене треба? — запитав похмуро.
Феннер нахилився до нього, обпершись об стіл.
— Хочу закріпитися в цьому місті й уже зустрічався з Карлосом. Він мені не підійшов. Ти — наступний у моєму списку. Отож, я тут.
— Звідкіля ти? — запитав Нулен.
— Від Кротті.
Нулен уважно розглядав свої брудні нігті.
— Отже, Карлос не захотів скористатися твоїми послугами. Чому? — в його голосі чулося кепкування.
— Карлос мене навіть не бачив. Я зустрівся з його головорізами, і цього мені було досить. Мене від них мало не знудило, тож я пішов звідти.
— А чому прийшов до мене?
Феннер вищирився.
— Вони сказали, що ти — нікчема. І я подумав: можливо, мені вдасться щось зробити для тебе.
Кров повільно прилила до щік Нулена.
— Що, так і сказали?
— Саме так. Із моєю допомогою ти ще змусиш їх покрутитися.
— Тобто?
Феннер ногою підсунув до себе крісло і вмостився поруч з Нуленом. Нахилившись до столу, пригостився тонкою зеленуватою сигарою з портсигара. Неквапно запалив її. Нулен сидів, спостерігаючи за ним. Очі його були напружено-уважні, й у них блиснув вогник зацікавлення.
— Поглянь на справу з іншого боку, — сказав Феннер. — З мого боку. Я приїхав од Кротті. Й хочу отримати свій шанс — такий самий, як у вас — заробити трохи грошенят, не збуджуючи нічиєї цікавості. Кротті сказав мені: йди до Карлоса або до Нулена. Але люди Карлоса вважають себе надто крутими, щоби перейматися мною. Я навіть не можу пробитися до Карлоса. Тому прийшов до тебе — і що бачу? Ти пересиджуєшся у своїй конторі, і секретаркою у тебе якась зблякла пласкогруда вівця. Тож чому тоді Кротті вибрав тебе? Можливо, колись ти і був кимось, але інформація Кротті вже застаріла. А може, ти ще кимось і є, тоді твій вигляд — лише ширма. Тож загалом вважаю, що ми з тобою порозуміємося.
Нулен здвигнув плечима:
— Навряд чи. Я не знаю, хто такий Кротті. Ніколи про нього не чув і не думаю, що ти — від нього. Думаю, що ти — кілер-невдаха, котрий блефує, шукаючи роботу. Мені ти не потрібен, і, сподіваюся, ніколи не знадобишся.
Феннер звівся на ноги й позіхнув.
— Чудово, — мовив він, — тепер можу дозволити собі трохи відпочити. Коли обміркуєш мою пропозицію, то зможеш знайти мене в готелі «Хейворт». Якщо знаєш Найтінґейла — розпитай у нього, хто я; він вважає мене тямущим хлопцем.
Кивнувши Нуленові, Феннер вийшов з контори. Унизу викликав таксі й поїхав до себе в готель. Там замовив у ресторані смажене черепашаче м'ясо. Поки їв, його розшукав Найтінґейл і сів навпроти.
Із набитим ротом Феннер запитав:
— Що, нікого ховати чи труни закінчилися?
У Найтінґейла був вельми стурбований вигляд:
— Що ти, до дідька, собі дозволяєш — полишити отак тих хлопців?
— А що? Я завжди роблю так, коли з мене кпинять. Щось не подобається?
— Послухай-но — Рейджер далеко не ягня. З ним так не можна.
— А як можна? Розкажи мені.
Найтінґейл замовив чорний хліб із сиром та склянку молока. І не відривав погляду від скатертини, аж поки офіціантка принесла замовлення. Коли та пішла, нарешті висловився:
— Своєю поведінкою ти мені все ускладнюєш. Феннер поклав ножа з виделкою на стіл і посміхнувся до чоловічка.
— А ти мені подобаєшся, — сказав. — Поки що ти — єдиний тут, хто простягнув руку допомоги. При нагоді віддячу тобі тим самим.
Найтінґейл уважно поглинув на Феннера з-під крисів капелюха. Сонце, що пробивалося крізь штори на вікнах, відсвічувало у його окулярах.
— А можеш і зашкодити, — сказав сухо.
Феннер знову почав їсти.
— Дідько! — вилаявся він. — Що за бісове місто! Коли вони врешті пообідали, Феннер відсунув стілець та звівся на ноги.
— Гаразд, приятелю, — підсумував він. — Якось днями загляну до тебе.
— Якось днями ми могли б і поговорити, — Найтінґейл сказав це з надією у голосі.
Феннер зняв капелюха й пригладив волосся.
— Ну, не знаю, не знаю... — відповів туманно.
Потім кивнув на прощання чоловічкові й вийшов у хол готелю. Клерк за конторкою був зайнятий, та коли Феннер минав його, улесливо посміхнувся.
Феннер сказав:
— Я йду спати: це місто — ваша глушина — мене просто добиває.
І ще до того, як клерк спромігся щось відповісти, піднявся у свій номер і замкнувся зсередини на ключ. Тоді зняв капелюха та піджак й улігся на ліжко. І майже відразу ж заснув — з усмішкою задоволення на губах.
Розбудив Феннера різкий телефонний дзвінок. Він рвучко сів у ліжку, поглянув на годинник, відзначивши про себе, що проспав дві години, а тоді потягнувся за слухавкою.
— Негайно приїжджай у готель «Фленґлер», — звелів йому чийсь голос у слухавці. — Бос хоче тебе бачити.
Феннер протер очі.
— Скажи своєму босові, що я вже приходив. Уранці. А двічі в одне й те саме місце не ходжу, — і жбурнув слухавку.
Знову ліг на ліжко і заплющив очі. Але не минуло й хвилини, як телефон задзеленчав удруге.
Той самий голос сказав:
— Ти би краще приїхав. Карлос не любить, коли його змушують чекати.
— Скажи своєму Карлосові, нехай сам сюди приїде — або хай забирається під три чорти!
І обережно поклав слухавку на місце.
Коли телефон задзвонив утретє, Феннер навіть не повважав за потрібне зняти слухавку. Пройшов у ванну кімнатку, освіжив обличчя, ковтнув віскі, надягнув піджак і капелюха та спустився в хол.
Пообідня спека була нестерпною. Вестибюль готелю виявився майже порожнім, тож Феннер сів ближче до виходу. Поклав капелюха поруч із собою й почав дивитися на вулицю. Він уже знав, що йому не вдасться просунутися далеко у розслідуванні, якщо не вийде на слід сестри Мерієн Дейлі. Цікаво, чи зуміли копи знайти тіла двох кубинців та Мерієн, подумав. І ще йому було цікаво, що робить зараз Пола.
Зі свого місця Феннеру було добре видно розпечену, порожню вулицю. Зненацька з-за рогу виринув великий туристичний автомобіль й, різко загальмувавши, з гуркотом зупинився біля готелю. Феннер відкинувся у плетеному кріслі, простягнув руку за капелюхом і низько насунув його на очі.
У машині було четверо. Троє з них вийшли, а шофер залишився за кермом.
Феннер упізнав Рейджера та Міллера, але третій був йому незнайомий. Вони стрімко піднялися сходами готелю й похмуро роззирнулися. Рейджер майже миттєво впізнав Феннера. Швидко підійшов.
Феннер звів на нього погляд і кивнув.
— Хотіли поговорити з кимось із адміністрації? Клерк щойно вийшов.
Рейджер сказав:
— Карлос хоче тебе бачити. Ходімо.
Феннер заперечив.
— Надто спекотно. Скажи йому, що якось іншим разом.
Двоє інших підійшли і стали обіруч. Вигляд у них був далеко не лагідний.
Рейджер сказав м'яко:
— То ти сам підеш, чи ми тебе віднесемо?
Феннер повільно підвівся.
— Ну якщо так... — протягнув він і пішов за ними в машину. Він знав, що у Рейджера просто руки сверблять, так йому хочеться врізати, але знав також, що нічого даремно лізти на рожен. Прагнув зустрітися з Карлосом, але не хотів цього показати.
У повному мовчанні вони поїхали в напрямку готелю «Флеґлер». Феннер сидів між Рейджером та Міллером. Третій, якого кликали Баґсі, був поруч із водієм.
Вони зайшли у ліфт і попрямували до номера 47. Коли вже заходили туди, Феннер сказав:
— Ви би позбавили себе усіх цих клопотів, якби відразу не клеїли дурня.
Рейджер змовчав. Він перетнув кімнату, постукав у інші двері й зайшов. Баґсі увійшов з ними.
Карлос лежав на кушетці біля відчиненого вікна. Він був у кремовому шовковому халаті з великими червоними квітами. Шию його прикрашала біла шовкова хусточка, а на босих ногах красувалися червоні турецькі шльопанці зі закрученими носами. Із засмаглої волохатої руки звисав золотий браслет. Карлос курив сигарету з марихуаною.
Він був молодий — двадцять, від сили двадцять чотири роки. Обличчя нагадувало старий пергамент, а губи були дуже червоні. Тонкі, мовби цигарковий папір, своєю багряністю вони справляли таке враження, ніби хтось протягнув чоловікові по горлу бритвою, а потім розмазав кров на губах. Ніс був маленький, із широкими ніздрями, а делікатні вуха наче втиснуті у голову. Великі очі, опушені довгими чорними закрученими віями, не виражали нічого, наче два непроникних шматочки чорного скла. Волосся розділене навпіл по центру голови. Воно було також чорним, блискучим та хвилястим. Якщо поглянути на Карлоса мигцем, то можна виснувати, що це — просто гарний хлопчина, але, пригледівшись до нього ближче і зауваживши криваво-червоний рот та вуха, позбавлені мочок, ви вже не були певні цього. А придивившись до його очей, цілком переконалися б, що це — поганий хлопець.