Реквієм блондинкам

На мить кисла посмішка освітила його обличчя.

— Я вже про це подумав, — визнав він. — Гаразд, я перекинусь із ним кількома словами.

— Хочете взяти участь у завершальній операції?

Він запитально глянув на мене.

— То підходьте сюди сьогодні ввечері. Мені лаври не потрібні — достатньо буде й того, що полковник Форсберг вважатиме роботу виконаною, — пояснив я.

Його обличчя враз засяяло.

— Ну, звісно ж! — радо пристав він на пропозицію.

— Добре. Тоді зустрінемось тут близько сьомої. Утрьох ми зможемо залагодити справу якнайкраще.

— Я буду, — запевнив він і пішов до дверей, і вже у дверях зупинився.

— Терпіти не можу приватних детективів, — зронив він, — але ви таки непоганий хлопець!

Я розсміявся.

— Не такий вже я й хороший! — зауважив я. — Пригадайте-но, скільки грошей я загрібаю!

Він кивнув.

— Так, а я про це й забув!

Він знову кивнув мені і вийшов, зачинивши за собою двері.

Реґ хмикнув.

— Хитрий лис! — зауважив він. — Щойно побачив, що ми і без нього впораємося, так одразу й приліпився до нас! Чому ви були до нього такі поблажливі?

Я запалив сигарету і зручно вмостився у кріслі, яке все ще тримало тепло масивного тіла Бейфілда.

— А чому б і ні? — запитав я. — Урешті-решт це справді робота поліції. Якщо йому вдасться приперти до стінки і Мейсі, і Вулфа — то нам що до того?

Я втягнув дим у себе, а потім випустив його під стелю.

— Не хочете переїхати в Нью-Йорк, Реґу? — поцікавився. — Гадаю, полковник Форсберг зможе знайти для вас роботу.

Реґ витріщився на мене.

— Ви жартуєте?

Я заперечно мотнув головою.

— Тепер вам нічого тут робити, — підкреслив я. — А ми з Одрі вирішили одружитися!

Коли він скінчив свої привітання, я перепитав:

— Ну то як? Їдете?

Він кивнув.

— Так! Я би дуже хотів цього!

Я підвівся:

— Добре! Ну що ж — тепер чекатимемо вечора! — і пішов до дверей.

— Куди ви? — поцікавився він.

— Куди? — здивувався я. — Яка ж ви ще дитина! Звісно ж, до майбутньої дружини!

Було вже по шостій, коли я зайшов у номер Одрі з великою коробкою в руках.

Вона сиділа перед туалетним столиком в яскравому халатику і вкладала волосся.

— Де ти пропадав? — запитала вона, розвертаючись на стільці і розкриваючи переді мною обійми.

Я поклав коробку, поцілував Одрі і сів у найближче крісло.

— Був зайнятий, — відповів. — Чиє новини від Теда?

Вона кивнула.

— Він зателефонував годину тому і запропонував зустрітися в клубі «Сайро» о восьмій.

— Отож, зустріч таки відбудеться, — сказав я, ледь приховуючи хвилювання. — Він казав ще щось?

— Нічого важливого, — відповіла вона. — Був товариський і, здається, зрадів перспективі знову зустрітися зі мною. Він багато жартував, оце й усе. Ти знаєш, я все ще не можу повірити, що...

— Невдовзі все з’ясується, — сказав я. — В чому ти йдеш?

— Думала йти в сукні, — вона була спантеличена. — А що? Ти хочеш, щоб я надягла щось особливе?

— Так, — озвався я. — Хочу, щоб ти одягнула білий костюм та блузку зі стоячим високим коміром — або навіть легкий светрик під шию.

— Але для цього надто жарко! — запротестувала вона, однак, побачивши вираз мого обличчя, замовкла. — Гадаєш, це справді серйозно?

— Так, — підтвердив я. — Хочу, щоб ти була в білому — аби мені легше було тебе розгледіти в темряві — до того ж хочу, щоб ти одягла светр з високим коміром, аби приховати ось це.

Я узяв коробку і відчинив її.

— Що це, в біса, таке?! — вигукнула Одрі.

— Та так — моя маленька примха, — промовив я, витягаючи звідти гіпсовий зліпок — протектор для шиї та плечей. — Він добре зроблений, міцний і складається з двох частин.

— Присядь-но на хвилинку і дай мені це приміряти!

— Але для чого? Навіщо мені одягати таке страхіття?

— З такою штукою на шиї, — пояснив я спокійно, — тебе ніхто не зможе задушити. Невже ти думаєш, що я випробовуватиму долю?

Вона кинула на мене швидкий здивований погляд, але заперечувати не стала. Розкрила халатик і припасувала частину штуковини до плеча. Вона добре лягла. Тоді я приклав другу половинку зліпка на інше її плече і зафіксував деталі. Тепер шия Одрі була цілковито захищена — починаючи від самісіньких вух. Однак пристосування не стискало їй шию і не обмежувало рухів. Я був страшенно гордий з себе.

— Але я не зможу ходити в цьому весь вечір! — задихаючись, вигукнула вона. — До того ж Тед це помітить!

— А тобі й не треба буде носити його весь вечір, — пояснив я. — Лише хотів пересвідчитися, що він тобі підійде. Коли виходитимеш із клубу, піди у вбиральню і вдягни це. Я буду поруч і подам тобі цей комір у потрібний момент. Тед нічого не помітить у темряві.

— Який же ти милий! — озвалася вона. — Невже ти сам до цього додумався?

— Не май мене за дурника! — вишкірився я. — Ти йдеш на ризик, а я не хочу, щоб із тобою щось сталося. А з цим ти будеш захищена. Тепер вони можуть підвісити тебе навіть під дах, а ти лише сміятимешся їм у вічі!

— Сподіваюсь, що зі мною нічого такого не робитимуть, — відповіла Одрі. — Ну, а тепер іди, бо я мушу переодягнутися. Мою шию можеш взяти з собою!

Я зняв свою гіпсову штуку, поцілував Одрі і пішов у свій номер, де застав Реґа, котрий лежав на ліжку, і курив.

— Мене аж трясе, — сказав він, сідаючи. — Де ви були увесь цей час? І що це у вас в руках?

Я розповів йому про зліпок.

— Святий Боже! — вигукнув він. — Оце так думка! Невже ви серйозно думаєте, що вони спробують її задушити?

Я запалив сигарету.

— Якщо вони не зроблять такої спроби, тоді я на хибному шляху. Однак не хочу ризикувати.

— Але ви надумали щось іще, — зауважив Реґ, із підозрою дивлячись на мене. — То що це?

Я посміхнувся.

— У нас ще буде для цього вдосталь часу, — сказав я. — Обіцяв Бейфілду розплутати цю справу, і маю намір виконати свою обіцянку. Але поки що зарано розкривати всі свої карти.

Він сердито глянув на мене.

— Ну що ж, нехай так — якщо волієте бути загадковим, — сказав він, — але подумайте про мої нерви...

— А я про них і думаю, — озвався я, поглянувши на годинник. Була за чверть сьома. Час наче застиг. Я присів, вичікуючи. Прокрутив у голові свої плани і залишився ними задоволений. Я більше нічого не міг зробити.

О сьомій приїхав Бейфілд. Він був збуджений і вишкірився, побачивши нас із Реґом.

— Нарешті ми до чогось наближаємось, — сказав він, сідаючи на краєчок ліжка.

— Я зустрівся з Летімером, і ми маємо намір викрити Вулфа.

— І чого це вам коштувало? — поцікавився я, знаючи Летімера.

Він підморгнув мені.

— Та ми з ним просто друзі! — В цьому місті є один чоловік, котрий мріє купити «Кренвільський вісник». Уже завтра Вулф буде радий спекатися цієї газетки.

— Може, ви ще й знайшли нову кандидатуру на посаду мера? — спитав я, пильно до нього придивляючись.

— Може, й так, — відповів він, — але все тепер залежатиме від вас. Якщо цей ваш ефектний трюк сьогодні ввечері не спрацює, то ми обидва опинимося у дуже непростому становищі.

— У мене все вийде, — запевнив я його. — А як щодо випивки?

Він кивнув.

— Я саме хотів вас про це попросити! То що ви задумали?

Я взяв слухавку і попросив чергового принести нам віскі в номер. І розповів Бейфілду, що Одрі йде на побачення з Тедом Еслінгером у клуб «Сайро». Тож все подальше залежатиме від Теда.

— Отже, це таки Тед Еслінгер? — перепитав Бейфілд, хитнувши головою. — Це стане справжнім шоком для старого. Мені подобається Макс, однак я не в захваті від сина — надто вже той бігає за дівчатами. Свого часу ми навіть отримували скарги — ви знали про це?

Я хитнув головою.

— Чув, що він надто запальний, але не знав, що він ще й розпусний, — зауважив я. — Цей його друг — Роджер Кірк — певно, міг би свідчити проти нього в суді?

Бейфілд буркнув.

— Той такий самий. Обидва рано чи пізно мали би неприємності. В такому маленькому місті, як Кренвіль, важко довго щось приховувати, але досі все їм сходило з рук. Гадаю, що дотепер вони вибирали дівчат, які боялися що-небудь сказати. Одна-дві з них таки робили спроби заговорити, однак Еслінгер все швидко залагоджував за допомогою Мейсі.