Страница 41 из 47
Він повагався, потім мляво занурив своє брезкле тіло в крісло.
— Ну чого ти такий підозріливий, малий! — поскаржився він, закопилюючи губи. — Мої умови гранично чіткі. Ти даєш мені п’ятсот фунтів, я мовчу, а ти полишаєш країну. Це ж достатньо просто, чи не так? І як я можу тобі зашкодити, якщо тебе тут немає, еге ж?
— Але я ще не поїхав. І ніщо не може зупинити тебе від подвійної гри, поки я тут, хіба ні?
— Однак я цього не робитиму, — запротестував він. — Не в моїй натурі робити такі гидкі речі.
— Нагадай якось мені про це, щоб я сплакнув на дозвіллі, — сказав я. — А що буде, якщо Коррідан як слід натисне на тебе? Звідкіля мені знати, що ти не повідаєш йому, що то не Нетта, а Анна загинула?
— Не кажи дурниць, малий! — озвався Коул. — Якби я таке сказав Корріданові, то сам мав би купу клопотів, чи не так?
— То Неттина сестра померла, еге ж?
Він кліпнув.
— Звісно!
— А звідкіля тобі це відомо? Ти що, бачив колись її сестру?
— Звісно! — повторив він, почухавши ніс і замислено глянувши на мене.
— Чому ж ти сказав, що то Нетта?
— Гадаю, нема сенсу у це заглиблюватися, малий! — сказав він, ніяково завовтузившись у кріслі. — У мене на те були свої причини.
— Скільки тобі заплатив Пітер Френч за мовчання? — різко спитав я.
На мить він знітився, потому отямився й хихикнув.
— Бачу, ти дуже спостережливий, — зауважив Коул. — Не можу тобі цього сказати. Я дав обіцянку.
— Ну що ж, — мовив я, стенувши плечима. — Тоді до справи. Отож, ти вимагаєш від мене п’ятсот фунтів, а інакше даси Корріданові неправдиві свідчення, котрі дозволять тому звинуватити мене у двох убивствах, чи не так? То така твоя позиція?
— Саме так, — підтвердив він, дурнувато посміхаючись. — Боюся, я не зможу цього викласти письмово. Але, між нами, загальну ідею ти вловив правильно, малий! — підтвердив він.
Я задоволено кивнув.
— Можеш забрати свої гроші, — озвавсь я, — і Боже тобі помагай, товстунчику. Та якщо спробуєш вести подвійну гру, я повернусь по тебе і стовчу тебе на желе.
— У тебе є моє слово, — сказав Коул патетично, намагаючись зобразити гідність. — І цього тобі має бути достатньо. Але, звісно, ти американець і не можеш уповні оцінити слово англійця.
— Досить уже пишномовних слів, ти, жирна гнидо! — гаркнув я.
З мене справді було досить.
Він укотре хитнув головою.
— Тобі не здається, що ми й так забагато змарнували часу? То де гроші?
Я підійшов до письмового столу, висунув шухляду і витяг звідти пачку однофунтових банкнот, які планував віддати Нетті. Жбурнув гроші йому на коліна.
— Тримай, — сказав, дивлячись на нього.
Він витріщився на гроші, і його очі мало не вилізли з орбіт. Торкнувся купюр, обмацав їх.
— Бери свій куш і забирайся звідси, — промовив я.
— А ти не заперечуватимеш, якщо я їх перерахую, малий? — запитав він хитро. — Не те, щоб я тобі не довіряв — просто так прийнято. Крім того, ти міг би дати мені й забагато!
— Рахуй — але швидше. Не можу бачити твоєї пики жодної зайвої хвилини!
Запала довга пауза, поки Коул перераховував гроші. Він аж тремтів від збудження, цілковито поглинутий шелесткими банкнотами.
Нарешті випростався й кивнув. У його очах сяяв тріумфальний блиск.
— Ну що ж, малий, — сказав він, — не думав я, що з тобою буде так легко. Гадав, що матиму з тобою купу клопотів, — він запхав банкноти в кишені й загадково посміхнувся. На нього гидко було дивитися.
Я розсміявся.
— Забирайся звідси, жирна гнидо!
Він глянув на засохлий букетик конвалій у себе в бутоньєрці. Вийняв його і поклав на стіл.
— Це тобі на згадку про мене, малий! — сказав він, дурнувато гигикнувши.
То вже було занадто.
— А це тобі на згадку від мене, товстунчику! — і я розмахнувся та поцілив йому кулаком у праве око.
Він одлетів до стіни, схопившись за око. Якусь мить стояв там приголомшений, потому зіщулився і застогнав.
— Тварюко! — заскавулів він. — Невихований, огидний хам!
Я зробив погрозливий рух у його бік. Він рвонув до дверей і рвучко розчахнув їх. На нього там уже чекав дужий детектив у цивільному.
Коул налетів на нього й отримав такий потужний удар, що влетів назад у номер. Детектив у цивільному мило посміхнувся йому.
— Привіт, любий!
Коул, усе ще тримаючись за око, добру хвилину витріщався на нього, а тоді його обличчя якось зморщилося, й він осів на коліна. Коп наблизився до нього. Коул зробив крок назад. Коли обидва опинилися в кімнаті, я копняком зачинив двері.
— Отож, ти сподівався на клопоти зі мною, еге ж? — похмуро озвавсь я. — Клопоти, хлопче, це ще м’яко сказано!
Я підійшов до ванної кімнати і відчинив двері.
— О’кей, О’Мейлі, — виходьте!
Інспектор О’Мейлі вийшов із ванної у супроводі ще одного детектива в цивільному, котрий тримав у руках блокнот.
— Все записали? — перепитав я.
— Кожнісіньке слово! — підтвердив О’Мейлі, потираючи руки. — Це найкраще зізнання, про яке я лише міг мріяти! Якщо воно не тягне на десять років, то нехай мене повісять за брехню.
Три детективи вишкірилися до Коула. О’Мейлі підійшов і лагідно торкнувся його руки.
— Я — інспектор О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт[29], а це — поліцейські з нашого відділку, — повідомив він, махнувши рукою у бік чоловіків у цивільному. — Мій обов’язок — заарештувати вас за спробу шантажу. Мушу вас також попередити, що все, що ви скажете, буде записане і використане проти вас на суді.
Обличчя Коула позеленіло.
— Ви не можете так вчинити зі мною! — заскавулів він. — Ось кого ви мусите заарештувати! Він — убивця! — І тицьнув тремтячим пальцем у мене. — Він убив Медж Кеннітт і Генрі Литтлджонса! Я бачив, як він це робив! Ви не можете заарештувати мене: я чесний громадянин!
— Розкажете це на суді, — заспокійливо повідав О’Мейлі Коулу. — А тепер ходімо зі мною!
Двоє шпиків у цивільному стали обабіч. Один із них витяг мої гроші з кишені Коула і передав їх О’Мейлі.
— Поки що заберемо це як доказ, — пояснив мені О’Мейлі. — Але після суду ви отримаєте їх назад.
— Сподіваюся, — вишкірився я. — Мені сумно було б дізнатися, що вони пішли у ваш спортивний фонд.
Троє поліцейських розреготалися.
— Ходімо ж, — припросив О’Мейлі Коула. — Ми знайдемо для вас зручну і затишну камеру.
Коул відсахнувся.
— Він убивця, кажу ж вам! — несамовито заволав Коул. — Заарештуйте його! Він утече з країни, якщо ви цього не зробите! Чуєте мене? Він полишить Англію!
— Не хвилюйтеся ви так, любий! — сказав один зі шпиків у цивільному. — Якщо будете чемні, то я пригощу вас у відділку скляночкою какао.
Коул нарешті забрав руку з пошкодженого ока, яке тепер напухло й запливло.
— Цей тип напав на мене! — зарепетував він. — Хочу офіційно заявити про це! Заарештуйте його!
О’Мейлі глянув на нього удавано згорьовано.
— Ви справді це зробили? — запитав він мене, скрушно хитаючи головою.
— Я? — злякано перепитав. — Та мені й на думку б таке не спало! Він так поспішав витратити свої гроші, що вдарився об одвірок, коли вибігав.
О’Мейлі грубо зареготав.
— Певно, ви надто вже квапилися, — сказав він, підморгнувши Коулу.
Я підійшов до Коула і посміхнувся.
— Бувай, гнидо! Наступного разу, коли надумаєш зайнятися шантажем, не обирай для цього репортера. Побачимося років за десять!
Поліцейські вивели Коула. Він вийшов безмовний, приголомшений, очманілий. Уже біля дверей О’Мейлі озирнувся.
— Побачимося ввечері, — сказав він.
— Звісно, — відповів я. — І Коррідан якраз повернеться. Хочу побачити його обличчя, коли повідомлю йому свій маленький сюрприз. Я не відмовився б від такого задоволення навіть за все віскі Лондона!
— І я також, хоча й непитущий, — благочестиво озвався О’Мейлі.
Розділ XXIII
Годинник у вітальні місіс Крокетт вибив пів на восьму, коли я, скрадаючись, підіймався до помешкання Медж Кеннітт. Ніхто не бачив, як я заходив у будинок. Яке полегшення знати, що Джуліус Коул не постане у дверях своєї квартири, похитуючи головою та шпигуючи за мною.
29
Нишпорки з Бау-стріт (чи Боу-стріт раннерз) — перший підрозділ британської поліції, створений ще Генрі Філдінґом.