Страница 33 из 47
— Забери мене звідси, Стіве! — ридала вона. — Забери мене звідси!
Я врешті скинув із себе заціпеніння, обійняв її за плечі та відвів у спальню. Ми сіли на ліжко, і я дав їй час виплакатися. Не знав, чим її розрадити.
Нарешті спромігся сказати:
— Нетто, так ми ні до чого не дійдемо. Ти мусиш мені все пояснити, і я спробую тобі допомогти.
Вона відсунулась від мене, і в очах її застиг жах. Автоматично поправила густе руде волосся.
— Ти не розумієш, — промовила вона хриплим, чужим, надтріснутим голосом. — Я вбила його! Чуєш? Це я вбила його!
Я похолов, намагаючись щось сказати, але не зміг видушити зі себе ні звуку.
Раптом вона скочила на ноги і побігла до дверей, однак я зміг її перехопити на ходу. Обоє налякані, ми тупо дивилися одне на одного.
— Ти вбила його? — луною повторив я. — Боже ж мій, Нетто!
Вона осіла зі мною поруч. Я вчув бузковий запах її волосся.
— Тепер мене посадять, Стіве! — простогнала Нетта, ридаючи у мене на грудях. — Досі я трималася від цього подалі, але тепер вони мене таки дістануть.
Я відчув, як холодний піт струменить мені скронями. Єдине, чого я хотів, то це втекти звідси — подалі від цього пекла — і залишити її. Це ж було вбивство — те, чим я не міг легковажити і мусив би передати справу Корріданові, якщо в мене нічого не вийде. Це було вбивство! Я схопив Нетту за руки, намагаючись щось вимислити. Можливо, саме моменти насолоди, котрі дала мені ця крихітка два роки тому, і допомогли мені подолати жах, який тепер відчував. Може, саме тому я від неї й не втік.
— Заспокойся, — сказав я, пригортаючи її до себе. — Що нам треба, то це випити. Чи є в цьому домі хоч трохи віскі?
Вона здригнулась і ще міцніше приліпилася до мене.
— Он там, — сказала вона.
Я зрозумів, що вона мала на увазі. Легенько відштовхнув її від себе і всадовив на ліжку.
— Будь тут. Я зараз повернуся.
— Ні! — скрикнула Нетта, і голос її злетів кудись угору. — Не залишай мене, Стіве! Ти не повинен мене залишати!
Вона схопила мене за руку, і її нігті боляче уп’ялися в зап’ястя.
— Усе гаразд, — я спробував заспокоїти її, хоча в самого зуби вистукували дріб. — Я повернусь уже за мить. Заспокойся, добре?
— Ні, ти не повернешся! Ти втечеш від мене. Ти залишиш мене в цьому пеклі. Але ж ти цього не зробиш, правда, Стіве? Ти мене не покинеш!
Вона знову заридала, а тоді затулила обличчя руками і дико завила.
Цей звук блискавкою розсік мені череп. Я закляк від жаху. Розчепив її руки і вліпив добрячого ляпаса. Нетта впала на ліжко навзнак.
Я нахилився над нею.
— Стули пельку, мала дурепо! — Я весь тремтів, холодний піт заливав мені очі. — Ти що, хочеш, щоб зараз сюди хтось зайшов?
Вона ураз замовкла, дивлячись на мене порожніми очима, і на її щоці полум’яніла пляма від мого ляпанця.
— Я повернуся, — повторив. — Сиди спокійно і не відкривай рота.
Я вийшов у коридор і пройшов у вітальню. Він усе ще лежав там — маленький, беззахисний, жалюгідний. Я глянув на нього зверху вниз, і мені стало боляче. Дивився на його потертий костюм, поношені черевики, товсті шкарпетки у рубчик, що брижилися на щиколотках. Дивився на жах, що застиг у його очах, на перекошений рот. Нахилившись, поплескав його по руці й помітив шматок паперу, затиснутий між великим і вказівним пальцями. Я нагнувся нижче й обережно витяг папірець із його руки. Це був кавалок цупкого глянцевого паперу, схожий на край фотографії. Я спантеличено витріщився на нього.
Муха, що сиділа у Литтлджонса на оці, неохоче злетіла і закружляла над калюжкою крові. Я зіщулився, сховав краєчок паперу в нагрудну кишеню, підійшов до бару біля каміна і знайшов там повнісіньку пляшку віскі. Прихопивши ще й дві склянки, відніс усе це в спальню та зачинив за собою двері. Нетта лежала на ліжку долілиць. Спідниця її задерлась, і я міг бачити край її голого стегна. Але голі стегна нічого не важать для чоловіка в такий момент. Для мене вони немовби взагалі не існували.
Я щедро хлюпнув віскі в обидві склянки, зауваживши, що рука моя тремтить, як осиковий листок. Залпом, наче воду, випив свою порцію. Віскі враз обпекло мені шлунок, і вже за мить я почувався значно краще. Нахилився над Неттою і струсонув її.
— Ну ж бо, випий це.
Сам змушений був залити в неї віскі, бо моя рука видавалась твердою, мов скеля, порівняно з її. Нетта випила, закашлялась і перестала плакати. Я дав їй свій носовичок, налив собі ще віскі та поставив пляшку долі.
— Закурімо, — промовив я, вкладаючи незапалену сигарету в її тремтячі вуста. Узяв і собі та запалив обидві сигарети.
Сів на ліжку поруч із нею.
— А тепер розповідай усе — і то швидко, — сказав я. — Спробую тобі допомогти. Не знаю, яку гру ти вела і чому, але якщо розкажеш мені всю правду, я зроблю для тебе все, що зможу. Тож розповідай хутчіш.
Вона затягнулася сигаретним димом і відкинула назад густе руде волосся, що падало їй на обличчя. Виглядала кепсько. Темні кола під очима, ніс розпухнув від сліз. Вона дуже схудла, відколи я бачив її востаннє. І що значно гірше, очі її були пусті та безживні, й це мене по-справжньому налякало. Вираз цих очей мені не сподобався. Та й загалом вона була не дуже... але це легко міг підправити хороший сон та трохи сонця. Однак порожні очі — це вже було серйозно: я бачив такі очі у французьких дівчат після багатоденних бомбардувань або коли ми витягали їх із рук чергового ганса[26]. Саме таким був тепер вираз Неттиного обличчя.
— Я вбила його, — спокійно повторила вона.
Віскі надало їй трохи мужності — чого я й добивався.
— Я почула якийсь звук і прокралася сюди. Було темно, і хтось пересувався кімнатою. Тож я його і вдарила.
Вона зіщулилась і затулила обличчя руками.
— Тоді увімкнула світло... думала, що то Пітер Френч.
Я слухав, затиснувши сигарету в зубах. Уважно слухав.
— Так не піде, Нетто, — сказав я, поклавши руку їй на коліно. — Почнімо з початку. Забудь на мить про того чолов’ягу. Почни з самого початку.
Вона стиснула руки в кулаки, але погляду не підвела.
— Я не можу ще раз через це пройти. Просто не можу.
— Однак мусиш. Ну ж бо, Нетто! Якщо я маю намір тобі допомогти, то повинен знати, наскільки все погано. Тож почни з самого початку.
— Ні! — вона скочила на ноги, перекинувши склянку з віскі, яку примостила на ліжко. — Відпусти мене! Я не можу перебувати тут із ним! Ти мусиш мене звідси випустити!
Я схопив її за зап’ястя, струсонув і посадив із собою поруч.
— Стули пельку! — люто гаркнув я. — Ти не підеш звідси, допоки все мені не розкажеш. Ти усвідомлюєш, про що мене просиш? Ти хочеш, щоби я власноруч засунув собі голову в петлю!
Вона смикнулася, намагаючись вивільнитися, однак я міцно тримав її.
— Не зроблю цього нізащо у світі, — сказав я, — допоки не упевнюся, що воно варте того. Що ж стосується тебе, то якщо хочеш, аби я тобі допоміг, сядь та розкажи мені все — і то швидко.
Вона враз якось обм’якла. Дихання судомно виривалося з її грудей.
— Послухай-но, Нетто! — терпляче почав пояснювати я. — Той бідолаха працював на мене. Можливо, ти й не хотіла його вбивати, але, так чи інакше, ти його вбила, й ні ти, ні я не можемо повернути його до життя. Мені він подобався, тому мені дуже прикро. І він був тямущий. Якби то була не ти, а хтось інший, я би негайно викликав поліцію. Але я не забув, ким ти була для мене колись. Я багато чим завдячую тобі, але не зможу допомогти, поки не знатиму все. Тож розслабся і розповідай. Розкажи мені все з початку.
— Що ти хочеш знати? — заламуючи руки, простогнала вона. — Невже ти не розумієш, Стіве, що чим довше ми тут залишатимемося, тим гірше для нас. Вони знайдуть нас... тобто мене.
— Хто була та дівчина у тебе в квартирі? Та, котра померла? — запитав я, вирішивши ставити їй прямі запитання, аби швидше докопатись до істини.
Вона здригнулася.
— Анна, моя сестра.
26
Ганс, німець, гун, варвар — так презирливо називали німецьких окупантів в часи обох світових воєн.