Страница 27 из 47
— Ну що ж, гаразд, — погодився я. — А поки поговоримо про дещо інше. Чи в поліції вже знають про мене?
— Боюся, що так, — кивнула вона. — Лікарня повідомила про те, що сталося. З моменту твого прибуття біля твого ліжка постійно чергує кремезний поліцейський. Я ледь умовила його вийти на кілька хвилин. Зараз він за дверима.
— Гадаю, він хоче отримати свідчення, — сказав я. — Тоді краще запроси його сюди. Ми ж не можемо змушувати представників закону чекати, чи не так?
Вона знітилася.
— Він мене трохи бентежить — боюся, він не вірить, що ми одружені.
— Це лише доводить, що він хороший полісмен, але я переконаю його. Скажи йому, нехай заходить, сонечко, а сама залишайся неподалік — ти на мене добре впливаєш.
— Справді? — Її обличчя прояснилося. — Я така рада! А то вже почала було думати, що погано на тебе впливаю.
Вона нахилилась і ніжно мене поцілувала. Я підбадьорливо поплескав її по спині.
— Тож поклич полісмена, золотко, бо я затягну тебе у ліжко!
— Тобі не доведеться мене туди тягнути, — пообіцяла вона, прямуючи до дверей.
Я почув чоловічі голоси, потому з’явився Коррідан, за яким зі зляканим виглядом бігла Крістал.
— Я його не запрошувала, — повідомила вона, — він стояв поруч із тим, другим.
Коррідан підійшов ближче і придивився до мене. Дурнувата посмішка освітила його похмуре обличчя. Уперше в житті я бачив його таким задоволеним.
— Ну що ж, — сказав він, потираючи руки. — Гарненько ж вони вас обробили, чи не так?
Я сердито глянув на нього.
— Чого вам треба? — роздратовано мовив я. — Ви — останній, кого я хотів би тут бачити.
Він підсунув стілець ближче, всівся і вже приязніше глянув на мене.
— Я почув новину і не міг стриматися, аби не позловтішатися. Ви стільки разів з’являлися на моєму шляху, коли в мене були неприємності, що тепер настала моя черга, — він так і випромінював щастя та радість. — А хто ця юна леді?
Крістал робила якісь відчайдушні знаки у нього за спиною, але я вдавав, що не розумію її.
— Моя кузина у другому коліні, — пояснив я, — а може, у третьому. Я так і не спромігся дослідити, в якому. Крістал, люба, цей привабливий телепень — інспектор Коррідан. Він працює у Скотленд-Ярді... Ну, ти знаєш, що це означає!
З Коррідана злетіла радісна посмішка.
— Минулого разу я бачив її у вашому номері готелю «Савой», — їдко сказав він. — Тоді вона була донькою коридорного.
— Але вона все ж таки може бути моєю кузиною в другому чи третьому коліні, чи не так? — перепитав я і підбадьорливо посміхнувся геть спантеличеній Крістал. — Не бійся інспектора! Без перуки та фальшивих зубів це доволі милий стариган.
З Коррідана остаточно злетіла його радісна посмішка, і він холодно глянув на мене.
— Ви занадто далеко зайшли у своїх жартах, — різко сказав він.
— Не зліться, друже, — примирливо відповів я. — Я не в тому стані, щоб на мене ображатися.
Крістал сіла поодалік від нас, удавано скромно склавши руки на колінах.
Коррідан нахилився до мене.
— Облишмо ці дурниці, — сказав. — То хто вас так обробив?
— Я пожартував з одним карликом, і він розгнівався, — зітхнув я і прикрив очі.
Крістал хихикнула та закашлялася, начебто прочищаючи горло. Коррідан розлютився.
— Послухайте-но, Гармасе, так не піде. Ви наробили багато дурниць, і ми хочемо знати, що за цим усім криється.
— Я ж вам і кажу. Принаймні така моя версія, і я маю намір триматися її і надалі. Я ні на що не скаржуся й оплачу всі лікарняні витрати. Тож не розумію, чому цілий апарат шпиків має товктися тут і випитувати, що і як.
Коррідан важко дихав, вовтузячись на стільці.
— На вас напали, — пояснив він. — А це вже справа поліції. І ваш обов’язок подати заяву.
— Я рішуче не налаштований підкидати поліції роботу. Я сунув носа в чужі справи і сповна отримав за це. Це моє особисте діло, і я не хочу вплутувати сюди поліцію. Тож забудьмо про це!
Коррідан якусь мить уважно мене вивчав, тоді здвигнув плечима.
— Гаразд. Якщо ви страждаєте від комплексу вовка-одинака, то тут уже нічого не вдієш. І якщо не маєте наміру подавати заяву, то я вмиваю руки. — Він підвівся, відсунувши стілець. — Гадаю, я попереджав вас, щоб ви не лізли в чужі справи, чи не так? Здається, хтось іще намагається втовкмачити вам те саме. Але якщо це якось пов’язано зі справою про вбивство Медж Кеннітт, то ви зобов’язані повідомити мені, хто це зробив, або понести відповідальність за приховування фактів.
— Згодний понести відповідальність, — легковажно відповів я.
Коррідан хмикнув.
— Це має якийсь стосунок до вбивства Кеннітт?
— Не знаю. Бандити, які мене гамселили, не відрекомендувалися.
— Отож, це були бандити?
— Саме так. Звісно ж, я пожартував про карлика. Ви ж мене знаєте — я й сам не слабак, і, щоб мене побити, карлика замало. Ті хлопці були здоровенні — вдвічі міцніші за Джо Луїса[22]. Добра дюжина негідників накинулась на мене, і я витримував їхній натиск упродовж кількох годин. Ну й дав же я їм чосу! Принаймні восьмеро з них благало мене про помилування, ще четверо активно нападали, і я гідно тримав оборону. Оборона Сталінграда була ніщо супротив...
Тут я замовк, бо Коррідан, кинувши на мене нищівний погляд, швидко вийшов із палати.
Крістал підбігла до мене.
— Тобі не слід було його так дратувати, — злякано сказала вона. — В тебе можуть бути неприємності.
Я простягнув руку і всадовив її біля себе.
— Нехай це тебе не турбує, моя солоденька. Той хлопчина достатньо сумирний, хоча й мовчазний.
— Мені він не сподобався, — промовила Крістал, схиляючи голівку мені на плече. Було боляче, але дуже приємно. — Мені не сподобалося, як він на мене дивився.
— А як він на тебе дивився?
— Про це дівчина може розказати лише своїй матері, — манірно пояснила вона.
За кілька хвилин з’явилась медсестра. Крістал почула, що вона йде, і відійшла до вікна, намагаючись виглядати невимушено, але це їй не дуже вдалося. Медсестра помацала мені пульс, обробила чимось синці й наказала спати.
Досить дивно, але мені не знадобилось жодних наказів, бо я тут же вирубавсь і проспав аж до смеркання. Почуваючись краще, виліз із ліжка, на дерев’яних ногах підійшов до дзеркала на стіні й зі змішаними почуттями роздивився себе.
Без сумніву, виглядав я значно гірше, ніж почувався. Обидва ока підбиті, кінчик носа червоний і розпухлий, на вилицях красувалися два багряні синці, праве вухо набрякло, руки й груди чорні від синців. Троє негідників, без сумніву, гарно попрацювали зі мною.
Я повернувсь у ліжко, витягнувся на ньому і вирішив, що поки ще не готовий шукати нових пригод на свою голову. За день-два вже матиму сили зустрітися з Бредлі. Хотів здивувати того паскудника.
Почув кроки, а потім і стукіт у двері.
— Заходьте! — гукнув я з надією, піднімаючись на ліжку.
Двері відчинилися, й увійшов сумний чолов’яга. Я зирнув на нього, не вірячи власним очам. Це був Генрі Литтлджонс.
— Боже ж ти мій! — вигукнув я, сідаючи на ліжку. — Що привело вас сюди?
— Доброго вечора, містере Гармасе! — меланхолійно озвався він. Роззирнувся довкола, шукаючи, куди б то прилаштувати свій капелюх-котелок, поклав його врешті на комод і підійшов ближче.
— Мені справді шкода застати вас у такому жалюгідному стані, — провадив він далі, очевидно, уражений моїм зовнішнім виглядом. — Сподіваюся, ви швидко одужаєте!
— Облишмо ці дурниці! — нетерпляче сказав я. — Зі мною все гаразд. Присядьте-но і почувайтесь, як удома. А я гадав, що ви в Лейкемі.
— Я там і був, сер, — підтвердив він, присуваючи стілець до мене і всідаючись. Він підтягнув штани, щоб ті не брижилися на колінах, і неспокійно засовав ногами. — Принаймні до сьогоднішнього обіду я там був.
Я бачив, що йому не по собі, а тому запропонував закурити.
— Ні, дякую, сер! — відмовився він, хитнувши головою. — Я не палю.
22
Джозеф (Джо) Луїс (1914-1981) — легендарний американський боксер-професіонал, чемпіон світу в суперважкій вазі, вважається найвидатнішим панчером усіх часів.