Страница 24 из 47
— А ось і я, — сказала вона, всаджуючись поруч зі мною. Поплескала мене по руці і посміхнулася.
Я подумав, що вона виглядає збіса спокусливо, подав їй мартіні і підняв бокал на її честь.
— Нехай вигини твого тіла ніколи не розпрямляться! — виголосив я і, випивши пів бокала мартіні, подумав, що воно справді хороше. — Тож усі ті оповідки про батька — лише жарт?
— Не зовсім. У мене справді є батько, котрий захоплюється виготовленням опудал тварин, але я з ним тепер не живу. Я більше не могла його витримувати, а він — мене. Однак я завжди говорю знайомим чоловікам, що мешкаю разом із татом — і це береже мене від купи неприємностей, коли ті напрошуються до мене додому.
— А як же так сталося, що мене запросили у святая святих? — із посмішкою спитав я.
Її повіки кокетливо затремтіли.
— Я маю на тебе види.
— Моя мама каже, що чемні дівчатка не повинні мати видів на чоловіків.
— А хто каже, що я чемна? — парирувала вона, поставивши бокал на стіл і обхопивши мою шию руками.
У наступні п’ять хвилин ми стали задушевними друзями; потому я легенько скинув зі своєї шиї її руку і сказав:
— Спочатку про справи.
— До біса всі справи! Давай розважимося!
Вона поклала голівку мені на плече й оповила моєю рукою свою талію.
— Трохи згодом, — пообіцяв їй я, — не форсуймо події. Я хотів тобі повідомити: сьогодні вранці я зустрічався з Бредлі. Він чомусь мене незлюбив. І не пускатиме більше у свій клуб.
Вона випросталася, в очах її з’явився гнів.
— Чому?
Я знову притягнув до себе її голівку і поклав собі на плече.
— Він гадає, що я надто допитливий. Втім, якщо мені до того байдуже, то чому тобі цим перейматися?
— Не знаю, чи захочу я повертатися в клуб, якщо він так до тебе ставиться, — сердито промовила вона. — Не знаю, що ще я могла б для тебе зробити. Ти б не хотів узяти мене на утримання? Завжди мріяла стати чиєюсь утриманкою!
— Я не прихильник утримання жінок. Гадаю, що це вони мають піклуватись про мене.
— О, ти знову жартуєш! — вигукнула вона і ляснула мене по коліну. — Серйозно — чи не хотів би ти мене утримувати?
— В жодному разі. Це ж майже те саме, що утримувати себе.
Вона зітхнула.
— Ну що ж, гаразд. Мені ніколи не щастить. Гадаю, в клуб я сьогодні вже не піду. В холодильнику в мене є курча. Давай з’їмо його і проведемо вечір разом.
— Звучить спокусливо.
— Посидь отут, поки я приготую вечерю.
Я знову наповнив свій бокал, запалив сигарету й розслабився. Було приємно спостерігати за її граційними рухами.
Зненацька я вирішив, що непогано було би підтримувати з нею не тільки ділові стосунки.
— Скажи-но мені, серденько, чи добре ти до всього придивлялася та прислухалася в клубі?
— О, так! Проблема лише в тому, що я не знала, до чого мені прислухатися. Хоча дещо я тобі таки розповім.
Вона помовчала, накриваючи на стіл, а потім нарешті повернула обличчя до мене.
— Сьогодні по обіді, коли я була в клубі, якийсь дивний на вигляд чолов’яга запитував Бредлі. Він нагадав мені типа, котрого я бачила з Неттою — ну, того, про якого я вам розповідала — на «бентлі».
— Продовжуй, — спонукав я її, зацікавлений.
— Не впевнена, чи то був той самий чоловік, але він мав таку ж статуру. Щось знайоме було в тому, як він прикликав офіціанта. Він великий, тілистий і світловолосий. Трохи нагадує гоміка.
— Він, бува, не мав звички постійно похитувати головою? Не зауважила цього? І ще — волосся підстрижене коротко?
Вона кивнула.
— Ти знаєш його?
— Схожий на мого приятеля Джуліуса Коула, — відповів я. — То що було далі?
— Бредлі вийшов зі свого кабінету, пильно глянув на нього і сказав:
— Чого тобі в біса треба?
Тип відповів:
— Мені треба поговорити з тобою, Бредлі. Це дуже важливо.
Бредлі помітно розлютився, але провів чоловіка у свій кабінет. Звісно ж, я не чула їхньої подальшої розмови.
Я загасив недопалок і запалив ще одну сигарету.
— Добре подумай. Можливо, щось після цього сталося?
— Я бачила, як Френкі пройшов у кабінет Бредлі; пізніше він вийшов та спустився в гараж. І сказав Семові щось про те, що мусить негайно покинути місто. Я бачила, що він був сам не свій від люті, але більше не можу нічого такого пригадати.
— Ти й так достатньо багато запам’ятала, — сказав я, підійшов до телефона і, відшукавши в довіднику домашній номер Меррівезера, зателефонував йому.
Він одразу ж підняв слухавку.
— Це Гармас, — сказав я. — Чи не можете ви негайно зв’язатися з Литтлджонсом і попередити його, що в Лейкем поїхав один чоловік?
Меррівезер сказав, що так і зробить. В голосі його чулося здивування. Він попросив описати того чоловіка, і я дав йому детальний опис Джуліуса Коула.
— Ймовірно, він приїде на авто «стандард-14», — повідомив я і назвав номер машини. — Скажіть Литтлджонсу, щоб не випускав його з поля зору, навіть якщо для цього доведеться припинити спостереження за місіс Брембі. Коул дуже важливий. Гадаю, він зрештою зупиниться у місіс Брембі. То ви передасте йому це просто зараз?
Меррівезер пообіцяв зателефонувати Литтджонсові негайно і поклав слухавку.
Крістал із широко розплющеними очима прислухалася до розмови.
— Знаєш, мене так збуджує твій голос, коли ти ведеш ділові розмови! Це все одно, що зніматися у фільмі разом із Гамфрі Богартом[20].
— А ти пам’ятаєш, що Богарт зробив із Беколл?[21]
— Пам’ятаю, що то було щось не дуже ввічливе, — відповіла вона, поквапно відсахнувшись.
Я схопив її в обійми, зробив те, що Богарт робив із Беколл, і поцікавився, чи їй це сподобалося.
— Щось я не розібрала до пуття, — озвалася Крістал, зітхнувши. — Повтори, будь ласка!
Раптом мені дещо спало на думку.
— Скажи-но мені, сонечко, чи не зустрічала ти в клубі чоловіка на ім’я Джейкобі?
Вона заперечно хитнула головою.
— Це той, якого вбили? Ні, я його не знала, але знайома з його дружиною, Сельмою. Вона була однією з танцюристок у клубі до того, як вийшла за нього заміж. Вона була дуже мила і страшенно закохана у свого Джорджа. Я не бачила її відтоді, як Джейкобі вбили. Навіть не знаю, де вона живе. Я хотіла було з нею зустрітися, бо знала, що вона дуже засмутиться через смерть чоловіка, хоча загалом, наскільки я розумію, це була не така вже й велика втрата.
— Сельма Джейкобі, — замислено повторив я. — Можливо, вона також — частинка цієї головоломки.
Крістал іще міцніше обійняла мене за шию.
— Чи не могли б ми забути про це на якийсь час? — благально промовила вона. — Невже тобі геть до мене байдуже? Усе, що тебе цікавить, це жахливі головоломки!
— Не весь час, — заперечив я.
— Чи не могли б ми трохи розважитись просто зараз? — спитала вона, притискаючи свої губи до моїх.
І ми розважилися.
Розділ XIV
Вони вже чекали на мене, коли я вийшов з помешкання Крістал. Гадаю, я сам винен. Мені слід було бути більш пильним після погрози Бредлі, але кілька бурхливих годин, котрі я провів у товаристві Крістал, геть розслабили мене, тож я вийшов у темряву вулиці, навіть не підозрюючи, що там на мене чекає.
Усе сталося так швидко, що я лише встиг приглушено скрикнути, коли щось важке гепнуло мені на голову. В очах потемніло. Я прийшов до тями вже на підлозі машини, що швидко мчала у невідомому напрямку, голова та плечі мої були прикриті якимось смердючим килимком, а чиїсь важкі ноги притискали мені груди. Голова розколювалася, до того ж я ризикував задихнутися під килимком. Лежав нерухомо, намагаючись згадати, що зі мною трапилося. Я здогадався, що це так Бредлі вирішив провчити мене за те, що я пхаю носа не в свої справи. Ця здогадка не надихнула мене, і я почав міркувати, куди мене везуть і чи не переріжуть мені кінець кінцем горлянку. Я обережно порухав руками. Вони вільні — так само, як і ноги. Можливо, той, хто вперіщив мені по голові, недооцінив міцність мого черепа. Ноги наді мною на мить піднялися, потому знову міцно притисли мені груди.
20
Гамфрі Богарт (1899—1957) — американський кіноактор, один із провідних представників кіножанру «нуар», відомий своїм амплуа жорсткої і цинічної, але шляхетної людини.
21
Лорен Беколл (1924—2014) — американська акторка театру й кіно, колишня фотомодель, дружина Гамфрі Богарта, виконавиця ролей фатальних жінок.